Телеведуча Альона Мусієнко та Сергій Дідковський: “Я знаю як пасти корову і перевертати сіно”
Альона – унікальна дівчина. Вона з’являлась на обкладинці французького Elle, працювала в Парижі, Мілані, Нью-Йорку та Києві. Зривала овації на концерті в будинку Пуччіні. Сергій Дідковський вимушено скоротив розмову з Альоною разів у шість. Як по серцю різав. Навіть власні питання повністю прибрав. Хоча, в розмові з Альоною він переважно мовчить, адже сидить і мліє.
Альона може спати декілька годин на добу, вона не водиться з сумнівними людьми, займається академічним співом.
З 2 вересня в ефірі «Нового каналу» виходить шоу талантів «Співай якщо зможеш». Мусієнко є ведучою цього проекту разом зі співаком Дзідзьо. В минулому сезоні вона була ведучою ранішнього шоу «Підйом».
19 вересня відбудеться прем’єра кінострічки, де Альона зіграла головну роль – «Тіні незабутих предків».
Про роботу в програмі «Підйом»
«Підйом» – це велика школа для мене особисто. І це моя перша програма зі щоденними прямими ефірами. Завжди в прямих ефірах щось іде не так, не за планом: чи якийсь сюжет не виходить, чи щось там збивається. Немає другого дубля, знаєш. І рік пропрацювати отак – це величезна школа і величезний досвід.
«Підйом» – це робота з камерами, «Підйом» – це жива робота з колегами, «Підйом» – це паралельна робота з редакторською групою «через вухо». У мене було чотири рубрики, а це майже щоденні зйомки. Наприклад, рубрика «Чоловічі забави» – це коли я могла дозволити собі зняти каблуки, або ж на підборах їхати на рибалку, на полювання, на стрільбу, в якісь сигарні клуби. Там я спілкувалась з чоловіками. Запитувала у них, чому їм це подобається і чому вони втікають від жінок, скажімо так.
Коли я була ведучою «Підйому», в середньому я спала мінімум години чотири. Хоча, якщо в мене були нічні зйомки, то могло бути і менше.
Про зйомки фільму «Тіні незабутих предків»
«Тіні незабутих предків» ми готуємо до прем’єри 19 вересня в кінотеатрі «Україна» в Києві. Потім плануємо їхати в 12 міст України: це буде Львів, Донецьк, Чернівці, Одеса, Миколаїв, Сімферополь, Дніпропетровськ, Харків, Миколаїв та інші.
Коли мене затвердили на головну роль, я була неймовірно щаслива. Перед зйомками ми три рази на тиждень зустрічалися в спортзалі з 8 до 12 ранку. Тому що у фільмі дуже багато локацій, дуже багато фізично виснажливих сцен. Наприклад, де ми біжимо по лісу. І ніхто нам оцю доріжку не протоптував, там реально бур’ян, там реально якісь гіляки, треба бігти щодуху.
Фільм «Тіні незабутих предків» для мене був… У мене в житті, я тобі так скажу, всі випадковості невипадкові. Я зустрічаю людей, які потім на моєму шляху є дуже особливими, і які, так чи інакше, грають важливу роль в моєму житті. Наприклад, режисер фільму Любомир Левицький, тому що він дуже-дуже старався підійти до кожного героя індивідуально, знайти, зрозуміти, побачити, відчути, поговорити. Любомир Левицький – це подарунок від Бога.
«Тіні незабутих предків» – це містичний трилер. Там буде багато екшена, але це трилер. Він буде, мені здається, такої лінії, натягнутої, буде тримати глядача, буде старатися його тримати. Це Карпати, це щось українське. Історія така: я – міс університет, у мене хлопець капітан футбольної команди. Початок історії такий, як в молодіжних фільмах, але потім в ньому з’являється українська серцевина.
Про себе
У мене велика родина, я четверта дитина в сім’ї. У мене два старших брата, старший брат старший від мене на 12 років, інший – на 4. І сестра на рік старша. Я з дитинства співала. Знаєш, це дуже банально звучить, так модно казати: «Я з 4-х років співала». Я реально в садочку співала, я була «заводіла», співала кругом «Мій милий вареничків хоче».
Нами займалися завжди батьки. Тому що тато мій – економіст за освітою, проте він дуже хотів займатися музикою, співав, він грав на двох різних інструментах – гітарі, фортепіано. І він віддав в музичну школу нас всіх. У нас вдома були всі інструменти: барабан, фортепіано, гітари, скрипки. Коротше, все-все-все було. Мама – філософ за освітою і працює так. Кожні вихідні нас так купою вивозили на всі концерти, оперети всі сезони, якісь парки. Соціум у мене такий був, конкретний. Влітку на море, як пощастить, поїхали, а потім до бабусі на два місяці.
Я знаю, що таке корову пасти, я знаю, що таке перевертати сіно, поливати розсаду.
Про роботу в модельному бізнесі
З 9-го класу я пішла навчатися в Глієра, музичний інститут, займалась там академічним співом. І вже коли трошки підросла, мене ловили на вулицях – я дуже струнка була – і запрошували в модельні агенції. Я відмовлялася, а потім якось погодилася на кастинг, мене зразу відібрали. Був величезний кастинг на роботу в Нью-Йорк. Мені було 16 чи 15 років. Величезний, там тисячі моделей.
Мені пропонують контракт в нью-йоркську агенцію, дуже хорошу. Я відмовляюся, тому що я боюся, все ж таки це інший континент. Через деякий час мені пропонують контракт в паризькому модельному агентстві.
Модельного бізнесу в Україні нема. Оце, що для чоловіків викликають дівчат – це не ті моделі. Коли ти приїжджаєш в Париж, тобі дають 80 євро на тиждень pocket money, відраховують потім з тебе щомісяця переліт, який вони оплатили, оренду квартири, де 7 кімнат і в кожній кімнаті багато моделей.
В Парижі мені пощастило, я була з однією дівчинкою в кімнаті, і у мене, уявляєш, була своя шафа. Це було круто.
Про роботу в Парижі
Мене ніколи не цікавили гульки. Я дуже хотіла співати, я бігала на прослуховування. Там є три консерваторії: Municipal , Régional і National. Я бігала і я знайшла свого професора, і я ходила і платила за один урок 80 євро. Я займалася вокалом в консерваторії. Я дуже хотіла, щоб все це не проходило дарма. Тобто в мене було основне – це спів, і вже другорядне – модельні справи.
Модельний бізнес давав мені можливість бути в Парижі.
Там величезна конкуренція, моделі зі всього світу, це неможливо. Там черги кілометрові, щоб ти просто прийшов, показав своє портфоліо, яких у мене вже штук 10, залишив візитку. Візитка – це така, ми називали composite, там декілька фотографій з обох сторін, параметри, агентство, телефон. Ти її залишаєш, і в них отака стопка цих уже composite, і вони потім вибирають з них, хто їм підійшов на ту чи іншу роботу. Це фотосесії, в мене було багато фотосесій. В мене були обкладинки журналів «Elle», «Jeune et jolie», в мене були покази.
В Парижі я ходила в театр Châtelet, я ходила в оперу, я бігала в Лувр – в мене ISIC був – безкоштовно по сто раз, коли завгодно в будній день, коли мало туристів. Оббігала все: музеї, парки. Для мене це було надзвичайно, я старалася максимально ввібрати в себе. Я була не як турист, я вже була людина, яка там живе.
Я приїхала в один квартал, там такі недорогі магазини. І я йду, вже вечоріє, і я так думаю: «Пішки пройдусь до метро». А я дивлюся, тут уже були дівчата вільної поведінки в таких шубах. Я така: «В Парижі вечоріє, я тут. Що я тут роблю? Треба звідси тікати». Так що таке я теж бачила.
Париж прекрасний своєю атмосферою. Ясна річ, що люди дуже специфічні. І офіціанти. Я пам’ятаю, ми сидимо якось в ресторані, впала ложечка, а він навіть не піднімає. Вони горді люди, надзвичайно.
В Парижі були прекрасні роки мого життя.
Про роботу в Італії
В Італії інший, як кажуть, маркет, інший ринок. Тому робота в цій країні суттєво відрізнялась від роботи в Парижі. В Мілані за покази, наприклад, могли заплатити одягом. Для мене це було дивно, тому що в Парижі завжди платили грошима, там – одягом. І коли я полетіла в Нью-Йорк на роботу, я зрозуміла, що в Нью-Йорку така сама штука. Але це за покази. В принципі, за фотосесії там платили грошима. Італійці любили таку зовнішність, як в мене, в принципі, подобалася їм.
Мене запросили на концерт в будинок Пучіні – видатного італійського оперного композитора. Я співала італійську арію, після чого заспівала ще українську пісню. Зал був в оваціях, аплодували мені, тому що слів не розуміли, але мелодія була дуже прониклива. Я співала «Ой три шлях широкий» на слова Тараса Шевченка, і музику Степового.
Про роботу в Нью-Йорку
Нью-Йорка – це те, куди я дуже хотіла з 15-ти років, але ж за віком і без досвіду я боялася. Я вже знала тепер все і поїхала. Нью-Йорк – це мегаполіс всього, постійний рух, там є все. Люди дуже цікаві, дуже прості і різні: можуть ходити як в уггах і кенгурушках, так і в Armani. Дженіфер Лопес виходить з Maybach спокійно йде собі по вулиці.
Знаєш, кажуть, що Нью-Йорк – це не Америка. Це воно, це точно. Унікальне місто. Я не могла спочатку спати там, вночі так голосно шумить все!
Мости світяться, постійний рух, шум. Унікальне місто, яке я дуже люблю. Дуже люблю, надзвичайно люблю.
Я приймала участь у показах та фото сесіях для різних, переважно, американських дизайнерів.
Про модельний бізнес як такий
Професійні моделі за кордоном дуже спокійні, вони інші, це не наші дівчата, які з «Мерседеса» вискакують.
Це пахарі з хороших, з не дуже багатих сімей в основному, які рвуться за роботою, які дуже за це переживають. У них на день по 15, по 20 кастингів. В день буває по 3, по 4, по 5 показів. Це дуже важка робота, емоційно виснажлива. Ти іноді сидиш 2-3 години в черзі на кастинг.
Ясна річ, що є також такі моделі, які люблять погуляти, які приїжджають туди заради того, щоб вирватися в світ в плані дискотек, вечірок, можливо, наркотиків і так далі. Я завжди трималася дуже далеко від цього всього, від цих всіх тусовок, від цих всіх сумнівних компаній. Не знаю, мене так батьки виховали, що в нас була повна довіра, я не могла її підірвати.
За кордоном як такого поняття «ескорт» не існує. От у нас, в Україні, таке є, реально є. Мені колись пропонували десь на вушко. Я ж в нас починала, я робила українські Fashion Week всі, я починала з цього в Києві. Мене ставили на відкриття і на закриття, тобто я така була мала, але мене скрізь запрошували, я була щаслива від цього. І десь там на вушко якісь дівчата могли казати. Я кажу: «Ні-ні-ні, мене це не цікавить. Я працюю за нещасних 40 доларів за показ, але ні-ні-ні». У мене свої принципи в цьому плані, свої правила, яких я стараюся дотримуватися і до сьогодні. Там є ті певні дівчата, звичайно, які рвуться за кращим життям. Моделі – їх же шукають букери з глибинок, з різних сімей. У них теж своя історія життя.
