Спецпроєкти

9 причин, з яких ми не розуміємо одне одного (і як це виправити) – пояснює квантова психологія


Людство за часи свого існування створило мільйон корисних (і не дуже) речей.  Можливо, незабаром ми знайдемо спосіб перемогти всі хвороби, винайдемо ліки від будь-яких вірусів і вивчимо кожен атом Всесвіту. Та залишається велика вірогідність, що так і не зможемо зрозуміти одне одного. Конфлікти та дрібні сварки не зникнуть навіть у мегарозвиненому та мегатехнологічному світі.

Пробуємо розібратися в тонкощах людського спілкування, причинах непорозуміння та шукаємо відповідь, що зі всім цим робити. За допомогою звернемося до послідовника Тімоті Лірі – американського філософа і футуролога Роберта Антона Вілсона – та його «Квантової психології», в якій пояснюють поширені причини непорозумінь.

Отже, чому ми не розуміємо одне одного і як це виправити?

Шум, який провокує конфлікти

Вілсон вважає шум однією з головних проблем усіх непорозумінь.

Як довів Клод Шеннон у 1948 році, «шум» потрапляє в будь-який канал комунікації.

Який шум Вілсон має на увазі?

В електронних засобах комунікації (телефон, радіо, ТБ) майже завжди є сторонні звуки, які можуть збити з пантелику. Наприклад, під час футбольної телетрансляції можна почути балачки парочки або лайку двох знайомих. На ці звуки ми не завжди звертаємо уваги, та іноді вони можуть дійсно заважати.

Під час друку шум проявляється переважно як друкарські помилки. Маються на увазі зниклі слова, частини речення, які виявляються раптом зовсім в іншому абзаці, неправильно зрозумілі авторські правки, які змінюють одну помилку на іншу, тощо.

Мені якось розповідали про звеличений роман, який в авторському варіанті закінчувався словами He kissed her under the silent stars («Він поцілував її під мовчазними зірками»). Читачі були неймовірно здивовані, коли в надрукованій книзі побачили фінал He kicked her under the silent stars («Він дав їй стусана під мовчазними зірками»). (Є ще одна версія цього старого анекдота, кумедніша, та менш правдоподібна. Згідно з нею останній рядок був такий: He kicked her under the cellar stairs («Він дав їй стусана під сходами у підвалі»).

Семантичний шум може створювати комічні ситуації.

Вілсон наводить приклад – конфуз, що трапився з доктором Вотславіком, який влаштовувався на нову роботу. 

Заходячи до прийомної, лікар підійшов до жінки, яка скидалася на секретарку, та представився: «Я Вотславік».

«Але я вас так не називала», – обережно відповіла жінка.

«Але я себе так називаю!» – скипів Вотславік, уже починаючи подумувати, що співрозмовниця – не секретарка, а пацієнтка.

«Тоді чому ви щойно це спростували?» – спитала жінка, теж засумнівавшися в адекватності лікаря.

Щоби зрозуміти сутність непорозуміння і конфлікту, подивімося на оригінал. Замість I am Watzlavick («Я Вотславік») жінка почула I am not Slavic («Я не слов’янин»). Через таку дрібницю, як семантичний шум, двоє дорослих адекватних людей під час коротенького діалогу встигли подумки охрестити одне одного навіженими. Нехай потім конфлікт і вичерпався, перше враження (не найкраще) нікуди не зникло.

Ніщо не істинне, все хибне

Умовність поділу на правильне/неправильне, яка здається очевидною, часто забувається під час палкої суперечки і бажання довести співрозмовнику/-ці власну правоту.

Вілсон порушує проблему глибокої реальности – впевненості в незаперечній істині речей, поділ на правильне та хибне.

Ми можемо тільки шуміти з приводу «глибокої реальности» і не можемо робити значимих (тих, що можна перевірити) тверджень про неї, оскільки те, що лежить за межами екзистенційного досвіду, лежить і за межами людського судження. Жодна вчена рада, жоден суд присяжних і жодна церква не можуть довести що б там не було щодо «глибокої реальности» або хоча б спростувати щось сказане про неї. Ми не можемо показати, що вона має або не має температури, має чи не має маси, включає в себе одного Бога, багатьох богів або взагалі жодного Бога, що вона пахне червоним чи звучить фіолетово. Скажу ще раз: ми можемо тільки галасувати, але не можемо оперувати невербальними або феноменологічними даними, які б надали певне значення нашому галасу.

Простими словами: більшість наших переконань не пов’язана з об’єктивністю. Ми сприймаємо світ через свої фільтри та будуємо власний тунель реальности.

Вілсон погоджується із класифікацією тверджень від лікарки Анатолії Рапопорт і поділяє всі твердження на 4 види: «істинне», «хибне», «невизначене» (поки таке, яке не можна перевірити) та «безглузде» (таке, що взагалі перевірити неможливо).

До істинних належать ті, що перевірені/ті, що можна перевірити просто зараз, або констатація факту: «Сонце більше від Землі», «зараз за моїм вікном дощ»; до хибних – спростовані чи брехливі: «Довкола Землі обертаються всі планети», «Я підвернув ногу і не зможу прийти» (лежить вдома, закинувши одну цілу ногу на цілу іншу, і дивиться останній сезон «Темряви»).

Невизначені твердження – ті, які люди поки не в змозі довести чи спростувати: «Під іменем Гомера насправді приховувалися два різні поети» або «У Гітлера було одне яєчко». Приклад такого, що перевірити неможливо: «Бог особисто наказав мені передати вам, щоб ви не їли м’яса».

Вілсон пропонує уважніше стежити за своїми фразами і навіть про себе уточнювати, що саме ви маєте на увазі.

Наведемо такі приклади з книги:

Є фрази: «Мій бос – алкоголік, який ненавидить жінок, і мене від нього вже нудить» і «Моя секретарка – некомпетентна, криклива, противна жінка, і у мене немає вибору, крім як звільнити її».

За словами Вілсона, ці фрази могли б звучати чесніше, якщо їх перефразувати:

«Я сприймаю мого боса як алкоголіка та особу, яка ненавидить жінок, і зараз не сприймаю (не хочу згадувати і сприймати) в ньому нічого іншого. Оскільки мій досвід обмежений і я ігнорую інші фактори, почуваюся не дуже добре». «Я сприймаю мою секретарку як некомпетентну, крикливу та противну, і зараз я не сприймаю (не хочу згадувати і сприймати) в ній нічого іншого. Оскільки мій досвід обмежений і я ігнорую інші фактори, то я схиляюся до її звільнення».

Це перефразування не вирішить усіх проблем між босами і секретарками. Та воно принаймні перенесе проблеми на ту територію, де люди можуть усвідомлено брати відповідальність за вибір, який роблять.

Без «може бути»

Вілсон також апелює до доктора фон Неймана, який до аристотелевських «істинне» та «хибне» додав «може бути» – стан невизначености, саме те, про що ми казали в попередньому пункті.

Підкинута монета впаде на підлогу або орлом, або решкою вгору. Та, поки вона в повітрі, її стан характеризується як «може бути».

Люди ігнорують квантове «може бути», бо більшість ніколи не чула про квантову логіку чи трансакціонну психологію. А ще тому що традиційні політичні ідеології й релігії протягом тисячоліть вчили людей – і вчать до сьогодні – діяти нетерпеливо і з передчасною упевненістю.

Супротив новій інформації

Про це докладніше ми писали в матеріалі про ностальгію за минулим і її причини. Однак нагадаємо, що опір новій інформації має міцну нейрологічну основу у всіх тварин, і це доводить вивчення імпринтування і кондиціонування (багаторазового повторення однієї події).

Чимало тварин, зокрема й одомашнених приматів (людей), демонструє здатність «ігнорувати» певні види інформації – ті, які не вписуються в їхні імпринтовані і кондиціоновані тунелі реальности. Зазвичай ми називаємо цю здатність «консерватизмом» або «дурістю», але вона трапляється у всіх секторах політичного спектра, і, до речі, в наукових колах – не рідше, ніж в Ку-Клукс-Клані.

Наше «програмне забезпечення»

Під програмним забезпеченням Вілсон має на увазі й нашу мову, і наші лінгвістичні звички, і наш спільний «родовий» або культурний світогляд. Тобто наші правила гри або несвідомі упередження, або тунелі реальности, які складаються з лінгвістичних конструкцій й інших символів.

Автор «Квантової психології» також уточнює, що ми не здатні цілком описувати власні почуття, переживання і самих себе.

Єдина «річ» (або процес), що абсолютне дорівнює Всесвіту, – це сам Всесвіт. Будь-який опис або модель, або теорія, або твір мистецтва, або мапа, або тунель реальности, або фразеологія тощо завжди менше, ніж Всесвіт, і отже, містить у собі менше, ніж Всесвіт.

Якщо зрозуміліше: меню не має смаку їжі, мапа Нью-Йорка не має запаху Нью-Йорка, а живописне зображення корабля у штормовому морі не містить в собі капітана й екіпажу, яким доводиться мати справу з реальними суднами в реальних штормах.

Сприйняття слів та реакція на них

Комік Джордж Карлін записав платівку «Рід занять: блазень», на якій серед інших жартів було й міркування про «Сім слів, які не можна говорити на телебаченні».

Нью-йоркське радіо WBAI у 1973 році вмикнуло запис Карліна у прямому етері. На цю маленьку радіостанцію, спонсоровану слухачами, наклали величезний штраф. У 1990 році, коли вийшла «Квантова психологія», радіо WBAI ще не виплатило всіх судових витрат у цій справі, яка кілька разів потрапляла до Верховного Суду.

Вілсон пояснює, що у США доведеться заплатити величезний штраф, якщо в радіо- або телеетері ви вимовите будь-яке із Семи Заборонених Слів: shit, piss, fuck, cunt, cocksucker, motherfucker або tits.

Ці слова стали забороненими, пояснює «наш» уряд, тому що вони «непристойні». Чому ж вони «є» «непристойними»? Та просто тому, що певний відсоток людей, які можуть включити радіо або телевізор, сприймають ці слова як «непристойні».

Різниця значень

За словами Вілсона, одне просте твердження «Джон є євреєм» має аж п’ять значень.

Якщо розглядати з позиції раввінських законів, це означає, що мати Джона є єврейкою.

У нацистській Німеччині Джона вважали б євреєм, якщо він мав хоча б одного предка-єврея.

Також Джон може сповідувати юдейську релігію. Або ж не сповідувати, але відносити себе до єврейської громади. Нарешті, Джона можуть називати євреєм, тому що оточення вважає його євреєм – наприклад, через специфіку зовнішности.

Ще одна негарне трактування: багатостраждального Джона у деяких колах можуть називати євреєм, якщо він уславився  як скнара (антисемітські забобони в дії).

Кожне зі значень фрази «Джон є євреєм» розкриває особистість Джона з різних боків. Деякі тлумачення нічого не говорять про його предків, показуючи переконання або якості характеру, інші ж відсилають саме до родоводу.

Вілсон міркує про те, що ярлики, які навісили на людину, можуть зовсім не розкривати його особистости або навіть вводити в оману. Наприклад, фраза «Джон є сантехніком» виявиться помилковою, якщо він перестав працювати у цій галузі рік тому і опанував нову професію.

Автор «Квантової психології» закликає не лінуватися пояснювати власні слова. Можливо, фраза «Востаннє, коли я бачив Джона, він працював сантехніком» занадто довга, і цей підхід надто педантичний, але допоможе уникнути багатьох непорозумінь і краще передасть стан речей.

Очікування та реальність

Якщо ми вже повісили на людину якийсь ярлик, його подальші дії і вчинки будемо «підганяти» під цей ярлик. «Буркун» в наших очах навіть в моменти свого щирої радости буде «буркотливо посміхатися», «дівчина легкої поведінки» в будь-якому одязі скидатиметься на розпусну, а до «шахрая» не буде довіри навіть після проходження тесту на детекторі брехні.

Вілсон наводить приклад селянина, який запідозрив сусіда у крадіжці грошей. Селянин помічав у поведінці молодика все більше деталей, які переконували, що так і є. Здавалося, що юнак постійно нервує, уникає спілкування, боїться дивитися в очі.

Пізніше дружина селянина знайшла гроші в гаманці за ліжком.

Скоріше за все, хлопець по сусідству просто помічав, що селянин його в чомусь підозрює, бачив злі погляди у свій бік, тому поводився відповідно.

Через «ярлики» людям може бути складніше змінюватися – вони звикли, що їх сприймають певним чином, і боятимуться іншого сприйняття.

Якщо, наприклад, один із членів сім’ї раптово вирішить змінитися, це стривожить інших членів сім’ї. Таке явище відоме сімейним психіатрам: навіть якщо відбуваються зміни, які є бажаними і довгоочікуваними для інших, – наприклад, алкоголік кидає пити, – вони можуть «дестабілізувати» всю сім’ю. Аж до того, що який-небудь інший її член переживе клінічну депресію, психосоматичні симптоми або навіть вдариться в запій (якщо родина «потребувала» алкоголіка).

Ми різні

Наше «я» має безліч проявів. Ми по-різному поводимося, коли тверезі і коли п’яні (під дією наркотиків), буваємо веселими і сумними, найнуднішими у світі, а наступного дня – душею компанії.

Ми змінюємося з віком, обростаємо новими звичками, а тон розмови взагалі може залежати від настрою.

Іншим людям складно сприймати наше «я» в такому різноманітті, їм хочеться більше визначености. Так само, як і нам хочеться більше визначености від інших.

Якісь зміни можуть лякати: як згадувалося в попередньому пункті, навіть відносне позитивне бажання одного з членів сім’ї кинути пити іноді викликає незрозумілу алогічну паніку. Люди звикають до чогось, запам’ятовують людину за допомогою «ярликів», і у них трапляється когнітивний дисонанс, коли ярликі розвінчуються.

Замість висновків

Підсумуємо цитатами Роберта Вілсона та Тімоті Лірі:

Доктор Тімоті Лірі здався божевільним (більшості людей), коли 30 років тому заявив: «Ви можете змінювати себе так само легко, як переключаєте канали в телевізорі».

Зараз люди добре розуміють, що він мав на увазі, стверджуючи:

А. Немає сутнісного «я» або статичного его.
Б. Ми можемо програмувати нашу нервову систему на безліч «я», більшість із яких еволюційно значно випереджатиме середній земний рівень. Коли технологія і внутрішні мистецтва програмування стануть достатньо розвиненими, відбудеться ще один революційний квантовий стрибок.

Світ змінюється, ми змінюємося, і коли-небудь ми одне одного точно почуємо. Якщо, звичайно, дійсно захочемо і будемо готові це зробити.

#bit.ua
Читайте нас у
Telegram