Спецпроєкти

«Нам довіряють – і ми не можемо робити свою справу погано». Як працює Veteran Hub i чому його робота така важлива


Уже кілька місяців ми працюємо в приміщенні Veteran Hub – хабі, де ветеранам безкоштовно надають допомогу одразу в кількох напрямках. Свій профіль роботи редакція bit.ua не змінила, та ми отримали можливість більше дізнатися про цю круту соціальну ініціативу та ближче познайомитися з людьми, завдяки яким вона стала можливою. 

А ще ми чекали на привід більше розповісти про хаб нашим читачам, і цей привід з’явився – навіть декілька. Нещодавно – 1 листопада – Veteran Hub відсвяткував другий день народження, а 6 листопада відкрився ще один хаб у Дніпрі.

Розповідаємо про своє знайомство з хабом і тими, хто там працює, про послуги, які ветерани/-ки там можуть отримати, і про свої особисті враження від проєкту.

Коли заходиш у хаб, одразу після усвідомлення того, як там затишно, хочеться підійти до вікна і цілий день дивитися – з 20 поверху телевежі «Олівець» видно ледве не пів Києва. А ввечері біля вікон, крім співробітників самого хабу, товчемося і ми, бо не сфотографувати такий захід сонця і такий вечірний вид просто злочин.

В один з перших днів у хабі я за звичкою заварюю розчинну каву – тоді й знайомлюся з Дімою. Середнього зросту, худий і з несподівано гучним голосом, Діма радить обирати нормальну каву. 

Як і будь-яка людина з юридичною освітою, я працював бариста, – каже Діма з іронією, – тому експертно скажу – у нас непоганий фільтр, точно не гірший за розчинну каву.

Ми з Дімою розговорюємося (а не розговоритися з ним складно!), і я дізнаюся, що він і сам ветеран – згадує про це відносно легко, принаймні так здається. 

Діма спочатку ходив у Veteran Hub як клієнт – під час одного з візитів до бойових товаришів йому запропонували послуги психолога. До Діми підійшов собака емоційної підтримки і почав ластитися – відчув, що ця людина переживає стрес. 

Дімі запропонували прийти на консультацію, він подумав і погодився. А незабаром повертався у хаб вже як співробітник – став керівником з комунікацій.

Взагалі військова служба – це теж досвід роботи, – пояснює Діма. – І його обов’язково потрібно вказувати в резюме. А в нас часто ветерани взагалі не знають, як про це писати, або приховують – бояться. І от якісь два роки в резюме взагалі пропущені, ейчар може подумати, що людина не працювала в цей період.

У Veteran Hub пояснюють, чому не варто ігнорувати бойовий досвід, коли складаєш резюме, і розповідають, як правильно записувати його. Також допомагають зрозуміти напрямок роботи, який підійде конкретній людині.

У нас був випадок, коли прийшла людина, хотіла відкрити власний бізнес, – говорить Діма. – Причому вона не мала стартового капіталу і з грошима взагалі були трабли. Тож нашим завданням було допомогти усвідомити, що зараз йому для початку потрібна робота, а не бізнес.

Наважуюся запитати в Діми, чи знав він, чим хоче займатися після повернення.

У мене було натхнення, – відповідає він. – Хотілося займатися чимось важливим, великим. А роки за три захотілось осісти, почав замислюватися про родину. Це був мій шлях – від повернення до вкорінення. Та з дівчиною не склалося – вона не повністю приймала моє минуле, казала, мовляв, ти постійно про війну думаєш. А справа в тому, що мій військовий досвід завжди залишиться зі мною, але я навчився з ним жити, він не є моїм життям. А війна всіх нас зачепила – вона прямо чи опосередковано стосується кожного з нас – через податки чи з новин. А тебе, наприклад, прямо – ти й сама з Донецька і розумієш, про що я.

Одного дня у Veteran Hub ми дивилися документалку про війну – я паралельно писала великий текст і не могла зосередитися ні на документалці, ні на цьому тексті. У зйомках брав участь і Діма – ось він збирає речі, щоби їхати захищати країну, от прощається з домом – невідомо наскільки, от виходить за двері. І далі – тільки відлуння кроків на сходах.

Я не знаю, як це – повертатися з війни. Можу тільки уявляти, намагатися приміряти на себе чийсь досвід. Саму війну я застала – до 2016, більшу частину свого життя я провела в Донецьку. 

У 2014-му ми прокидалися від звуків пострілів, проїжджали блокпости на Мотелі, дивилися на  воєнну техніку, що роз’їжджає центральними вулицями міста, яке раптово стало для тебе чужим, читали новини про полонених українців, про тих, хто вже ніколи не зможе повернутися додому. 

Я гадки не маю, як почуваються люди, для яких війна стала реальністю – такою близькою, що її запах в’їдається в одяг, а залишки того, що мало б називатися страхом, ховаються в кишенях курток, на підкладці одягу, за коміром, на фільтрах сигарет.

Очі Діми горять, коли він розповідає про Veteran Hub і свою роботу.

Це шкода, що в такий тихий період до нас приїхали, – каже він. – Зараз дуже мало людей – через карантин спілкуємося онлайн. А от як приходитимуть ветерани, то буде ух!..

Хаб під час карантину дійсно не приймає відвідувачів і всі послуги надає онлайн. За звичайного часу майже кожен день у Veteran Hub доволі галасливий та насичений.

Говоримо про стигматизацію ветеранів, яку Діма вважає серйозною проблемою.

Є безліч стереотипів про людей, які повернулися з війни. І одна з проблем – це висвітлення їх у ЗМІ, наприклад. Коли йдеться про злочин, який скоїв ветеран, те, що він пройшов війну, обов’язково винесуть у заголовок. І це теж впливає на ставлення до ветеранів – можуть подумати, що вони агресивніші або більше схильні до насильства.

У Veteran Hub ветеранам/-кам надають психологічні консультації і в разі потреби можуть скерувати до профільного спеціаліста – терапевта, аналітика чи психіатра. Для ветеранів/-ок це унікальна можливість вирішити свої життєві поточні питання, до того ж безкоштовно.

Діма каже, що консультації допомогли йому розібратися в ситуації, яка трапилася в його житті, і відпустити її – ця ситуація безпосередньо з війною не пов’язана.

Ми також розробляємо дизайн потреб ветеранів на кожному етапі їхнього життя, – розповідає Діма. – Це і здоров’я, і визнання, і піклування про когось. Для цього ми збираємо дані зі звернень, з якими до нас приходять. Ми як Гугл, який збирає запити, аналізує і потім продає таргетингову рекламу – розробляємо цей дизайн, як дорожню карту. Нею потім зможуть користуватися всі: держава, приватні структури і т.д. Так усі будуть більше знати і сприятимуть добробуту ветеранів. А ветеран – це до смерти в старості і навіть далі – пам’ять. 

Він найгарніший

У Veteran Hub можна приводити собак. Цим користується наша продюсерка рекламних проєктів Ксюша – вона привозить свого мініатюрного джек-расел тер’єра Грізлі. 

Грізлі встигає оббігти величезний хаб кілька разів до того, як ти вигукнеш «Який він милий!» і спробуєш його погладити. 

Це не єдиний собака, який тут час від часу тусується: в перший же день ми познайомилися з меланхолічною йоркширською тер’єркою Жанною, а трохи пізніше – з Реєм, білосніжним цуценям з плямками кольору кави з молоком. 

Рей росте на наших очах, уже розміром до коліна (може, й вище), але все одно залишається кумедним цуценям, яке намагається схопити зубами тебе за штанину джинсів та дзюрить у коридорі. Його власниця – менеджерка Роксолана – щоразу без злоби лається «Рей, та що таке!», біжить за шваброю, а Рей потім біжить поруч і цю ж швабру намагається вкусити.

Таня – керівниця напрямку послуг – приводить на роботу свого собаку Тора. Мої очі перетинаються з його – привітними, полохливими, – він піднімає одне вухо, і я розумію, що це любов.

Тор з притулку – і там йому не дуже подобалося. Зараз він наново вчиться спілкуватися з людьми, потроху звикає до них – не тікає, не гарчить, не ховається. Просто пильно вдивляється в обличчя, запам’ятовує і дуже хоче довіряти.

Питаю в Тані, чи можна його погладити. 

Можна, – після невеличкої паузи привітно каже вона. – Я зараз покажу, де саме – поки що він трошки боїться…

І гладить Тора по носу. Я теж пробую, але він обережно, навіть делікатно відсувається – ніби й образити мене не хоче, але натякає, що поки до такого зближення не готовий. 

Таня показує, де його можна погладити ближче до живота, спочатку гладить сама, а потім дає знак, що можна й мені. Тор вже не відсувається, але трошки напружується, дивиться кудись вперед. 

Я його гостинністю не зловживаю, зовсім трошки глажу – Таня каже, йому треба поступово звикати до людей, – і відходжу. Кажу Тані:

Він дуже красивий пес.

Найкрасивіший, – відповідає вона і дивитися на нього з величезною любов’ю. І я розумію, як їм обом пощастило – одне з одним.

Як починався Veteran Hub

Моя колега, редакторка Еля, спілкується з керівницею хабу Івоною – про те, як на світ з’явився Veteran Hub.

Івона розповідає, що ідея виникла у 2016 році, коли це була організація «Побратими» (основний керівний склад Ветеранхабу походить з «Побратимів»). Та організація допомагала ветеранам/-кам на принципі «рівний – рівному»: навчала працювати інших ветеранів/-ок, базуючись на їхньому спільному досвіді війни та поверненні з неї. 

В один момент фінансування різко закінчилося і постав вибір: завершити цю справу або йти далі. Івона з командою обрали другий варіант – переструктурувати організацію. Тоді і придумали Veteran Hub.

Проєкт базувався на досвіді подібних проєктів Данії, Канади та США. Івона з командою багато подорожували, дивилися, як в інших країнах працює схожа система. Потім зібрали всі знання докупи і почали працювати в Україні.

Ми бачили, що це потрібно, – розповідає Івона. – Ми працювали вже 3 тренінги, а 1 тренінг – це 25 людей та 25 різних доль. Трохи пафосно звучить, але є ветерани і ветеранки, з якими ми попрацювали і спілкуємося досі. І бачимо, який класний результат вийшов. Вони класно інтегрувалися, створили сім’ї, знайшли роботу та дуже змінилися в цивільному житті. 

З проєктом команда звернулася до Фонду Олени Пінчук. Проєкт розглядали кілька місяців, потім відповіли, що зацікавлені. Тоді все і почалося. 

Коли шукали приміщення для хабу, зателефонували із Суспільнього і сказали, що здають одне в оренду. Спочатку команда шукала комунальну власність, та не склалося, хоча довго велися перемовини з КМДА. Комунальні приміщення, які пропонували, або були розташовані далеко від метро, або це були покришені кімнати з опорними стінами, або було складно адаптувати його для людей з інвалідністю. 

Приміщення на 785 квадратів в «Олівці» підійшло – туди люди з інвалідністю, що пересуваються на колісному кріслі, можуть дістатися на великому ліфті, в самому хабі є інклюзивний туалет. У ньому ж встановлений пеленальний столик – для тих, хто приходить з немовлям.

У 2018-му підписали угоду щодо приміщення, виграли Prozorro та почали роботу проєктного офісу. 

За два роки проєкт розрісся: там працює понад 70 людей, самих хабів уже аж три: крім Києва, відкрилися хаби у Вінниці та Дніпрі. Тільки за перший рік до Veteran Hub звернулися 3000 унікальних ветеранів, які прийшли сюди, а загалом звернень разом з повторними було майже 11 тисяч.

А з ким ви точно не спрацюєтеся? – питає Еля.

Ми працюємо із чітко визначеною авдиторією, з ветеранами російсько-української війни, – пояснює Івона. – Не спрацюємося з людьми, які не поділяють філософію і бачення того, що Росія є агресором, яка напала на Україну і спричинила війну, у якій бере активну участь і анексувала частину території. Людина, яка цього не приймає і не поділяє, не може бути частиною Ветеранхабу. Є ще речі більш професійні, ніж особисті – ми шукаємо людей, які шукають застосування свого фаху у ветеранській сфері. Не завжди працюємо з аматорами, але все ж таки у нас є кар’єрний зріст, ми продумали посади так, щоб людина могла вирости. Є люди, які прийшли 2 роки тому в першу команду, наприклад, Роксолана і Катерина були у фронт-офісі, працювали безпосередньо з клієнтами, а зараз займаються розширенням хабу до Вінниці та до Дніпра.

Івона додає – у хабі багато уваги приділяють психологічному стану співробітників/-ць, щоб уникнути емоційного вигорання. Секрет простий – працювати як команда, допомагати одне одному та залучати психологічну допомогу, супервізію, інтервізію, практику дебрифінгу та рефлексійних груп.

Ми звертаємо увагу на те, як почуваються наші працівники, – каже Івона. – Ми працюємо з дорослими самостійними людьми і  не працюємо з людьми, які від нас залежні. Будуємо хороші кордони з клієнтами і нам важливо, щоб клієнти розуміли, що ми їм не няні, ми не будемо жити за них їхнє життя. 

Івона коротко описує місію хабу – надати ветеранам/-кам підтримку до шляху, який у хабі називають вкоріненням. І для цього потрібно дбати про три важливі речі: своє здоров’я та психологічний стан, віднайдення себе нового та розуміння, яка твоя роль у цивільному житті, та вкорінення – стан, коли людина здатна приймати довготривалі рішення: створити сім’ю, побудувати кар’єру або будинок свідомо і з реальною внутрішньою готовністю.

Чому цей проєкт потрібний 

На послуги Veteran Hub дійсно є попит: про це свідчить і кількість людей, які звертаються за допомогою, і розширення хабу навіть під час карантину, і майбутні плани відкрити ще кілька хабів у різних містах країни.

Навіть коли війна закінчиться, залишаться ветерани/-ки, які потребуватимуть допомоги. Як сказав Діма – ветеранами/-ками залишаються після повернення назавжди. І суспільство має це розуміти. Варто розуміти також, які в цих людей є потреби, як готувати лікарів, які знатимуть, що після війни є проблеми зі сном та спиною, що потрібні певні сервіси та інституції для ветеранів/-ок. А ще варто розуміти, чому немає причин стигматизувати ветеранів/-ок і від яких стереотипів про них варто позбуватися. Усе це і багато іншого намагається втілити в життя Veteran Hub.

А якщо коротко казати про те, як у хабі працюють і ставляться до своєї роботи, напишу словами Івони, які почула під час однієї з планерок їхньої команди:

Нам довіряють – і ми не можемо робити свою справу погано. Ми не маємо права працювати погано.

#bit.ua
Читайте нас у
Telegram
Ми в Телеграмі
підписуйтесь