Cпецпроекты
Кумарить, коли роблять музику українською, а там набір одних і тих самих фраз
Гурт Dilemma про новий альбом, старі пісні і майбутнє української музики
DILEMMA – корифеї українського аренбі. Точніше, вони створювали українське аренбі, поки ми ще не знали, як ця англомовна абревіатура розшифровується. Під їхні треки ми качались у школі, потім в університеті, а зараз в офісі можемо будь-кому провести тест на вік, почавши строку «Эй бэйба, подойди поближе...». 15 березня в гурту вийшов новий альбом #SHALENII, на якому музикантам вдалося записати 16 треків, які не соромно показувати друзям за кордоном.

Ми зустрілися з лідером гурту Євгеном «Джей» Бардаченком, щоб проїхати по декількох визначальних для гурту локаціях, запитати, як усе починалось і за скільки можна продати свою пісню іншому виконавцю.
Історія та головні локації
Джей, де ми сьогодні побуваємо?
Зараз ми на нашій студії «Лукач sound production», де працює Томаш. Точніше, де він творить і витворяє. Він в Uber записав собі Location — «робота». А я йому кажу, що це звучить рутинно, ніби справжня робота, де ти повинен прокидатись і йти щоранку. Підпиши «студія» або «творчість» — так же прикольніше прокидатись. Їду на творчість, їду на студію — якось креативніше.

На цій студії ми записали наш останній альбом #SHALENII, окрім однієї пісні, яку я записав вдома. Також сьогодні ми поїдемо до мене додому, подивимось, де писались і пишуться демки, де почався весь двіж і я влаштовував вечірки. Також відвідаємо Будинок дитячої творчості — там почався наш брейк-данс. Там і виникла група. Спочатку називалась «Рикошет», а потім стала DILEMMA.

Ще заскочимо на Європейську площу, де був наш перший концерт на День Конституції. Пам'ятаю, ми були такі зелені, знайомі лише зі студійною роботою. А тут нам треба виступати на Європейській площі! Я пам'ятаю, що спонсор був «Оболонь», а у нас була пісня «"Оболонь" — це наше пиво, тільки справжнє дає сили». І вони нас покликали. Наш перший концерт, а людей просто капець, тисячі. Так що наш дебютний виступ став «концертом-закалкою».
Як кожна з локацій вплинула особисто на вас і відобразилась на творчості гурту? Почнемо з будинку. Які вечірки проводились вдома, хто на них був? Були ексцеси після яких хотілося сказати «Так, це була остання вечірка!»? Чи залишились би ви тим самим Джеєм, якщо б усього цього не було?

Усе було в ексцесах. Ми там танцювали брейк-данс, робили із сестрою бутерброди і продавали їх, а пізніше я придумав одну кімнату здавати на годину для тих, хто хоче усамітнитись. 5 грн — ключ, до речі. Варто зазначити, що я так набирав людей на вечірку, щоб 80% гостей були дівчата.

Ще всі тусувалися в туалеті, тому що там була підлога з підігрівом. Один раз, пам'ятаю, лежу на другому поверсі на дивані (а туси відбувалися на третьому поверсі, на який ведуть гвинтові сходи) і чую: спускається дівчинка крок за кроком, а потім бах-бах-баааахх, дивлюся, а вона вже лежить. Встала, пішла далі, а там ще одна сходинка — і знову бах!

Я не знаю, як я це все пережив: вічно прибирати, ще й завжди щось зламають. Але думаю, що не був би сьогоднішнім Джеєм, якщо б втратив хоч один «пазл» з моєї картини минулого.

Як потрапили до Будинку дитячої творчості? Що саме там робили, яку роль для DILEMMA зіграв БДТ? Як його покидали — швидко та різко чи повертались туди через певний час, мучила ностальгія?
Шукали плейс, де можна було б танцювати, вчитися. У місті були декілька залів, але нам без грошей потрапити туди було нереально. Тоді у мене і виникла ідея піти подивитися, що ж там у Будинку дитячої творчості. Прийшов, а там зала, паркет, дзеркала — усе, як ми мріяли. Поговорив з директором, домовилися, що я буду викладати дітям танці, і ми самі зможемо спокійно займатися. У мене ж КМС по карате, тому мене допустили до тренувань і навчання дітей!

До речі, один з моїх учнів зараз співає в групі «МБенд» (Артем Піндюра). Ми щодня танцювали, вчили дітей, а на самому верхньому поверсі, виявляється, була репбаза, де співала Марія Малиш, яка і зібрала нас усіх разом в DILEMMA.
Як вдалося потрапити на опен-ейр на Європейській площі? Хто вам допоміг, що за це попросив? У ніч перед концертом спали спокійно чи накручували себе, що щось піде не так?
Ми написали пісню «Оболонь» про пиво, а спонсором концерту на Європейській площі були саме вони. Тому нас запросили, а ми вже дали жару з купою танцюристів. Уперше бачив стільки людей, які на мене дивляться. А спали спокійно, тому що не уявляли, як це буде.
Скільки часу проводите в новій студії? Чи може студія набриднути? Кого з українських музикантів можна в ній зустріти?

Ох, у студії я дуже часто. Особливо останні 2 місяці, коли конче необхідно було закінчити альбом. Також ми там постійно ще пишемо артистів.

Студія набридає, звичайно, як і все інше. Тому потрібно іноді вибиратися на відпочинок. У нас на студії бували і бувають усі: Ёлка, Женя Філатов, репери, поп-артисти — всіх не перелічити. Нас дуже люблять і поважають, тому що ми робимо крутий продакшен. І оскільки ми записуємо вокал, шукаємо манеру в артиста, фішечки, то так не пише майже ніхто.
Я так зрозумів, що першою назвою гурту була «Рикошет». А чому «Рикошет», а потім DILEMMA?

Основна ціль назви полягала в тому, щоб вона була інтернаціональна. Давайте щось вигадаємо, що буде інтернаціональним, щоб і американці, і українці — усі могли це вимовити.

Щоб Джиммі Фелон вас запросив і не ламав язика?


Так. Тому що коли тобі 22 роки, ти не мрієш так, як зараз, спираючись на власний досвід. Ти ж тоді як мріяв?! «Ми пишемо пісні та в Америці будемо «розривати!» Це ж зараз те відчуття притуплюється, тому що ти все знаєш, усе розумієш. Хоча я всім бажаю залишатись якомога довше молодим: і в розумі, і в душі, і в тілі. І деякі речі (особливо творчість, життя взагалі) сприймати більше дитячими очима.

Коли в 20 років починаєш, то аргументи: «та, пофіг, ми тут всіх порозриваємо». Я б хотів зараз собі те натхнення, ту енергію, ту дитячість, яка була. Мені здається, у Монатіка вийшло подібне: «а тут будем танцевать, а тут прям на корабле, а тут я буду вот это» і все в такому дусі.

Я в тих 2005–2007 роках саме так і думав: «Та ні, тут треба під кожний рух, щоб кожний шорох пальцем мав супровід. Тут монети треба записати, тому що монетки будуть краще звучати».

Так, щодо назви. Ми перебирали декілька варіанти, а потім прийшла на думку «ділема». Здалося, що це прикольне слово, інтернаціональне, не треба перекладати, ще й означає вибір між різними варіантами. Ми ж усі такі мультифункціональні та різні. Зайшли в YouTube, є вже DILEMMA. А що ж робити?! Цей варіант уже сподобався. І думаємо, якщо просто буквочка «D», то вона і звучить як Di — тоді D.Lemma. Ніхто не думав про маркетинг чи правопис (що чим легше пишеться, тим краще), усе на тінейджерському натхненні.
Зареєстрували марку. Усе, ми «ді-крапочка-лемма». А потім робили ребрендинг, говорили з людьми, які розуміються на маркетингу, менеджменті. Їхня перша репліка була: «Чуваки, «ді-крапочка-лемма» — це прямо поворот не туди».
Зустрічались горе-ведучі, які представляли вас, як «ді-крапочка-лемма»?
Ведучих не пам'ятаю, але нещодавно мені хтось надіслав відео, де діджей ставив трек «Шаленій». І підписав нас саме «D.Lemma». Блін, а я думав, що вже померли ті люди, які пам'ятають, як воно писалося раніше. Це мій знайомий, я пишу йому: «Чувак, ти що не знаєш, Dіlemma через і?. А він відповідає, що не він трек називав, так, десь скачав його. Виходить, на якомусь ресурсі нашу музику ще розповсюджують, як D.Lemma. Як?
Як виникла ідея зібрати гурт?

У Будинку дитячої творчості ми познайомились з Машею (Марія Малиш, учасниця першого складу гурту). У них на верхньому поверсі була репетиційна база. Ми спілкувалися і потім кажемо: «У нас там десь концерт в ДК КПІ, не хочете з нами потанцювати? Ви танцюєте, ми співаємо». Вона погодилася. Поїхали, поспівали, потанцювали. І пам'ятаю, ми під'їжджали маршруткою до боулінг-клубу на Нивках, а Маша каже: «А може давайте, ви там будете щось читати, якийсь репчик, а ми будемо танцювати?» Погодились — і от зараз із вами спілкуємось.

У скільки обходився перший альбом, перші кліпи? Без продюсера це можна було зробити своїми силами?

Я навіть не розумію, такі ціни — це нормально чи ненормально було. Я пам'ятаю, що тоді збирали ці гроші, батько мій допомагав. А потім познайомилися на студії з Олександром Соколенком. То була його маленька студійка для реклами. Він казав: «Приходьте, якщо тут вільно буде — пишіться». Ні копійки не взяв за запис. Там ми писали перші пісні.

Звідти все почалось. Потім був контракт з EMI Music. Думали, що будемо суперстар. Ми підписали контракт, тому що нам обіцяли 150 виходів кліпу на М1. Так і вийшло.

У всякому разі зараз усе простіше. Тому що зараз тобі треба звукову карту купити і мікрофон за $100–200. Декілька пісень на альбом я записав у свій мікрофон за 100 баксів.
Є якісь локації, на які ми вже не зможемо поїхати, навіть якщо б хотіли?

Є 100% локація – колишня студія, де ми вже записали «Сеньйориту» і «Це наше», і «Давай, баста». Три альбоми ми зробили на тій студії. Це студія на заводі в цеху, пов'язаному зі звукоізоляцією. Там були величезні двері, які заїжджають на рельсах. Думаю, там зараз нічого немає. Тобто, сам завод є, але студії вже немає. Немає клубу «ПаТіПа». Нашого улюбленого клубу, тому що там грали аренбішку. І ми так з «ПаТіПа» часто пішки ходили додому.
Чому вибрали R'n'B? Яким воно тоді було, коли ви самі вирішили робити музику?

Найкращий час R'n'B-музики тоді був, початок нульових. Це Nelly, Asher, R-Kelly, 50 Cent. Ми, коли зараз збираємось на студії повисіти, то Томаш завжди каже: «Джей, включай плейлист «R'n'B 2000-х». Я вмикаю, а там усі золоті хіти. В Україні R'n'B не було...

Що по стилю? Були широкі штани? Це міф, що можна було отримати від пацанів на районі?

Я пам'ятаю, що на Майдані були всякі сходки, були змагання: у кого найширші штани, той типу самий крутий. Я говорю буквально: обмежень не було, максимальна ширина. Реальні шаровари, і обов'язково полоска мала бути на штанах. Там і неформальна тусовка була, якісь рокери. І поруч вічно були ті, кому це не подобалось, уся гопота того часу. Вони приставали, але не більше.
Пара Нормальных feat. Dilemma - Эй, Бейба
Як створювалася одна з візитних карток — пісня «Ей, бейба» з «Парою Нормальних»? Як відбувся цей коннект?
Ми були знайомі з Дорном, він ще був ведучим на М1 у ранковому шоу. І ми поїхали на М1 взимку щось презентувати, з Ваньою розговорились:

– Чувак, ти коли закінчуєш ефір?
– О другій.
– Так закінчуй, заїжджай до мене, щось поробимо, запишемо
– О, так, прикольно, давай.
Він заїхав до мене додому, у мене маленька клавіша була, ноутбук старий. Я кажу: «Давай якусь пісню накидаємо, щось зробимо». Ваня вже тоді так прикольно підходив до музики, вже акорди брав непопсові, нестандартні. Нам сподобалося, придумали ще біт.

Пам'ятаю, я тоді противився прямій бочці, ненавидів її. Треба було мені щось хіп-хопове. Але хлопці вмовили. Ми почали далі вигадувати мелодію, Ваня щось наспівував-наспівував. І вигадав: «Ей, бейба, подойди поближе і не стесняйся». А ми з Мастером: «Наклоняйся ниже-ниже». Він такий: «Да, прикольно, круто, гонево». І за пару днів ми написали куплети: «Окей, где мой крем для загара? Где-то с вещами, что за запара / Тапочки, паспорт, плавки, панама / Эй, подождите, звонит моя мама». Так все просто вийшло.
Про #SHALENII та майбутнє української музики
#SHALENII — це якийсь акорд фінальний чи сходинка чергова? Як узагалі прийшла ідея записати новий альбом DILEMMA?
Ми не думали писати альбом. Просто хотіли замінити старі пісні на нові, писали-писали, і потім на лейблі говорять: «Чуваки, так, може, давайте альбом випускати? Скільки в нас узагалі є пісень, демок, якихось напрацювань?» Я так подивився, що в нас їх 16. Ми за останній місяць швидко все записали, замутили, зробили, готово.
Стас Корольов з YUKO розповідав, що, коли ти вмикаєш грув, бас-лінію чи драм-секцію і в тебе качається голова, значить, ти зробив щось кльове. А як ти розумієш, що ось саме це треба показати іншим людям, ось це буде круто?
Це будується на факторі, наскільки тебе хитає. Я включаю і розумію, що мене «рве», я хочу виступати з такою піснею, щоб люди бачили, як мені по кайфу. Вони будуть заряджатися тією енергією. Тому я не дуже люблю співати медлячки та всякі «середні» пісні на концерті. Якщо в нас там 12–13 пісень на концерті, то всього одна з них — «мєдлячок».

Зараз я можу почути чотири акорди, і я розумію, що воно качає.
Саша Варениця писав про музичний етнокод кожної нації. Наприклад, українські музиканти можуть робити фірмову фанкуху чи щось таке, але воно не заходить прям на ура. А потім «Один в каное» записують трек і їдуть в тур по всій країні. І говорив, що така сумна мелодична музика близька по етнокоду, тому і така популярна. Як гадаєш, коли в Україні будуть качатися під веселу музику?
Думаю, років за 2–3. Коли звикнуть, по-перше, до українських слів, до українських текстів, коли почнуть сприймати це як і російськомовні треки. Тому що зараз усе правильно будується. Я, до речі, дуже багато передач подивився про k-pop, як у Кореї все робили. Коли кей-поп набирав дуже великі масштаби, там навіть держава включилася: відсоток з усіх податків направляли на розвиток кей-поп-мюзік. Ми зараз можемо бачити, до якої популярності це призвело.

Я гадаю, що це правильний етап для кожної незалежної країни. У нас поки що немає шоу-бізнесу. Сподіваюся, з'явиться років через 2–3. З'явиться якісний піар і все в такому дусі. Поки що відсутній ринок. Але ми ж не ті, «кто на измене валит на Запад».

Будемо перші, хто робить веселу музику українською мовою. І не падає до максимального суржика. У нас альбом дуже лайтово слухається, там немає нічого «депресного», усе на одному диханні. Прикольно підібрані українські слова, десь ржачні, десь мікросуржик, десь англійською, але на одному диханні.

Зараз ти слухаєш 70% українських пісень, і навіть якщо якісь там гавняшки, то ти все одно: «Ок». Але 1–2 роки тому ти думав: «Що, серйозно? Настільки все погано, що отак

І друге питання: чому немає позитивних реп-пісень? Я, наприклад, слухаю радіо Miami. Слухаю-слухаю — і тут починається український реп. Ти такий: перша пісня — «депрес», друга пісня — «депрес», третя, тож неважко дійти певних висновків з приводу української музики.
А мені навіть батько подзвонив, хоча йому пофіг на шоу-бізнес, на те, що я роблю. Він подзвонив і каже: «Слухай, мені «Танемо» подобається, «Шаленій» і «Небо». Прикольно.
Як ви поставились до скандалу з цьогорічним Євробаченням? Тепер ніхто від України не поїде.
У будь-якому випадку я на стороні артиста. Я точно так сказав би і не поїхав. І взагалі Євробачення — політичний конкурс, дістав уже одним і тим самим. А вся ситуація — це фінальна крапка. Я говорив з Іваном Дорном про поїздки до Росії, запитав, що робити, якщо покличуть на Урганта. А він відповідає: «Я для себе давно вирішив, що моя музика, вона в жодному разі не для тих, хто буде забороняти чи буде ходити підпалювати будинки чи ще щось подібне. Моя музика для зовсім інших людей. І хто мені забороняє концерти — це їхня справа».
Як за ці 15 років змінилася українська музика, український музичний ринок і вся навколомузична тусовка? Чи можна виділити якісь процеси або просто вектор, усе стало краще, усе стало гірше?
Ні. Однозначно усе стало краще, як я вже казав, тому що зараз держава підтримує українську музику, це дуже прикольно. Якби ще грошима якось підтримувала. Masterskaya дуже багато чого робить для української музики, нові імена з'являються. У них є гроші й Дорн допомагає новим крутим обличчям, новим музикантам, це дуже прикольно. Це свій соціальний внесок у двіжуху.

Музика змінилась, змінилась на краще — і через 2 роки це буде самостійна, українська музика, яка, я гадаю, буде поширюватись не тільки на Україну. І Польща буде слухати, і Росія буде слухати таку музику. Прикиньте, взагалі масштабна місія така, щоб у Росії почали слухати більше української музики, ніж російської. Ну як у нас було, тільки навпаки. Оце прикольно.
Саундпродюсування
Як ти став саундпродюсером? Скільки заробляєш?

Це нормальні гроші. Почали ми займатися цим з Бєляєвим і з Фрілом (Андрій Шалімов, другий учасник реп-гурту «На Відміну Від»). Вони написали пісню, я її продав за 1000 доларів для Таліли. А потім ми такі: «А так можна було?» Я почав шукати контакти, кому можна показати. Зараз у мене велика база. Це такий пасивний заробіток, неважка праця.

Якось я з Максом Фадєєвим спілкувався. І це для мене був такий контакт: ну ні фіга собі, Макс Фадєєв — «людина слова». Ну він такий, взагалі, трохи лицемір. Але Макс розказав дуже прикольну штуку, коли в нього про пісні запитали: «Слухайте, ну, ми ж автори. Автор, який малює картину, знає, чому вона коштує один мільйон доларів. Ну так захотів, якось так склалось. За скільки хочу, за стільки продаю». І тут така ж сама штука.
Хтось може написати пісню і сказати мені:
— Джей, от така є пісня.
— А скільки?
— 15 000 доларів
— До побачення.

І ти показуєш її далі. Може, вона там і долара не коштує, але ти хочеш 15 000, наприклад. Раніше були більші суми, можна було і за 10 000 доларів продати пісню. А зараз усе в рази менше, від 2000 можна продавати пісні.
Правда, що багато російських хітів написані українцями?
Так, ми багато чого продаємо. Написали Ёлке «Давай», вона там отримала якісь нагороди, стала «Піснею року». Паша Клімат — прикольний автор. Він написав півальбому Бузовій, Ханні ми писали «Потеряла голову», Глюкозі писав якийсь пісняк, який теж вийшов. Я розумію, коли ти можеш викаблучуватись цими козирями. Хтось питає: «А чого так дорого?» Я кажу: «Дивіться, цей автор написав тим-тим-тим», всі: «А! Так я теж хочу». І Темніковій ми писали. Ми з Бєляєвим продали купу пісень, але не всі виходили. Фадєєв купив пул пісень, вони не виходили, під себе купив і комусь, може, продає за 100 тисяч доларів. Таке теж може бути, права всі ж віддають.

Коли нові автори скидають треки і пишуть: «Я хочу двушку за трек», я кажу: «Чувак, двушку у мене просять топ-автори». А куди лізти з такими сумами ноунеймам? Я їх не відмовляю, звісно. Кожен може просити скільки завгодно, хоч 5000. Але треба розуміти ціль: продати пісню чи повипендрюватись.

Хоча мені з Росії писав знайомий, що в них там прайси від 5 тисяч євро за пісню.
Можеш дати пару порад молодим українським авторам, які почитають інтерв'ю і захочуть теж щось награвати, писати слова і продавати пісні.

По-перше, треба набиратись досвіду. Тому що з першого разу навряд вийде якась прикольна пісня. Усі цінують мелодії і якісь непусті слова. Якщо мелодія чіпляється за вухо — це бомба, усі зацінять.
А взагалі, є секрет написання текстів. Це теорія, наука, але така типу секретна штука. Ти повинен відкрити ноутбук чи папір взяти. Ти маєш однозначно знати, що цей текст ніхто не прочитає, крім тебе. Тому що, коли ти пишеш пісню і думаєш про радіо, то нічого не вийде. Ти маєш просто думати про себе, як ти хочеш вкатати всіх цією піснею. Відкрити ноут і почати писати все, що лізе в голову на тему цієї пісні. Просто пишеш.

Обов'язкове правило: ти маєш усвідомлювати, що ніхто це не прочитає, тому що якщо ти будеш думати, що хтось прочитає, то хтось обов'язково скаже, що це там «лайно». І ти починаєш себе стопорити. Ніфіга, це ніхто не прочитає. Ти пишеш: писати, джинси, бачу, кермо, педалі, кручу. Ти просто починаєш навалювати й навалювати. І хвилин через 5 навалювання у тебе починає відкриватись те, про що ти навіть не думаєш, а от воно просто починає нестись. Так, там 80% «лайна», але там є такі штуки… вони просто спливають у тобі так, що ти навіть не думав. Якісь фрази ти починаєш поєднувати, та виходить дуже прикольна штука. Коли ти пишеш пісню, ти маєш не думати ні про що, просто поринути в ту пісню, і все.
DILEMMA - #SHALENII
СЛУХАТИ
Текст і верстка: Євген Руденко

Сообщить об опечатке

Текст, который будет отправлен нашим редакторам: