Cпецпроекти

Усі гроші — в українську справу: історія Євгена Чикаленка


«Любити батьківщину до глибини своєї кишені» – ця фраза Євгена Чикаленка влучно відображає життєву філософію мецената. Він зробив розвиток всього українського метою життя, а власне діло вважав таким собі локомотивом, який допомагає мрії здійснитися.

Сучасні піарники, іміджмейкери та прихильники розвитку особистих брендів можуть вважати це нонсенсом, але Євген Чикаленко був одним з тих, хто зробив для української справи багато, а розповідав про це мало. Лише в часи Революції 1917 року він все ж таки визнав власний внесок у листі: «Тішуся тим, що український рух приймає такі широкі розміри і що в сьому єсть і моя крапля праці».

Коли ми згадуємо українську історію на межі 19-20 століть, постать Чикаленка не спливає на думку першою. Проте багатьох досягнень українського руху у цей період не існувало б, якби не його фінансова підтримка і енергія.

«Перший мільйон» Чикаленка

Історія Євгена Чикаленка почалася – і тривала значну частину життя – на Півдні України: в селі Перешори, яке тепер розташоване в Одеській області. Там Чикаленко народився 1861 року, і туди ж повернувся після навчання в Харківському університеті.

Через активну громадську діяльність у студентські роки перебування Чикаленка в Перешорах було де-факто засланням – п’ять років він жив там під наглядом поліції.

Переселившись у рідне село, Чикаленко повернувся до сімейного господарства. За п’ять років він став успішним заможним землевласником – частково завдяки спадку від батька і дядька, але також завдяки власним агрономічним експериментам та інноваційним методам ведення господарства.

Це заклало основу статкам майбутнього мецената, які в наступні кілька десятиліть він використовував для розвитку української науки, культури і літератури. У 1890-х роках і на початку 20 століття Євген Чикаленко переїхав спочатку до Одеси, а потім до Києва, де активно долучився до української громадської діяльности.

Хто володіє інформацією: підтримка національного відродження через пресу

Попри успішну діяльність як землевласника і агронома, передусім Євген Чикаленко відомий як громадський діяч і меценат українського національного руху. Мабуть, найбільше досягнення Чикаленка як мецената – підтримка української преси.

На межі 19-20 століть найбільшою перешкодою для розвитку української мови та культури був сумнозвісний Емський указ 1876 року, який разом з Валуєвським циркуляром 1863 року майже цілком забороняв будь-які україномовні видання. Громадські й політичні діячі довгий час намагалися добитися зняття цих обмежень. Зробити це лише завдяки загальноросійській революції 1905 року.

Маніфест 17 жовтня 1905 де-факто скасував Емський указ, що відкрило шлях для створення українських періодичних видань. Євген Чикаленко значною мірою долучився до того, щоб ця можливість втілилась у життя.

Разом з Василем Симиренком і Володимиром Леонтовичем він став видавцем і ключовим фундатором першої щоденної української газети «Громадська думка» наприкінці 1905 року, а після її закриття вісім років поспіль видавав єдину щоденну українську газету «Рада». 1914 року вона була закрита владою через посилення цензури з початком війни.

Газета була не бізнесом, а збитковою справою. Тож деколи у видавців виникали сумніви, чи цінують взагалі українці їхню роботу. Однак Чикаленко справно покривав дефіцити «Ради». Це було важливо, бо в умовах імперської цензури саме преса була чи не єдиним законним центром, навколо якого могло гуртуватися українство.

«Пам’ятник не на могилі»: підтримка освіти і літератури

Конкурс написання книжки з історії України – чудова ілюстрація того, наскільки персональною для Чикаленка була меценатська діяльність.

У спогадах він описує сумну історію, як весною 1895 року поховав у Перешорах 8-річну доньку і вирішив поставити їй пам’ятник не на могилі, а вшанувати пам’ять чимось корисним для громадянства. Меценат взяв тисячу карбованців, які були відкладені на посаг доньки, і оголосив конкурс на найкращу «зв’язно написану історію України» для читача із середнім рівнем освіти. 

Ця історія також ілюструє ширший напрям фундаторської діяльности мецената – підтримку української науки і освіти. Підвищення самосвідомости та грамотности серед українців цікавило його ще відтоді, як він активно займався землею і намагався поширювати серед селян на Півдні України найкращі практики господарства, які використовував у своєму помісті. Утім, основний його внесок у розвиток освіти – пожертви на освітні й наукові ініціативи в Україні.

Крім спроб видати універсальну історію України, Чикаленко підтримував Наукове товариство імені Шевченка, а на початку 1900-х років пожертвував 25 тисяч карбованців на будівництво Академічного дому у Львові для української студентської молоді, який був збудований за ініціативою Михайла Грушевського. (Чикаленко не був єдиним жертводавцем, але пожертвував найбільшу суму.)

Також Чикаленко був одним з найбільших меценатів української літератури свого періоду. Він надавав фінансову допомогу видатним українським письменникам. Кільком Чикаленко виплачував щомісячні стипендії для підтримки їхньої праці, наприклад, Володимиру Винниченку і Михайлу Коцюбинському.

Окрім особистого фінансування, Чикаленко також заснував програми з підтримки письменників: виплачував гонорари авторам творів, які друкувала «Кіевская старина», а також створив фонд допомоги українським письменникам.

Чикаленко мав реалістичні, а деколи навіть скептичні, погляди на українство: відправив доньку вчитись у Швейцарію замість Галичини, критикував у своєму щоденнику національний характер українців і деколи, здається, втрачав надію у майбутньому України. 

Однак підтримка української справи була для нього глибоко особистою, і щось йому не давало заспокоїтися і насолоджуватися життям заможного землевласника. Мабуть, тому Чикаленко десятиліття підтримував українські ініціативи, не рахував витрат на громадські ініціативи і зрештою став «менеджером українського руху».

Автор тексту: Антон Процюк

 

#bit.ua
Читайте нас у
Telegram

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: