Cпецпроекти
Гастролі і маркетинг:
Даша і Віталій Малахови розповіли, на чому заробляє театр
Через пандемію кілька місяців кінотеатри, галереї, концертні майданчики і театри не мали змоги працювати, а разом з тим – заробляти. Однак на ситуацію можна подивитися і з іншого боку. Там, де одні починають скаржитися на важку долю, інші генерують ідеї для нових форматів і створюють цікаві проєкти.
У квітні актриса Даша Малахова і продюсерка Наталія Чижова вирішили створити онлайн-виставу з елементами 3D, де театральна постановка набула б нового звучання. Так з'явився артпроєкт «Театр 360 градусів», в рамках якого було відзнято відео-версію вистави за п'єсою Лесі Українки «Камінний господар».

З початку пандемії Visa створила ініціативу #ПідтримайСвоїх з метою допомогти прогресивним культурним проєктам України вийти за межі офлайну, залучити нових поціновувачів мистецтва в онлайн-просторі і розширити аудиторію глядачів. Таким чином, бажання перейти в діджитал стало реальністю за підтримки Visa: за кілька місяців проєкт був втілений у життя, і з 17 листопада стартують перші безкоштовні онлайн-покази. Про те, як виникла ідея, як її реалізували і на чому заробляв і заробляє театр в Україні, розповіли засновниця «Театру 360 градусів» Даша Малахова і художній керівник «Театру на Подолі» Віталій Малахов.
Віталій Малахов
директор-художній керівник «Театру на Подолі»
#ПідтримайСвоїх
Як виник «Театр на Подолі» і чим займається художній керівник
Таким, як його зараз знають, «Театр на Подолі» народився 19 серпня 1987 року. Але до того в різних формах трупа вже існувала.

Частину трупи набрали у 1979 році. Це був Театр естради. З них дехто з акторів і досі працює зі мною: Тома Плашенко, Володимир Кузнєцов, Алла Сергійко, Тетяна Печенкіна. Проте коли народився нині відомий театр, ми вже мали напрацьований репертуар і могли працювати. Їздили на гастролі до Тюмені, заробили там свої перші великі гроші і змогли продовжити існування.
У добре звареному борщі значно більше мистецтва, ніж у погано написаній картині.
Тому, все, чим я займаюся – це заробіток грошей на життя. І я хочу, щоб цей заробіток був чесним та якісним. «Ніколи не просіть нічого в тих, хто могутніший за вас, як казав Воланд, – самі все запропонують і самі все дадуть».

Щодо розвитку театру, я вважаю, що потрібно якісно робити виставу в будь-якій ситуації. Чи то був би в нас Гостинний двір, чи пересувний театр – потрібно робити хороші вистави. Якщо робитимемо хороші вистави – це призведе до хороших результатів. Якщо будемо потурати амбіціям – заслуженими артистами республіки, приміщеннями – це не призведе ні до чого. Точніше, призведе, але до чогось зовсім іншого.

А власне, сама робота директора – це, з одного боку, технічні питання на кшталт натягнути канат між двома будівлями чи знайти стоянки для авто акторів. З іншого – регулярне створення театральних образів, тобто режисура.
Дуже люблю репетиції – це 80% моєї мотивації у професії.
Про світові орієнтири і заробіток українського театру
З 1980 року ми об'їхали майже 20 країн. І я не розумію, що таке український театр, так само як не розумію, що таке український біг з перешкодами чи український спорт. Це загальний світовий рух, який може мати якісь певні незначні етнічні особливості.

У нас повно чудових режисерів, повно і поганих; в Англії або Німеччині теж знайдуться режисери-нездари. Їхня кількість не залежить від географії.

Тенденції виникають одночасно у всьому світі. У мене є певний досвід і я намагаюсь дізнатись, куди і як має рухатися театр, тож постійно щось вигадую, аби це зрозуміти.
Коли ми потрапили у нове приміщення на Андріївському узвозі, 20А, нова сцена спеціально відкривалася не моєю виставою – вона відкривалася виставою Станіслава Жиркова. Потім ми запросили найкращих молодих режисерів, які поставили вистави на новій сцені і ми одразу ж зазначили, що не відкриваємо таланти – це ми лишаємо іншим.

«Театр на Подолі» дає можливість постановки тим, хто вже має хоча б одну зірку. Це не експериментальний театр. Таке рішення я прийняв, розуміючи, що кожен з режисерів вже має своїх шанувальників, свій електорат, і кожна вистава приваблюватиме іншу групу людей. Таким чином ми справді забезпечили дуже високу заповнюваність зали і можливість продавати дорогі квитки.
Робота з командою і відмова від академізму
Звісно, я намагаюсь розуміти сам, що відбувається всередині театру, але щодо реалізації планів – колосальне значення має команда, перш за все – актори. Хоча зараз у нас згрупована команда, від адміністративного керівництва та менеджменту до служб: монтувальників, освітлювачів, працівників цехів.

З одного боку, це все – особистості, кожна з яких з будь-якого приводу має свою думку і на цю думку потрібно зважати. Це іноді заважає, адже доводиться багато пояснювати. Однак, з іншого боку, результат набагато кращий, адже кожен робить не буквально те, що ти кажеш, а додає щось своє. Це робить театр кращим.


Також «Театр на Подолі» відмовився від академізму, на це є свої причини. З погляду директора – це демократичність.
Наприклад, якщо в «Театрі російської драми» потрібно до 11:00 приходити і ставити підпис у журналі виходу на роботу, то ми шукаємо, як полегшити життя акторам і не змушувати їх їхати через усе місто заради підпису. Наприклад, створюємо групу у вайбері, де можна просто поставити плюсик. Тобто завідувач трупою і всі інші зважають одне на одного. Це така доволі демократична річ. Вона проблемна, бо коли ритуал дуже жорсткий, за будь-яке невиконання тебе вже можна покарати, а коли він лояльніший, тоді виникають складнощі. Однак хорошого все ж більше, ніж поганого.

Що стосується трупи, то в нас практично немає інтриг і підкилимних ігор. Це пов'язано передусім з тим, що ми все проговорюємо. Загалом це гра з відкритими картами. Це не означає, що я виконую забаганки акторів. Просто я можу пояснити, чому дію тим чи іншим чином.
Чому театр буде актуальний завжди
Нещодавно я прочитав статтю, в якій сучасний ізраїльський філософ написав таку річ: «До епохи карантину ми боролися з експлуатацією, і головним людським привілеєм була свобода. А зараз боремося з тим, що людина стає непотрібною». Тобто людина бореться за те, щоб бути потрібною. Вона вже і хоче, щоб її кудись взяли, щоб її хтось почав експлуатувати. А їй кажуть: «Не потрібно. Сиди вдома. Хочеш – пиши, малюй, рахуй, не хочеш – без тебе обійдемось». І у зв'язку з цим я думаю, що театр буде міцнішати, бо це живе спілкування.
Коли всі сиділи на карантині, то почали набридати одне одному. Людям хочеться побачити інших людей, жінкам хочеться зняти халати і одягнути щось красиве, зачесатися.
Кінотеатри вже переживали хвилю втрати інтересу, коли з'явилися відеомагнітофони. Але згодом і доволі швидко з'ясувалося, що в білизні на дивані «Хрещеного Батька» дивитися не так цікаво. Хочеться все ж вишукано одягатися і піти кудись.

А в театр тим паче. Це ж дивовижна річ – як на футболі. Вдома ти не будеш сміятися.

А в театрі, коли всі сміються, хай навіть тобі не смішно, ти сміятимешся. І це спілкування, це отримання кайфу від синергії, спільної діяльності – я думаю це буде дуже активно розвиватися, адже за межами театру людина ставатиме все самотнішою.

Суспільне дуже активно проявляється в театрі, адже це практично єдине місце такого формату спілкування, де можна показати себе і подивитися на інших, а ще й поміркувати про щось нагальне, а ще почути гарні тексти, а ще...
Діджитал-театр – це мистецтво нового покоління
Театр і діджиталізація: плюси і мінуси очима директора театру
Карантин, безумовно, змінив світ. Театром зараз називають усе. Колись був такий термін – «телетеатр». Це була мода, це був такий час. Я не вмію робити телевистави, але це нічого не означає. Кіно почалося, і воно розвинулося. Із чогось потрібно починати. І я вважаю, що те, що зараз задумав «Театр 360 градусів», – це дуже складне завдання – вже готову виставу перетворити на цілком інший формат.

Чи матиме це успіх? Не знаю. Можливо Це мистецтво нового покоління – тих, хто спілкується через телефони. Інколи я жартую в компанії молоді і бачу, що ніхто не розуміє мого жарту. Інші часи. Інші асоціації. Інші образи.Тому це не мене потрібно питати. Чи варто пробувати – так, варто. Експериментувати? Безумовно!


Я пам'ятаю час, коли ми вперше привезли телефакс з Америки. Це була така машина, що ох-хо-хо. І першу відеокамеру ми там придбали, і металевий комп'ютер із зеленим екраном, який я привіз із Фінляндії. Мій тодішній директор вважав, що комп'ютер – така забавка, щоб гратися в ігри, бо там була гра з танком, яким потрібно було керувати двома кнопками. Він тоді не уявляв, як комп'ютери або мобільні телефони ввійдуть в наші життя. Тому я вважаю, що щоб потім не бути в останніх рядах і не наздоганяти, необхідно щось робити.

Пам'ятаю, як вперше потрапив у Лондоні на виставу «Привид Опери»: починається вистава і спускається люстра. Усі були в захваті! У мюзиклі «Сайгон» пролітає вертоліт. А потім в Росії у мюзиклі «Два Капітани» літак сів на сцену. І коли глядачі вийшли, вони говорили про літак. Це погано, бо глядачі мають говорити про акторів. Про зміст. А якщо тебе у виставі вразило те, що сідає літак чи падає люстра, це означає, що інше не зачепило. Та все ж це має значення.


Як казав мій вчитель, я прийшов у театр – дивуйте мене. Ймовірно, це стосується і діджиталізованого театру.
Даша Малахова
акторка «Театру на Подолі»
#ПідтримайСвоїх
Як в умовах пандемії вигадати новий проєкт і втілити його в життя
Коли у квітні стався перший локдаун і ми всі сиділи по домівках, багато світових театрів відкрили для безкоштовних показів свої вистави. Це, звісно, стимулювало людей підтримати таку ініціативу і почати надсилати донати, а також вивчити театр, який раніше, можливо, був для людей невідомий.


Моїм завданням у квітні і сьогодні є популяризація театру, його розвиток і фінансова підтримка театру.
Виставу обрали просто – «Камінний господар» був останньою прем'єрою «Театру на Подолі» перед карантином. Тобто це найсвіжіша вистава, яку побачила найменша кількість людей.

Насправді пік всесвітнього занепаду дає багато можливостей. Театр завжди був доступний для всіх, але багато людей не хотіли ходити на вистави і не ходили на них. Проте щойно відвідувати театр заборонили, всім одразу закортіло бути ближчими до мистецтва. І це стало хорошою нагодою створити новий проєкт.

Разом з тим Лесі Українці у лютому 2021-го виповнюється 150 років, а режисер Іван Уривський поставив виставу за мотивами її поеми, в якому багато візуалу, музики і різноманітних асоціаціативних речей. Це не побутовий театр, як «Інтердівчинка», де люди сидять на кухні і розмовляють за столом, а дуже цікаві замислуваті форми. До того ж у цій виставі тільки 5 акторів, тобто навіть за карантинних обмежень була можливість проводити зйомки.
Мені здається, все так логічно складалося, що ми просто не могли цього не зробити.
Від британського «Франкенштейна» до українського Дон Жуана
Ідея діджитал-проєкту виникла саме тоді, коли я дивилась у відеозаписі постановку британського театру з Камбербетчем «Франкенштейн». Там є момент, коли Бенедикт на початку вистави перебуває в яйці і намагається з нього вирватися. У той момент я подумала: «Можна було б ще трохи домалювати картинку і зробити те, що в театрі зробити фізично неможливо».

Ми не хочемо створювати новий вид мистецтва, не хочемо нівелювати театр. Просто там, де у виставі графіка сама проситься, не бачу причини її не додати.
Наприклад, у нас у виставі є момент, де танцюють скелети. Їх танцює декілька, але це бал, і, звісно ж, в ідеалі ми мріяли, щоб таких скелетів було багато. І це круто, коли у нас є можливість їх просканувати, клонувати і зробити так, щоб вони самі танцювали. Таким чином ми підтримуємо театр. Ми не кажемо, що театр – це не круто, а от зараз ми знімемо виставу, і це буде щось. Ми лише додаємо масштабності у витвір і без того досконалого мистецтва.
Як знайти фінансування
Спершу я звернулася до bit.ua. Тоді Таня Гриньова підтримала мене першою. Якщо говорити відверто, то все, що відбувалося зі мною з травня аж по сьогодні – це якась казка. Я досі здивована, адже на піку сучасної пандемії величезні компанії почали перейматися культурою і вкладати кошти в те, що, так би мовити, не було популярним. Компанія Visa, отримавши листа з ідеєю створити артпроєкт, зателефонувала за 10 хвилин і сказала, що готова нас підтримати.
Є певні партнери, які дуже хотіли підтримати «Театр 360 градусів», але не потрапили до проєкту через розпланований на рік бюджет.


Також до ініціативи долучилися юристи, люди, які допомагають нам у Лос-Анджелесі викупити музику, люди, які знайомлять нас з іншими потрібними контактами. Продакшн студії, які знімають найкрутіші фільми в Україні, коли бюджет закінчувався, казали: «Не переймайтесь, ми щось зробимо для вас бонусом». Ось це – абсолютно безцінно. Це про культуру, підтримку і розуміння того, що всі ми зараз маємо об'єднуватися. І це доводить іншим людям, які зараз сидять і думають «Моя ідея не на часі, зараз нікому це не потрібно, ні в кого немає грошей», що потрібно брати і пробувати, адже зацікавлених людей набагато більше, ніж здається.
Звісно, в нас є презентації, їх десятки, це велетенська робота бек-офісу, зроблена Plombir Event Company, bit.ua, крім нашої вистави (ми ж маємо ще і документальний фільм із 10 серій, який робить «Біле Сухе» та NEO-Planet Production). Безумовно, це дуже серйозний проєкт, де є багато гарантій, реклами, таргетингу і маркетингу, адже ми розуміємо: якщо ти хочеш робити круті проєкти, то саме такими мають бути як бренди-спонсори, так і команда.

Зараз на проєкт ми витратили майже 3 мільйони гривень. Бюджет зібрали доволі швидко, зокрема й на рівні доброчинних внесків: нас дуже підтримували друзі і в важкий момент для проекту Марина Квашнина та IT компанія Eden Lab просто зробили великий донейт, внесок в наш проєкт».


Просто на повідомлення «Дядьку, дайте грошей на культуру» ніхто не реагуватиме. І саме це змушує піднімати планку і дає нам певну системність, віру в те, що зараз ми вже можемо планувати наступну виставу.



Про монетизацію
Фішка в тому, що ми робимо 10 безкоштовних показів, а потім передаємо проєкт для продажу в «Театрі на Подолі». Наше завдання – створювати такі проєкти, щоб потім їх можна було тиражувати і продавати.

Думки щодо майбутнього театру в різних поколінь відрізняються. Однак усі погоджуються в одному: потрібно пробувати. І можливо, у театрів з'явиться ще одне життя. А разом з тим – ще один шлях розвинути мистецтво не тільки з культурного боку, а й з фінансового.
Я впевнена, що нас чекатиме ще не одна пандемія. Наше завдання – адаптувати культуру під новий ритм життя.


Думки щодо майбутнього театру в різних поколінь відрізняються. Однак усі погоджуються в одному: потрібно пробувати. І можливо, у театрів з'явиться ще одне життя. А разом з тим – ще один шлях розвинути мистецтво не тільки з культурного боку, а й з фінансового.
І поки в «Театрі на Подолі» готуються до зустрічі з глядачами в театральній залі, «Театр 360 градусів» за підтримки Visa запрошує на онлайн-вистави «Камінний господар». Адже діджитал-простір дає безліч можливостей бути причетними до культури, а Visa продовжує ініціативу #ПідтримайСвоїх. Перший показ «Камінного господаря» відбудеться 17 листопада, і до 26 листопада подивитися виставу можна безкоштовно. Онлайн-квитки можна забронювати тут!

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: