Спецпроєкти
ІСТОРІЇ ТРЬОХ ЖІНОК, ЯКІ ЖИВУТЬ ІЗ ВІЛ
Чому кожен секс має бути захищеним
В Україні проживає більш ніж 250 тисяч ВІЛ-інфікованих людей, і третина з них не знає про свій статус. Якщо порівнювати з населенням українських міст, то приблизно стільки ж мешканців налічує Івано-Франківськ.

Попри стереотипи, найчастіше люди інфікуються під час незахищеного сексу.
За статистикою, понад 70% випадків мають саме таке походження.

Разом з Durex розповідаємо три історії ВІЛ-інфікованих жінок. Показуємо, що життя після статусу триває, і воно – повноцінне. Пояснюємо, як вберегтися від інфікування та наголошуємо: справжня любов до себе – це турбота про своє здоров'я.
Про діагноз я дізналася у 2002 році, коли жила в невеликому містечку на Харківщині. Тоді майже не було інтернету й програм підтримки ВІЛ-позитивних людей. Говорили, що СНІД – чума XXI століття. Це був страшний час для людей зі статусом.

Мені жахливо повідомили про діагноз: я була вагітною, і лікарка сказала, мовляв, «чого ти ще народжувати зібралася?». Сказала, що люди з ВІЛ живуть не більш ніж п'ять років, і що в дитини імунітет навіть не встигне сформуватися. Про те, що малюк може народитися здоровими, навіть не йшлося.
Після цього я почала вважати себе вигнанцем – натягнула ковпак стигми, негативу, докору й нерозуміння. Не могла ні в кого нічого про статус запитати – це б означало сказати ще більшій кількості людей, що в мене ВІЛ. Я не розуміла, що робити далі. Що робити, коли лікарі кажуть, що дитина після народження житиме максимум рік?

На мені було легко поставити тавро, бо я вживала наркотики. Тоді вагітність стала для мене соломинкою, за яку я могла зачепитись і назавжди покинути звичку.

«Люди думають, "це станеться з ким завгодно, тільки не зі мною", і вибирають незахищений секс»

активістка благодійної організації «Позитивні жінки»
Віра Варига
Про підтримку рідних
Єдина рідна людина, яка була поруч, – мій батько, але він тяжко хворів. За тиждень після того, як я дізналася про свій діагноз, у нього підтвердили злоякісну пухлину. А п'ять років до цього від онкології померла моя мама.

Мені здавалося, я винна в усьому: що дитина народиться й одразу помре; що батько захворів, бо я влізла в наркотики. Зовсім не вистачало сил шукати інформацію й не хотілося привертати до себе увагу. Її й так було забагато – у лікарні всі знали про інфікованих: на медкартках великими червоними літерами писали «СНІД».
Як вагітна я відвідувала багатьох лікарів, проходила медкомісію, і в кожному кабінеті мене знищували коментарями. Казали: «такі в нас не народжують». Але я все ж народила – і здорову дитину.

Тоді мій тато був у важкому стані, і я за ним доглядала. Згодом приїхала моя сестра, дізналася, що в Харкові є центр профілактики й боротьби зі СНІДом, і повезла мене туди. Так почався мій шлях фізичного та психологічного одужання.
Що допомогло прийняти статус?
Мій імунітет виявився збереженим: я мала низьке вірусне навантаження, мені вистачало лейкоцитів, за кількістю яких визначають рівень захворювання. Але я була розірвана на шматки психологічно. Під час першого візиту до Центру я плакала просто тому, що лікарі зі мною розмовляли, дивлячись в очі, як з «нормальною» людиною.

Там я зустріла жінку, яка пообіцяла мені, що все буде добре. Для мене це звучало дивно: хіба з діагнозом щось може бути добре? Але та жінка сама була інфікованою й народила здорових дітей. Як виявилося, то була директорка Харківського відділення «Всеукраїнської мережі людей, які живуть з ВІЛ». Того ж дня вона запросила мене до групи взаємодопомоги.
Я не мала сил іти в групу підтримки – не хотілося бачити такий самий біль, який переживаю я. Але я пішла туди із сестрою, і це було правильним рішенням. Групи взаємодопомоги сильно допомагають. Коли прийшла на зустріч, побачила людей, які усміхаються й обіймаються – це був перший день, коли трохи полегшало.
Про волонтерство
Згодом мені запропонували стати волонтеркою в Харківському відділенні, потім довірили відкрити новий напрямок для жінок і дітей та запросили до Київського відділення. Моя робота була пов'язана з підтримкою жінок і дітей.

Пізніше я відкрила групу «Киянка+», яка наразі є частиною
БО «Позитивні жінки». Це місце, де можна не тільки поділитися досвідом, а й пройти «Школу життя з ВІЛ». Вона містить 12 майстер-класів, на яких ми вчимося адаптуватися до життя та розповідати про статус дітям, партнерам і медикам.
Для цього потрібно правильно говорити про свій статус, щоб відчувати себе в безпеці. Це має бути не виклик, а конкретне інформування про своє здоров'я, яке не викликає страху та загрози. Лікар повинен розуміти, що перед ним людина, яка знає свої права, він не може відмовити їй у послугах.
У деяких випадках лікарям потрібно розуміти сумісність призначення медпрепаратів, тому я рекомендую бути відвертими з ними.
Які стереотипи щодо ВІЛ-інфікованих досі існують?
Найбільше ми стикаємось із порушенням прав у медицині. Є різні стереотипи, адже суспільство недостатньо поінформоване – люди починають цікавитися темою ВІЛ тільки тоді, коли це стосується їх або їхніх знайомих.

Досі існує міф: якщо у вас ВІЛ, то ви наркозалежна людина, секс-працівник/-ця, гей, бісексуал/-ка. Проте основний шлях передачі інфекції – статевий. Люди думають: «Це станеться з ким завгодно, тільки не зі мною». Найчастіше повністю довіряють своїм партнерам і займаються сексом без презерватива. У нас немає культури сексуальної освіти, а цьому потрібно приділяти максимальну увагу.
Зараз є багато класних програм зі зменшення шкоди для людей із наркозалежністю, у межах яких роздають одноразові шприци. Але важливо, щоб у цих програмах були й презервативи, адже найчастіше люди, які вживають наркотики, ними не користуються.
Як захиститися від ВІЛ?
По-перше, секс має бути захищеним, адже ВІЛ найчастіше передається статевим шляхом. До того ж презервативи захищають і від багатьох інших інфекцій.
Я вважаю, що закупівлі презервативів повинна робити держава – і в клініках, і в центрах репродуктивного здоров'я їх мають видавати. У нас країна з низьким економічним рівнем розвитку – не всі люди можуть собі дозволити презервативи.

По-друге, важливо приділяти увагу сексуальній освіті. У 8-11 років діти добре знають, як з'явилися на світ, але часто їм не вистачає знань про тіло та його зміни, гігієни та контрацепції, статевому акті, вагітності та захворюваннях, які передаються статевим шляхом. І говорити з ними про це потрібно заздалегідь. Вони змалечку мають розуміти, що їхнє здоров'я залежить від того, як вони піклуються про себе й уникають ризикованих ситуацій.
Зараз є багато варіантів бар'єрної контрацепції: від найтонших презервативів (Durex Invisible) до презервативів зі стимулювальним гелем-змазкою (Durex Intense Orgasmic) або ж класики (Durex Classic). Турбуйтеся про себе й пам'ятайте: ваше здоров'я – це ваша відповідальність.
Мене звати Маша, але для більшості людей я Панда. Працюю перформеркою на різноманітних заходах. Своїм мистецтвом хочу розповідати, що життя насправді прекрасне. Моя місія – витягувати людей із рутини та постійних проблем.

Обожнюю свою роботу: вона дарує адреналін, кайф і відчуття цілісності. Під час роботи я почуваюся щасливою.
Багато років я працювала моделлю, і мені здавалося, що саме це мій квиток у вільне життя. Я подорожувала, літала на знімання в різні країни й не була ні до чого прив'язана. Мені здавалося, що я дійсно щаслива та вільна. Але це було не так.

Після виявлення ВІЛ почалася довга реабілітація, яка насамперед передбачала прийняття себе та спроби знову повірити людям. Життя наче дало стусана: «зрозумій, ти зараз поводишся неправильно». Я опинилася перед вибором: або зараз почну любити себе повноцінно, або втрачу свою можливість пожити на цій планеті. І вибрала перше.
«Любов до себе – це турбота про своє здоров'я»
артмейкерка
Марія Волкова
Як дізналась про свій статус?
Якось після відпочинку я потрапила до лікарні через проблему з кишківником. Мій стан швидко погіршувався, і було незрозуміло, у чому проблема. Лікарі запитали, чи здавала я аналіз на ВІЛ. За пів року до цього я робила експрес-тест. Як потім виявилося, він не був правдивим.

Мене відвезли до Київського обласного центру профілактики та боротьби зі СНІДом. За тиждень я схудла з 50 кілограмів до 30. Але я не відчувала якогось розпачу – у голові все одно була програма, наче все супер.

Другого дня в лікарні я вирішила зробити камінг-аут. У мене було близько 20 тисяч підписників в Instagram, багато хто запитував, чому я в лікарні та що сталося, тому я вирішила публічно про все розказати.
Після цього в мене з'явилася величезна підтримка ззовні. Тоді я була прикута до ліжка, адже мене паралізувало через маленьку вагу. Я лежала, читала, що пишуть люди, і мене це неймовірно підтримувало.

Першою про мій статус дізналася мама. Коли я вийшла із центру профілактики та боротьби зі СНІДом, зрозуміла, що нічого не можу робити сама – втомлююся через два кроки, не можу встати з ліжка чи готувати. Тому мама переїхала до мене. Коли мені стало краще, я не могла мамі сказати: «Я здорова, їдь». Тому ми живемо разом. Це моя найкраща подруга, і я їй неймовірно вдячна. Вона єдина знає про мене все й повністю приймає.
Як змінилося життя?
Мені говорили, що я ніколи не зможу ходити нормально, а зараз я навіть бігаю. Раніше мені здавалося, що любов до себе – це манікюр, дорога косметика або туфлі. Але любов до себе – це піклуватися про здоров'я. Шкода, що усвідомлення цього виникає лише тоді, коли з'являється якась вада у здоров'ї. Взимку я зламала руку й зрозуміла: потрібно щодня бути вдячною, що в мене є руки та ноги.

Я довго жила в стані «зі мною щось не так, і люди про це знають». Спочатку не те, що сексу не було, – я навіть на вулицю виходити боялася. Я розмовляла з великою кількістю людей зі статусом, з лікарями, щоб прийняти ситуацію. Зараз я вже впевнена, що безпечна для людей, завдяки чому й сталося прийняття.
Був період, коли статус «ішов попереду мене»: усі, навіть малознайомі люди, повинні були знати про ВІЛ. Я й зараз активно розповідаю, що секс повинен бути захищеним, якщо любиш себе та своє життя. Але тепер я лояльніша – не лякаю людей. У кожного є вибір, говорити про ВІЛ чи ні, наш обов'язок – стежити за собою та бути безпечними найперше для себе.

Звісно, були складні періоди в житті, але я про них вже забула. Ситуація струшує тебе та змушує жити. Згодом розумієш, що завдяки їй ти відчув спрагу життя.
У мене є сексуальні стосунки. Але після з'ясування статусу я не вірю словам людей про їхнє здоров'я – без двох довідок близькості не буде. Адже я розумію: до мене може «прилипнути» все, що завгодно. Людина без ВІЛ легше вилікується, а мені потрібно буде витратити величезні ресурси.

Любов до себе проявляється в турботі про своє здоров'я. Навіть якщо партнер зробить експрес-тест на ВІЛ – уже стає спокійніше.
Найчастіше люди інфікуються на ВІЛ під час незахищеного сексу, тому завжди носіть із собою презерватив. Є багато варіантів бар'єрної контрацепції: від найтонших презервативів (Durex Invisible) до презервативів зі стимулювальним гелем-змазкою (Durex Intense Orgasmic) або ж класики (Durex Classic). Піклуйтеся про себе й пам'ятайте: ваше здоров'я – це ваша відповідальність.
Зараз я розумію, що ВІЛ-статус – це не моя особливість, просто так сталося. Зрештою, є багато людей із різними хронічними хворобами. Я п'ю одну пігулку на день, я здорова й цілком безпечна.
Про дискримінацію
Я досі стикаюся з дискримінацією, коли приходжу в лікарню. Це єдине місце, де ти зобов'язаний сказати про свій статус, перш ніж почнеш говорити про причину звернення до лікаря.

Коли зламала руку, поїхала в приватну лікарню. Рука жахливо болить, я плачу, а лікар каже: «А чого ти ревеш? Татуювання бити не боляче було, а руку зламати – боляче?». Коли я сказала, що в мене ВІЛ, він подивився на мене з осудом. Але не відмовився мене лікувати, хоча раніше траплялося й таке. У підсумку лікар сказав ходити з гіпсом три місяці.
Що два тижні я їздила робити знімки в іншу лікарню. Коли минуло два місяці, запитала в іншого лікаря, чи можна зняти гіпс. А він сказав: «Два місяці? У вас все заросло! Хто вам сказав ходити з гіпсом так довго? З вас познущалися». Після того потрібно було довго відновлювати руку.

Я поїхала в першу лікарню, озвучила лікарю претензії, а він насмішкувато сказав: «Дівчино, у вас не все добре з головою, я зараз покличу охорону».

Можна подати на нього до суду, але навряд чи б це подіяло. У мене був подібний досвід, коли лежала в лікарні через проблеми з нирками. Тоді до мене не приходили медсестри, щоб колоти знеболювальні. Я подавала в суд, але результатів не було.
Що порадиш людині з ВІЛ-статусом?
Потрібно позбутися страху, наче з тобою щось не так і наче ти можеш зашкодити оточенню. Прийми себе – ти вже такий, тому нічого не вдієш.

Не обов'язково приховувати статус від усього світу, хоча й кричати кожному про це не варто. У кожного є момент, коли він відчуває, що не може впоратися з проблемами. У собі все тримати неможливо, тому треба ділитися з близькими, психологом, сім'єю. Я торік знайшла психолога – і це максимально витягнуло мене в життя. Тому я вважаю, що ще один важливий внесок у здоров'я – психотерапія.
ВІЛ-статус може спіткати будь-яку людину, але це не кінець. Це дає можливість почати ще більше цінувати себе та своє життя. Проблема – це жити несвідомо та безвідповідально, й не знати, що ти хочеш.
Це страшніше, ніж ВІЛ.
Мені 23 роки. Я народилася й усе життя живу з ВІЛ.

Про свій статус дізналася від мами, коли мені було 10. Я відразу подумала, що помру. Було страшно. Тоді я не дуже добре знала, що таке ВІЛ. У школі розповідали якусь інформацію, але вона була не зовсім зрозуміла.

Мама попросила нікому не говорити про ВІЛ, але наступного дня я розповіла своїй подрузі. Пам'ятаю, як вона сильно злякалася – подумала, що ВІЛ передався їй, адже ми їли разом. Для мене це було шоком. Тоді я й зрозуміла, чому мама просила нікому не говорити про статус.

Коли тобі 10, складно усвідомити, чому саме ти хворієш, а не інша дитина.
Прийняти статус допомогло те, що я пішла на групу підтримки ВІЛ-позитивних підлітків. Тоді було багато дискримінації та стигматизації ВІЛ-позитивних, мало хто взагалі щось знав про захворювання. Тому група підтримки була єдиним безпечним місцем, де я могла відкрито говорити про статус.

Мені було важливо побачити таких самих людей і відчути, що я не одна. Стало легше, коли зрозуміла, що це не тільки моя проблема. Тоді ж я почала приймати терапію. Мені відразу сказали, що вакцини немає, тому терапію потрібно приймати пожиттєво. Це теж було складно усвідомити. Але група підтримки допомогла.
«ВІЛ – класний фільтр на адекватність»
засновниця молодіжної організації Teenergizer
Яна Панфілова
Про дискримінацію у шкільні роки
Коли мені було років 13, однокласниця дізналася, що в мене ВІЛ, але мені про це не сказала. Натомість пішла до своєї подружки, іншої нашої однокласниці, і запитала: «А ти знаєш, що в Яни – ВІЛ?». А це є розголошенням статусу.

Ще одна історія була, коли бабуся моєї однокласниці копирсалася в моїх кишенях і знайшла пігулки. Подумала, що я наркоманка, почала телефонувати й погрожувати. Потім дізналася, що в мене ВІЛ і почала телефонувати моїй мамі – обурювалася, чому її не попередили, і що тепер всій родині потрібно буде тестуватися на ВІЛ.
Хтось говорив, що боїться мене, але сильної дискримінації я не відчувала, як деякі підлітки. Наприклад, коли у 16 років я відкрила свій статус, паралельно була ситуація, що ВІЛ-позитивну дівчину в Черкасах виганяли зі школи та побили через її діагноз.
З якими проблемами стикаються ВІЛ-інфіковані підлітки
Наразі зараз багато ВІЛ позитивних підлітків не мають змогу поговорити про свій статус з опікунами, батьками чи вчителями через різні причини. Вони перестають приймати життєво необхідні ліки від ВІЛ, і можуть померти.

Багато підлітків стикаються з дискримінацією та стигматизацією. Їм легше приховати в собі цю «страшну хворобу» і ні з ким про неї не говорити. Зробити її невидимою, адже багато стереотипів у школі, медичних закладах та суспільстві. Ця проблема не є новою.
Тому у 16 років я з друзями заснувала молодіжну організацію Teenergizer, яка працює в різних регіонах пострадянського простору. Ми працюємо з усіма молодими людьми – без прив'язки до того, є в них ВІЛ, чи немає, або якої орієнтації людина. Ми створюємо безпечне місце, де підлітків приймають і де вони можуть самореалізуватися. Також порушуємо важливі теми серед людей, які працюють над сексуальною освітою, тестуванням на ВІЛ та психологічною підтримкою.

Зараз дуже зосередилися на темі психологічного здоров'я підлітків і молодих людей, це особливо актуально в період пандемії. Коли всі закриті вдома, підлітки дуже вразливі, у багатьох із них немає хороших взаємин із батьками. Вони не знають, як спілкуватися з рідними, і залишаються наодинці зі своїми питаннями та телефонами, бо їм нікуди піти. Тому в нас є онлайн психологічна консультація, де підлітки можуть поставити запитання та дістати відповідь без осуду та стигматизації.
Коли ми створили Teenergizer, вважалося, що у ВІЛ-позитивних підлітків є пігулки, і все інше їм не потрібно. А нам потрібна була ще психологічна підтримка.

Уявіть: ти в школі слухаєш дурниці від вчителів про ВІЛ-позитивних, але знаєш, що приймаєш пігулки й не можеш передати вірус іншій людині. Тобто ти безпечний для оточення й маєш звичайне хронічне захворювання.
Торік був випадок, коли 19-річна дівчина померла від СНІДу, тому що перестала приймати пігулки. І таких людей багато. Часто в підлітків, яких зараз тестують на ВІЛ, знаходять третю-четверту стадію – це пізнє виявлення, майже СНІД.

У Teenergizer ми робили проєкт, коли ВІЛ-позитивні підлітки у всій Україні ходили в медичні установи та дивилися, які послуги їм можуть надати. Якось людина прийшла в подільську стоматологію й сказала, що в неї ВІЛ, і вона хоче пройти огляд – там відповіли, що в СНІД-центрі є свої фахівці, тому треба йти туди.
ВІЛ-позитивні підлітки досі стикаються зі стигматизацією в школах і медичних закладах. Наприклад, лікарі можуть із ними не розмовляти – їм легше поговорити з родичами. У таких ситуаціях у підлітків виникає враження, що їхнє здоров'я їм не належить, вони перестають приймати терапію й помирають.
Про прийняття статусу та реакцію на образи
Щоб повністю прийняти свій статус, мені знадобилося сім років. І зараз, коли люди ображають мене через ВІЛ, я не реагую, бо це ніяк мене не стосується – це більше говорить про іншу людину. Проте в підлітків може бути зовсім інша реакція.

ВІЛ – класний фільтр на адекватність. Але ми не можемо «виміряти» адекватність, якщо йдеться про маму, тата чи інших рідних. Коли близькі дізнаються про ВІЛ, вони запитують: «Звідки?». І починають відкривати інші сторони людини: наркозалежність, гомосексуальність.
Тому підліткам може бути страшно розповісти мамі про ВІЛ не через сам ВІЛ, а через гомосексуальність. Потрібно мати хоробрість сказати не стільки про захворювання, скільки про інші моменти, які призвели до інфікування.

Я не вважаю, что ВІЛ зараз – велика проблема. Це інфекційне захворювання, яке контролюється пігулками. В Україні ці препарати безплатно може отримати кожен, хто їх потребує. Але важливою є не тільки терапія, але й психологічна допомога. Ком'юніті може краще підтримати, ніж лікарі та соціальні робітники.
Як вберегтися від ВІЛ?
3
Третє – не забувати про постконтактну профілактику. Якщо був незахищений статевий акт, упродовж 72 годин можна почати приймати препарати – і через 28 днів інфекції не буде. Але до цього краще не доводити, а використовувати презерватив.
Сьогодні презерватив – must have в кишені кожного. Зараз вони бувають найрізноманітнішими: від найтонших (Durex Invisible) до презервативів зі стимулювальним гелем-змазкою (Durex Intense Orgasmic) та класики (Durex Classic). Піклуйтеся про себе й пам'ятайте: ваше здоров'я – це ваша відповідальність.
1
Перше – піти й здати тест на ВІЛ.
2
Друге – використовувати презервативи. Перед сексом бажано здати аналізи на різні інфекції, які передаються статевим шляхом. Це повага до себе та свого партнера.
САМОЛІКУВАННЯ МОЖЕ БУТИ ШКІДЛИВИМ ДЛЯ ВАШОГО ЗДОРОВ'Я
Реклама медичного виробу. Презервативи латексні з силіконовою змазкою DUREX®️ Classic (класичні) 3шт, 12 шт. Презервативи латексні з силіконовою змазкою Durex®️ Invisible (ультратонкі) 3 шт, 12 шт. Сертифікат відповідності UA.TR.098.0007-15 від 30.10.2020; Презервативи латексні з силіконовою змазкою DUREX® Intense Orgasmic (рельєфні, зі стимулюючим гелем-змазкою), З шт. та 12 шт.

Сертифікат відповідності № UA.TR.098.0016-15 від 14.05.2021. Уповноважений представник в Україні: ТОВ «РЕККІТТ БЕНКІЗЕР УКРАЇНА», Україна, 04073, Київ, проспект Степана Бандери, 28-А літ. Г, офіс 80. Тел.: +380 (44) 390 50 41. Електронна адреса: contact_ua@rb.com. Телефон для повідомлення про небажані явища при використанні презервативів: 0 800 300 338. Перед застосуванням обов'язково проконсультуйтеся з лікарем та ознайомтеся з інструкцією. Жоден із засобів контрацепції не гарантує 100% захисту від небажаної вагітності за ЗПСШ.

Долучайтеся до нашого Telegram-каналу з тестами! 🧐