Найстрашніший спецпроєкт
Заставка «ВИD», привиди, Пікова дама
згадуємо наші найбільші страхи дитинства
згадуємо наші найбільші страхи дитинства
Заставка «ВИD», привиди, Пікова дама
Найстрашніший спецпроєкт
Більша частина страхів родом із дитинства. Коли ти малий/-а, уява працює на повну – тому так легко уявити, що під ліжком ховаються монстри, Фредді Крюгер прийде уві сні, а деякі дитячі казки взагалі не дають спати ночами.
Редакція bit.ua згадала власні дитячі страхи – і всі ці історії ми зібрали в один матеріал. Вийшло місцями смішно, а місцями доволі моторошно.
Редакція bit.ua згадала власні дитячі страхи – і всі ці історії ми зібрали в один матеріал. Вийшло місцями смішно, а місцями доволі моторошно.
От чого ми боялися в дитинстві:
Настя Ампілогова, випускова редакторка
У дитинстві я боялася темряви, маніяків, хвороб, музики з серіалу «Майстер і Маргарита», старшокласників, диявола, сколопендр і поганих оцінок у школі.
Перелік цей неповний, і завершити його не зможу – все не згадаю. А розповісти хочу про один із найбільших страхів.
Цей страх мав назву «Дружина Іуди» – серіал, який крутили по телевізору, коли я вчилася в молодших класах. Знизу екрана був зелений кружечок – тобто дітям можна дивитися без дорослих.
Перелік цей неповний, і завершити його не зможу – все не згадаю. А розповісти хочу про один із найбільших страхів.
Цей страх мав назву «Дружина Іуди» – серіал, який крутили по телевізору, коли я вчилася в молодших класах. Знизу екрана був зелений кружечок – тобто дітям можна дивитися без дорослих.
Спостерігаючи за ритуальними вбивствами авторства Дружини Іуди, вбраної в білу весільну сукню, я, здається, починала потрошку сивіти, раніше ніж треба, ставити собі та родичам запитання про людську безкарність і те, чи є вбивство смертним гріхом.
Батьки ніяковіли й починали переживати за мою психіку, а я вночі боялася встати до туалету, адже образ вбивці в костюмі нареченої не давав мені спокою.
Серіал я благополучно додивилася, так і не вгадавши, хто вбивця, і знадобилося лише кілька років, щоб перестати його боятися. Зараз маю кілька десятків сивих волосин, від пишних весільних суконь мене трішки тіпає, і краще б я в дитинстві подивилася Twin Peaks. Хоча після сцен із Бобом я боялася ходити до туалету вночі, коли мені було вже 20+.
Мораль історії проста: подивіться Twin Peaks у зрілому віці, а «Дружину Іуди» – приблизно ніколи.
Батьки ніяковіли й починали переживати за мою психіку, а я вночі боялася встати до туалету, адже образ вбивці в костюмі нареченої не давав мені спокою.
Серіал я благополучно додивилася, так і не вгадавши, хто вбивця, і знадобилося лише кілька років, щоб перестати його боятися. Зараз маю кілька десятків сивих волосин, від пишних весільних суконь мене трішки тіпає, і краще б я в дитинстві подивилася Twin Peaks. Хоча після сцен із Бобом я боялася ходити до туалету вночі, коли мені було вже 20+.
Мораль історії проста: подивіться Twin Peaks у зрілому віці, а «Дружину Іуди» – приблизно ніколи.
Інна Ніколайчук, лінійна продюсерка
ГОЕЛРО. Коли мені було років 4-5, це слово лякало мене найбільше. Якщо сказати, що прийде ГОЕЛРО, це діяло на мене десь так, як на інших дітей Бабай.
А взагалі я була сміливою малою, бо мала старшого брата, у якого можна було все уточнити. Я не боялась Бабая, Русалку, Бабу Ягу, Лісовика абощо, бо їх не існує, за словами брата.
Тато якось зрозумів цю нашу змову й придумав лякати мене тим, про що брат точно не знатиме. Так у списку страхів з'явилось ГОЕЛРО.
А взагалі я була сміливою малою, бо мала старшого брата, у якого можна було все уточнити. Я не боялась Бабая, Русалку, Бабу Ягу, Лісовика абощо, бо їх не існує, за словами брата.
Тато якось зрозумів цю нашу змову й придумав лякати мене тим, про що брат точно не знатиме. Так у списку страхів з'явилось ГОЕЛРО.
Ага, просто якась державна комісія електрифікації Росії (якщо загуглити цю страшну абревіатуру, розшифровуватиметься вона саме так). Який вигляд мало те ГОЕЛРО, я вже не пригадаю в деталях, але очі в нього точно були такі ж, як узори на килимі на стіні в хаті бабусі, тому я ще трохи побоювалась і килима про всяк випадок.
Страх ГОЕЛРО зник так, як і з'явився. Тато розповів, що то всього-на-всього страшне слово, і що за ним – просто моя фантазія, бурхлива дитяча фантазія, яка могла собі вигадати персональне чудовисько, про існування якого не знали інші діти й навіть дорослі.
Страх ГОЕЛРО зник так, як і з'явився. Тато розповів, що то всього-на-всього страшне слово, і що за ним – просто моя фантазія, бурхлива дитяча фантазія, яка могла собі вигадати персональне чудовисько, про існування якого не знали інші діти й навіть дорослі.
Дар'я Свєцлова, сейлз-менеджерка
Мені було роки чотири, і я, як і всі діти, полюбляла дивитися мультики по телевізору, смішні ТВ-шоу на кшталт «Поле чудеc» та гратися на приставці Dendy. Але була завжди одна проблема – телекомпанія «ВИD» з її жахливою заставкою на початку кожної передачі!
От біжу я весело до телевізора, хочу подивитися, як люди вгадують букви, приносять подарунки Якубовичу, а той кричить: «На барабані – сектор приз». І от сідаю я на підлогу біля телевізора, мама вмикає передачу, починається заставка, і все – дитина в шоці. Після заставки «ВИD» мені вже було зовсім не до веселощів.
От біжу я весело до телевізора, хочу подивитися, як люди вгадують букви, приносять подарунки Якубовичу, а той кричить: «На барабані – сектор приз». І от сідаю я на підлогу біля телевізора, мама вмикає передачу, починається заставка, і все – дитина в шоці. Після заставки «ВИD» мені вже було зовсім не до веселощів.
А річ у жахливій фізіономії страшної блідої бабки без очей із незрозумілою шишкою на голові, що миттєво доводила мою хитку дитячу психіку до істерики. Милий логотип телекомпанії, нічого не скажеш!
Це вже зараз я можу прочитати у Вікіпедії, що то, виявляється, зображення керамічної голови давньокитайського даоського філософа Го Сяну з трилапою жабою на голові. Однак досі вважаю, що це має дуже кріповий вигляд.
Це вже зараз я можу прочитати у Вікіпедії, що то, виявляється, зображення керамічної голови давньокитайського даоського філософа Го Сяну з трилапою жабою на голові. Однак досі вважаю, що це має дуже кріповий вигляд.
Ірина Мулюкова, керівниця диджитал-відділу
Коли ти народилася у славному місті Мелітополі, автоматично стаєш безстрашною людиною. Але для годиться була одна річ, яка мене лякала.
Пам'ятаю, мені було приблизно років 4-5, і я боялася, коли перед сном на мене світив повний місяць. Здавалося, якщо на мене потрапить його сяйво, зранку я прокинуся відьмою, вовкулакою чи зовсім не прокинуся. І тільки коли вдавалося сховатися від світла, засинала.
Зараз страху вже немає, але коли згадую, зашторюю вікно. Береженого бог береже.
Пам'ятаю, мені було приблизно років 4-5, і я боялася, коли перед сном на мене світив повний місяць. Здавалося, якщо на мене потрапить його сяйво, зранку я прокинуся відьмою, вовкулакою чи зовсім не прокинуся. І тільки коли вдавалося сховатися від світла, засинала.
Зараз страху вже немає, але коли згадую, зашторюю вікно. Береженого бог береже.
Сергій Лебідь, журналіст
Малим я часто їздив у село Просяне Дніпропетровської області, де жила моя прабабця. Вона пройшла війну, але не дуже багато розповідала про неї. Чи то сама не хотіла, чи мої батьки просили не травмувати психіку дитині. Та одного разу все ж таки розповіла.
Казала, що солдати забігли до них у двір. Брудні й худі, похапали курей і почали дерти з них пір'я. Поспіхом розвели багаття й смалили шкурки. Їли сире м'ясо з кров'ю. Руками розривали город, знаходили картоплю та все, що там росте, швидко закидали до рота. Не мили, не варили. Вбігли в кухню й хапали все, що було їстивним: борошно, цукор, розсаду й зерно.
Казала, що солдати забігли до них у двір. Брудні й худі, похапали курей і почали дерти з них пір'я. Поспіхом розвели багаття й смалили шкурки. Їли сире м'ясо з кров'ю. Руками розривали город, знаходили картоплю та все, що там росте, швидко закидали до рота. Не мили, не варили. Вбігли в кухню й хапали все, що було їстивним: борошно, цукор, розсаду й зерно.
Бабуся завжди казала, що то були французи. Вона стара була й могла щось плутати, а може реально був якийсь французький загін. До неї самої якось нікому діла не було: солдати наїдалися, відпочивали й робили свої окупаційні справи. Ті, кому було діло, прийшли згодом.
У дім увійшов якийсь начальник з охороною. Вилучили книжки, забирали все, що було схоже на цінне. Намагалися допитати сім'ю, та не було перекладача. І навіть коли начальник направив на них пістолет, все одно спільна мова не знайшлася. Вони нікого не скривдили. Того дня.
У дім увійшов якийсь начальник з охороною. Вилучили книжки, забирали все, що було схоже на цінне. Намагалися допитати сім'ю, та не було перекладача. І навіть коли начальник направив на них пістолет, все одно спільна мова не знайшлася. Вони нікого не скривдили. Того дня.
Прабабуся казала, що селяни намагалися або взагалі не з'являтися вдома, або жили з вимкненим світлом, майже не видавали звуків і робили вигляд, що нікого немає. Хтось спав у лісі, хтось – у підвалах, які окупанти не знайшли, хтось робив у сараях і гаражах таємні двері та ходи.
У селі зникали люди. Деяких дівчат знаходили роздягненими, роздертими в полях і серед доріг. Чоловіків забирали на служіння Вермахту.
Після цієї розповіді Просяне для мене малого різко стало іншим. Серед кімнати, наче живий, постав той начальник із пістолетом. Я уявляв, як нацисти копаються в шафах, все звідти викидають, щось крадуть, щось ламають.
Я виходив надвір й уявляв, як військові носяться хто куди. Відчиняють двері, які я відчиняв, ходять доріжкою, якою йду я, хапають тих курей, які вічно щось клюють біля сарая. А злого півня, який нападав на мене, точно з'їли першим.
У селі зникали люди. Деяких дівчат знаходили роздягненими, роздертими в полях і серед доріг. Чоловіків забирали на служіння Вермахту.
Після цієї розповіді Просяне для мене малого різко стало іншим. Серед кімнати, наче живий, постав той начальник із пістолетом. Я уявляв, як нацисти копаються в шафах, все звідти викидають, щось крадуть, щось ламають.
Я виходив надвір й уявляв, як військові носяться хто куди. Відчиняють двері, які я відчиняв, ходять доріжкою, якою йду я, хапають тих курей, які вічно щось клюють біля сарая. А злого півня, який нападав на мене, точно з'їли першим.
Відчуття було таке, наче солдати досі десь за рогом, ховаються за стіною. Чекають, поки хтось неуважний підійде ближче.
Раптом у лісосмузі й за залізничним переїздом завівся хтось страшніший за вовків. Хтось, кого неможливо побачити, але можна відчути його дихання на власній потилиці. Стало зрозуміло, чому в селі настільки тихо вночі. Так тихо, що неможливо заснути міському хлопчику. І зрозуміло, чому дітей заганяли в хати, щойно сонце торкалося обрію.
Місцеві знали більше, ніж казали. У темряві легко сховатися, але як сховатися від тих, хто з пітьмою приходить?
Зараз мені 26, і цей образ досі дуже сильний. Десь із дитячої підсвідомості виринають тіла й обличчя голодних обдертих напів звірів. Вони вдень заживо їдять худобу, а вночі полюють на тих, хто погано сховався. Я й зараз майже фізично відчуваю, що вони досі там. Підстерігають мене в глухому селі Дніпропетровської області.
Раптом у лісосмузі й за залізничним переїздом завівся хтось страшніший за вовків. Хтось, кого неможливо побачити, але можна відчути його дихання на власній потилиці. Стало зрозуміло, чому в селі настільки тихо вночі. Так тихо, що неможливо заснути міському хлопчику. І зрозуміло, чому дітей заганяли в хати, щойно сонце торкалося обрію.
Місцеві знали більше, ніж казали. У темряві легко сховатися, але як сховатися від тих, хто з пітьмою приходить?
Зараз мені 26, і цей образ досі дуже сильний. Десь із дитячої підсвідомості виринають тіла й обличчя голодних обдертих напів звірів. Вони вдень заживо їдять худобу, а вночі полюють на тих, хто погано сховався. Я й зараз майже фізично відчуваю, що вони досі там. Підстерігають мене в глухому селі Дніпропетровської області.
Вероніка Панченко, акаунт-директорка
У дитинстві майже всі канікули я проводила в піонерських таборах. Ми розповідали страшилки на кшталт «на чорній-чорній вулиці» і викликали духів.
Найбільш стрьомний ритуал – це викликати Пікову даму. Як це робили: брали червону помаду, дзеркало й карту Пікової дами. На дзеркалі помадою малювали 13 сходинок і двері. Це сходи, якими спускатиметься ваша Пікова дама.
Найбільш стрьомний ритуал – це викликати Пікову даму. Як це робили: брали червону помаду, дзеркало й карту Пікової дами. На дзеркалі помадою малювали 13 сходинок і двері. Це сходи, якими спускатиметься ваша Пікова дама.
Звичайно ж, потрібно сидіти в повній темряві, а навпроти дзеркала запалити свічку. Потім потрібно дивитися в дзеркало й тричі сказати: «Пікова дама, прийди!». Ну й далі – чекати.
Якщо раптом ви побачили щось у дзеркалі або почули звук, потрібно швидше стерти сходинки й розірвати карту, інакше Пікова дама вилізе з дзеркала й усіх вб'є :)
Жодну Пікову даму ми побачити не встигали, тому що хтось обов'язково починав верещати й стирати сходинки. Після цього нам усім діставалося від вожатих за порушення режиму. Загалом це все були дитячі забавки, але, чесно кажучи, у темряві із запаленою свічкою перед дзеркалом трохи стрьомно досі.
Якщо раптом ви побачили щось у дзеркалі або почули звук, потрібно швидше стерти сходинки й розірвати карту, інакше Пікова дама вилізе з дзеркала й усіх вб'є :)
Жодну Пікову даму ми побачити не встигали, тому що хтось обов'язково починав верещати й стирати сходинки. Після цього нам усім діставалося від вожатих за порушення режиму. Загалом це все були дитячі забавки, але, чесно кажучи, у темряві із запаленою свічкою перед дзеркалом трохи стрьомно досі.
Лілія Кияшко, креативна продюсерка
Усім же батьки в дитинстві читають казки? І навряд чи хтось так їх боявся? Хоча, може, когось і травмували Ґензель і Ґретель, а також їхні батьки, які хотіли позбутися власних дітей.
Проте казкові історії мого дитинства трохи відрізнялися від казок одноліток. Окрім українського фольклору, я мала таку собі «Блакитну книгу казок», де в одній з історій у зачарованому саду із землі стирчали людські руки, перев'язані червоними стрічками. Але це мене якось не бентежило, і, на диво, моїх батьків теж.
Проте казкові історії мого дитинства трохи відрізнялися від казок одноліток. Окрім українського фольклору, я мала таку собі «Блакитну книгу казок», де в одній з історій у зачарованому саду із землі стирчали людські руки, перев'язані червоними стрічками. Але це мене якось не бентежило, і, на диво, моїх батьків теж.
А от справжніми страшилками для мене були узбецькі народні казки, які читав тато.
Він народився в Узбекистані, адже дідусь був військовим, і сам ріс на цих оповідках. Тематичні герої цих історій, звісно, відрізнялися від Івасика Телесика – це були демони, духи, шайтани, більше вже не згадаю. А п'ятирічна дитина, яка наслухається таких оповідей, однозначно почне щиро вірити у всіляку нечисть. Так сталося й зі мною.
І от, пам'ятаю, ідемо ми з татом зимовим вечором чи із садка, чи з якогось гуртка – і тут я бачу, як із каналізаційної решітки серед вулиці піднімаються вихори молочно-білого пару. Тоді мої пізнання з фізики закінчувалися на тому, що швидкість звуку менша за швидкість світла – тому грім затримується на кілька секунд після блискавки. А от про пару я знала небагато. Тому я тоді на довгий час запевнилася, що то були насправді духи, які жили в каналізації (ну а де ще б їм жити?), і наполохалася не на жарт. А тато щось не збирався мене переконувати в протилежному – взагалі він любив «поприколюватися» і нагнати страху.
Він народився в Узбекистані, адже дідусь був військовим, і сам ріс на цих оповідках. Тематичні герої цих історій, звісно, відрізнялися від Івасика Телесика – це були демони, духи, шайтани, більше вже не згадаю. А п'ятирічна дитина, яка наслухається таких оповідей, однозначно почне щиро вірити у всіляку нечисть. Так сталося й зі мною.
І от, пам'ятаю, ідемо ми з татом зимовим вечором чи із садка, чи з якогось гуртка – і тут я бачу, як із каналізаційної решітки серед вулиці піднімаються вихори молочно-білого пару. Тоді мої пізнання з фізики закінчувалися на тому, що швидкість звуку менша за швидкість світла – тому грім затримується на кілька секунд після блискавки. А от про пару я знала небагато. Тому я тоді на довгий час запевнилася, що то були насправді духи, які жили в каналізації (ну а де ще б їм жити?), і наполохалася не на жарт. А тато щось не збирався мене переконувати в протилежному – взагалі він любив «поприколюватися» і нагнати страху.
Ну й потім усю зиму я старанно оминала каналізаційні люки та решітки.
Антон Бєлий, продюсер спецпроєктів
На мою думку, перші свідомі спогади в житті кожної людини пов'язані зі страхом. Так, напевно, це може бути почасти спотворення реальності, але ж чому новонароджена дитина плаче?
Боїться? Кого або чого? Яскравого світла? Температури, яка нижча на 10-12 градусів від тих умов, у яких маля перебувало останні дев'ять місяців? Чи, може, незнайомих акушерок? Здається, дитина боїться нових умов, у які потрапляє.
Так і я приблизно років 18 тому раптом потрапив у нові для себе умови. Найімовірніше, справа була холодним вечором, коли я дивився собі якого-небудь Вуді Вудпекера на касетному відеопрогравачі, який ласкаво називав «відік». Тоді в кімнату увійшла матір і сказала, що відійде до магазину на 15 хвилин. Я був не дуже уважний до неї, бо, напевно, якраз на цьому моменті після чергового тріумфу над суперником Вуді видавав свій фірмовий сміх. Однак незабаром серія завершилася, «відік» теж видав звук стрічки, що докрутилася, екран телевізора згас, і я пішов шукати маму, яка допоможе мені поставити нову касету. Але я її не знайшов.
Боїться? Кого або чого? Яскравого світла? Температури, яка нижча на 10-12 градусів від тих умов, у яких маля перебувало останні дев'ять місяців? Чи, може, незнайомих акушерок? Здається, дитина боїться нових умов, у які потрапляє.
Так і я приблизно років 18 тому раптом потрапив у нові для себе умови. Найімовірніше, справа була холодним вечором, коли я дивився собі якого-небудь Вуді Вудпекера на касетному відеопрогравачі, який ласкаво називав «відік». Тоді в кімнату увійшла матір і сказала, що відійде до магазину на 15 хвилин. Я був не дуже уважний до неї, бо, напевно, якраз на цьому моменті після чергового тріумфу над суперником Вуді видавав свій фірмовий сміх. Однак незабаром серія завершилася, «відік» теж видав звук стрічки, що докрутилася, екран телевізора згас, і я пішов шукати маму, яка допоможе мені поставити нову касету. Але я її не знайшов.
Я згадав, що крізь сеанс мультфільму просочувався голос мами, яка говорила, що відійде ненадовго. Але мене це ніяк не заспокоїло, а навпаки – я зрозумів, що вперше в житті залишився сам удома. Я швидко спітнів, бо почав бігати всіма кімнатами та вмикати світло: у спальні, коридорі, кухні, залі, туалеті. Я вмикав якісь ТБ-канали, щоб було ще світліше та гучніше. Ба більше, ми мешкали на першому поверсі, тому загроза могла прийти ще з вікон, але я боявся до них підійти.
Саме тоді в мене розпочалася істерика. Я почувався покинутим цуценям, у якого є надія лише на благодійні притулки. Я був реально впевнений, що мама більше не повернеться, тому мені доведеться жити без неї. Страх пронизував зсередини щомиті все сильніше.
Саме тоді в мене розпочалася істерика. Я почувався покинутим цуценям, у якого є надія лише на благодійні притулки. Я був реально впевнений, що мама більше не повернеться, тому мені доведеться жити без неї. Страх пронизував зсередини щомиті все сильніше.
Через декілька миттєвостей після усвідомлення я вже стояв зі сльозами біля іконок, чиїх імен і зображень не знав, та молився, щоб вона повернулася. Вона повернулася. Це, напевно, були мої перші та останні релігійні практики, але як не вірити тепер?