ГогольFest зсередини: Настя Євдокимова про літературні школи, книжкові новинки та must see події фестивалю
Ситуація з українською літературою сьогодні — тема неоднозначна. Ті, хто є безпосереднім учасником літературних процесів, стверджує, що “все тече, все змінюється”. Інші залишаються осторонь, піддаючи сумніву твердження перших та третіх. Треті ж просто не вірять в існування української літератури як такої. Часом складається враження, наче останніх — більшість. То в кого ж шукати правди? Редакція bit.ua звернулася до Насті Євдокимової, куратора цьогорічної літературної програми ГОГОЛЬFEST.
Тенденції у розвитку української літератури і її аудиторії загалом позитивні. Для всіх нас показником має стати той факт, що на “Книжковий Арсенал” цього року прийшло близько 70 тисяч відвідувачів. Тобто кількість людей, які хочуть подивитись на гарні книжки із хорошою поліграфією та високою якістю друку, збільшується. І це цілком закономірно, оскільки перераховані мною показники з року в рік зростають, навіть незважаючи на те, що друкувати книги сьогодні — задоволення не з дешевих.
Люди починають цікавитись книгами. Вони розуміють для себе, що це стає цікавою тенденцією, стає модним. Так само як приходити на якийсь фестиваль і світитися на якихось подіях, робити селфі, щось постити. Виникає певний момент престижу. Вже за ним настає етап інтересу: “Що ж там відбувається?”
Розвиток української літератури зараз набуває нової хвилі ще й тому, що з’являється рух у регіонах. Нещодавно у Сергія Жадана був тур на 33 міста, а це означає, що у 33 містах його зустрічали літературні менеджери, які з ним працювали. Вони починають створювати все більше і більше культурних осередків. Прикладами можуть слугувати громадські організації “Література. РВ” (Рівне), “стендаЛь” (Луцьк), “Книжковий маестро” (Черкаси), “Магнопус” (Полтава). Останні, хоча вчаться всьому самі, як літературне угрупування працюють на неймовірно високому рівні. Виникають нові літературні фестивалі. Наприклад, у Вінниці за цей рік їх було вже два: Artgnosis (суто молодіжна сцена) і Intermezzo – перший в Україні фестиваль оповідання та малої прози.
Люди починають купувати книжки — це перший етап. Потім вони, можливо, навчаться читати, але це все питання освіти і освіченості.
Кожен фестиваль має свою специфіку. Його ж роблять люди: куратори і менеджери. Тому завжди є момент елементарного суб’єктивізму: куратори обирають авторів, з якими дружать, так само надаються преференції видавництвам. Проблема панібратства на українських фестивалях стоїть дуже гостро.
На разі єдині центральні книжкові події — це “Книжковий Арсенал” і “Форум видавців”. Тим не менш, я вірю в те, що “Intermezzo” має потенціал, що “Artgnosis” та фестиваль “Ї” в Тернополі могли б привабити аудиторію новими молодіжними іменами: якщо вони скористаються силою власної молодості, в них все вийде. Я вірю в потенціал “Книжкової толоки”, що відбудеться у Запоріжжі, у перспективи Одеси, яка починає ворушитись в напрямку української літератури.
Цього року на Форумі видавців з’явилося багато літературних новинок. Звісно потрібно купувати у Видавництві старого лева (ВСЛ) “Порнографію” Вітольда Ґомбровича, тому що вона видана дуже малим накладом (всього 2000 примірників). Собі я купила також роман “Можливо, Естер” Каті Петровської та видавництва “Книги-ХХІ”. Авторка — жінка, яка свого часу з родичами емігрувала до Німеччини. Тобто українку, яка написала роман німецькою мовою, визнали і переклали в Україні. Це дуже важливо.
До маст-хевів ще можна віднести збірку Наталки Білоцерківець – класика літератури. З новинок я всім раджу “Бот: Ґуаякільський парадокс” Макса Кідрука. Це хороше чтиво для масового читача. Зараз у книги буде тур і вона стане абсолютно успішною, бо написана захопливою класною мовою. Це сюжет, який є дуже динамічним і тримає до кінця, і це персонажі, яким ти віриш. Також раджу “Бабу Прісю” Павла Ар’є.
Наша література конкурентноспроможна. Просто для того, аби вона потрапила на європейський ринок не якось вибірково, а потужно і класно, по-перше, потрібно перекладати. По-друге, необхідно давати можливість видавцям, кураторам, менеджерам і промоутерам побачити, як цей ринок працює за кордоном. Тому що на книжкових ярмарках збираються літературні агенти (яких в нас немає), видавці, автори і починають торгувати правами. Вони розуміють хто, де і як, чому і на яких умовах продається. Тоді з’являються якісь ринкові відносини. Ми ж усі сидимо в себе в країні і нікуди не виїждаємо, не знаємо, що відбувається там.
Проблема перекладу у грошах: кеш, бабло, лавандос, називайте це як хочете, якими завгодно синонімами. Проблема існує на рівні держави, тому що ця індустрія повинна підтримуватись, людям треба платити гонорари, робити відповідну промоцію. Так, хтось перекладається: Забужко, Андрухович, Жадан, Курков. А далі?
На книголюбів-відвідувачів ГОГОЛЬFEST-2015 чекає насичена та неординарна програма. В нас вже відбулася одна суперподія: поетично-театральний перфоманс Мирослава Лаюка, Руслани Хазіпової з DakhDaughters та Тетяни Троїцької “Воздух”. На основі поезій Лаюка ми почали виводити нові теми, нове прочитання текстів і нові смисли.
Варто відвідати цикл лекцій [ре]архівація, завдяки якому ми інакше відкриваємо архіви пам’яті. Ми розповідаємо про забуті або невідомі твори української та світової літератури про війну. Також відбудеться спільна подія з Форумом видавців “Культура vs Пропаганда”- це формат дискусії та інтелектуальної розмови, яка має породити нові ідеї щодо того, яким має бути текст про війну.
Я думаю, можуть змінюватися контексти, але про архіви і досвіди треба говорити. Бо ми не знаємо своєї літератури. Ми не знаємо, яким насправді був Довженко. Ми не розуміємо, що українська мала проза про Першу світову війну — це масив не те що української, а світової літератури. Це повинно мати продовження.
Наша специфіка цього року полягає в тому, що ми змінюємо формат і активно спонукаємо робити це всіх. Тобто перед тими видацями, авторами, лекторами, яких залучали до програми, ми ставили вимогу: сказати “ні” типовим заходам. Подія, де є автор, модератор і стіл – це формат для Форуму видавців і Книжкового Арсеналу.
У нас не буде презентації книжок про подорожі, тому що у нас буде бесіда-лайфхак “Як писати про мандри”.
З кількома авторами ми спілкуємося про різні нові форми розповідей про подорожі. Це нібито заїжджена тема, але ми намагаємося говорити якось інакше. Наприклад, перший український роман про ЛГБТ-спільноту — “Тепло його долонь” Юрія Яреми. Ми не презентуємо цю книгу, ми влаштовуємо дискусію про квір-літературу загалом. В ній братиме участь упорядниця “120 сторінок содому” Ірина Шувалова, перекладач книжок на ЛГБТ-тематику Іван Рябчий, сам Юрій Ярема, літературознавиця з Харкова Тетяна Трофименко.
З нами відмовилися співпрацювати декілька видавців, оскільки вони не були готові спробувати щось нове. Але найгірше те, що вони не хотіли шукати нове. Вони хотіли, щоб я їм сама все запропонувала. Нам потрібно вчитися інакше заохочувати нашого глядача/слухача/читача, аби він хотів дивитися, слухати і читати. Тоді ми самі не будемо так засихати.
На кіностудії О. Довженко нам хотіли відвести цілий будинок із довгим коридором, в якому дуже розгалужена система кімнат. Там би відбувся книжковий ярмарок європейського рівня. Потенційно в нас погодилося сидіти радіо “Аристократи”, яке могло прямо там, у студії звукозапису, вести ефір, а відвідувачі за цим би спостерігали. В кожній окремій кімнаті знаходилося б окреме видавництво. У “Нора-Друк” є малюнки Софії Андрухович. Хтось знає, як малює Софія Андрухович? Була можливість це побачити. Ми готували ідею української сучасної графіки, яка була б розвішана по стінам. Така собі візуальна історія.
В умовах кіностудії ми збиралися налагодити контакти з інтернет-видавництвами, які готові були робити власні кав’ярні, щоб до них приходили відвідувачі фестивалю, проводили там за кавою час і одночасно бачили, як це зручно — замовляти книжки по інтернету. Тобто це міг бути унікальний світ, проект “Книжковий квартал”, у якому людина мала б шанс провести хоч цілий день. Там влаштовувалися б події, презентації, автограф-сесії, сиділи б письменники, з якими можна було постійно комунікувати. Але не судилося.
Літературна проблема номер один — це проблема освіти в школі. Якщо чесно, я би зараз із радістю пішла до дітей старшої школи і поговорила про літературу від періоду бароко до 21 століття. Я можу це цікаво розповісти. Але в школу мені не потрапити, бо диплом українського філолога університету ім. Т. Шевченка не дає такого права.
В школах немає молодого покоління вчителів, яке могло б класно і цікаво дітям показувати, що українці не тільки вмирали і страждали, що українська література — це не щось страшне, дуже стримане і цнотливе. Тобто проблема іде з низів – це відсутність культури читання.
Одна з причин, чому я вступила в університет на українську філологію – бажання викладати. Для мене це був важливий внутрішній момент, навіть план. Я розуміла, що не хочу вмирати в тій школі, але контакт з дітьми – це цікаво: розповісти, що Хвильовий був насправді кльовим чуваком, а Вінграновський не мав тапочєк, щоб поїхати до Москви, і Довженко дав йому гроші на ці тапочки. Якісь такі важливі деталі, що змушують нас по-іншому подивитися на письменників та літературу загалом.
Університетська спеціальність “літературна творчість”- це дуже крута ідея, але її неправильно реалізовують. Основна її проблема в тому, що там викладають лише теоретики літератури, які насправді не пишуть. Хіба це нормально, що за всі чотири роки бакалаврату студент літературної творчості лише один семестр працює із письменником-практиком (якщо йому пощастить потрапити у той рік, коли письменника практика беруть на ставку)? Таке навчання теж потрібне, просто воно має бути організовано більш вдумливо, більш професійно і з розумінням справи.
Відкриття літературного простору було дуже веселим. За п’ять хвилин до початку ситуація була такою: два мужчини-електрики з ВДНГ стояли на драбині і вкручували лампочки, які не вкручувались, тому що вони, як з’ясувалося, не працюють. У той самий час куратор візуальної програми Даша Кольцова принесла гвіздки, взяла молоток і почала прибивати плакати візуальної програми до стіни.
Прийшов Андрій Іздрик з Громадського радіо, для якого ми мали записувати подкаст з читанням “Мистецтва війни” і скручував апаратуру.
Раптово до нас привезли проектор і звукове обладнання, яке ми намагалися підключити до розетки. Коли Даша Кольцова вбивала гвіздки в стіну, електрики кричали, що цього краще не робити, бо вони з гіпсокартону і зараз посипляться. Прийшла моя мама, яка почала керувати Дашею, щоб та вішала плакати рівно. Підійшли учасники літературної програми на цей вечір, які були щасливі хоча б з того, що знайшли необхідний павільйон. Словом, за п’ять хвилин у нас відбувся дуже активний рух. Це був справжній дух фестивалю, тому що нібито все є, все готово, але ще трошки і ми точно встигнемо. Та зрештою, на нас чекав справжній аншлаг.
