Новинки літа: 5 книжок не для пляжу
Френк Міллер, Девід Маццукеллі «Бетмен. Рік перший»
У Франції комікси визнали «дев’ятим мистецтвом», вартим того, аби фінансувати його з державного бюджету. В Америці ще 25 років тому Арт Шпігельман отримав Пулітцерівську премію за свій блискучий антинацистський графічний роман «Маус». Через 79 років після появи першого класичного Супермена, комікси лишаються зручним інструментом взаємодії та найяскравішим – у прямому сенсі – протестом проти соціальної несправедливості.
І хоча блокбастери за графічними романами з’являються щороку, наші видавці кілька десятиліть не помічали всього розмаїття комікс-індустрії, вдаючи, ніби комікси – це винятково, коли козаки щось десь роблять, і бажано – на війні. Згодом постав непоганий аутентичний продукт, а цього року нарешті з’явилася перша перекладна ластівка (а точніше, чотири ластівки) – класичні комікси всесвіту DC українською. Серед них – і «Бетмен. Рік перший», сюжетна арка про те, як звичайний мільйонер почав вночі перевдягатися летючою мишею.
Оригінальна серія вийшла 1987 року, в епоху Dark Age – час панування у графічних творах нуару, насильства, амбівалентних супергероїв з психологічними проблемами. Бетмен декадансного періоду значно цікавіший за бадьорого чоловіка у латексі початку 60х. Спортсмен, красень, демократ золотого століття DC перетворився на втомленого, невротичного персонажа, який волів би уникнути місії порятунку світу. І хоча сюжет знає кожен, хто чув про трилогію Нолана, випуск «Бетмен. Рік перший» принесе читачам нечуване естетичне задоволення: якісний друк, нуарний антураж, харизматичні герої, потужна психологічна складова і хороший переклад.
Філіп Дік «Людина у високому замку»
Американський фантаст Філіп Дік часто віддає перевагу грі на полі альтернативної історії, на цей раз у фокусі – 60ті ХХ століття. Згідно із задумом автора, в Другій світовій війні перемогли не союзники, а Німеччина та Японія, між якими і поділено світ. Головних героїв у романі немає, якщо, звичайно, не вважати героєм китайську книжку пророцтв «І-цзин», якою користуються як переможці, так і переможені, аби передбачати долю.
Описуючи світ, де окупанти й окуповані однаково страждають від обов’язку дотримуватися чітко прописаних правил взаємодії, Дік наголошує на релятивності історії. У його романі нема переможців, натомість є занепад кількох великих культур, які тепер підміняє колекціонування дешевих предметів побуту і довоєнних підробок. Персонажі, не здатні на опір чи хоча б мовчазний протест, відчайдушно шукають сенс життя у збиранні непотрібних їм речей або поверховому засвоєнні чужих традицій.
Спостерігати за сюжетними перипетіями Діка цікаво, однак ще цікавіше – вивчати докладно прописаний ним антиутопійний світ. Адже всім нам хотілося б на хвилину зазирнути у прірву, аби потім відсахнутися і подякувати долі за теперішнє.
Катерина Калитко «Земля загублених, або Маленькі страшні казки»
Герої «Загубленої землі» всі різні, однак жоден з них не може сказати, ким він є насправді: ані Лале, яку прийомні батьки виростили як хлопчика, ані останній каштелян фортеці, яку він лишився охороняти, коли решта мешканців зникли чи загинули, ані мужній воєначальник Латіф, чиї рухи скрадливі, а зап’ястя – тонкі, немов у жінки. Однак всі вони знають, що таке любити і воювати.
Історії Калитко не тільки про людей, а й про стихію: воду, повітря, меншою мірою вогонь. Вони про те, як для одних героїв простір замінює час, і їхнє життя розгортається горизонтально – у бойових походах і подорожах морем, а для інших навпаки – час завойовує простір. І вони все життя лишаються на місці, хворобливо прив’язані до звички відраховувати години, хвилини, миті, як останній каштелян фортеці, який у порожньому місті продовжує щогодини калатати у дзвін головної вежі.
Історії Калитко треба читати вголос, повільно, у «Землі загублених» назви та імена приємно вимовляти, перекочувати на язику, наче льодяники: Лале, Флора, Латіф, Лалібей. Цей простір нагадує світ Урсули Ле Ґуїн: мовчазні люди намагаються віднайти себе у безкрайньому світі, який ще пам’ятає часи, коли тут жили дракони.
Ульф Старк «Тоді я був просто Ульф»
Менше місяця тому не стало Ульфа Старка – найлюдянішого дитячого письменника, норвезького ельфа у світі літератури, автора, який не боявся говорити з юними читачами на рівних. В Україні, на щастя, чимало перекладів Старка, однак найсвіжіший, «Тоді я був просто Ульф», з’явився лише кілька місяців тому. У цій книжці Ульф замість того, аби підсумовувати життя громіздкими пафосними мемуарами, просто, наче це щоденник підлітка, описує власне дитинство. Як він зобразив рибу у повітрі, побачивши картину Шаґала, і стара вчителька малювання висварила його перед всім класом, бо риби не літають, а плавають. Як він вдруге поцілувався – перший випадок був таким жахливим, що про нього і розповідати не варто. Як написав твір про свого собаку, а його головний суперник переробив оповідання «Руденький поні» Стейнбека, однак вчителю більше сподобалося щире письмо Ульфа. Як Ульф з друзями пили яєчний лікер на кораблі і курили цигарки, а потім йому всю ніч було погано, бо бути дорослим боляче і складно.
На відміну від занудно-романтичних письменників, на кшталт Френсіс Бернетт, Старк намагається не навчити читачів мислити по-дорослому, а побачити оточення очима дитини. За межами оповіді лишаються окремі риси характерів персонажів, історії життя та звички, тож всі герої – як тут не згадати Гемінґвеїв айсберг – мають потужний бекграунд. Старк не обмежує читача, а провокує його уяву, адже саме уява, за словами автора, є «простором свободи у власній голові».
«The Brand New “Monty Python” Papperbok»
У статті «British humour» англійської Вікіпедії шість разів згадано «Monthy Python» і лише один раз – Вільяма Шекспіра. Що й не дивно, адже саме скетч-серіал «Monty Python’s Flying Circus», а не монолог Шейлока став символом й апогеєм всього смішного для стриманих британців. І хоча книжку «The Brand New “Monty Python” Papperbok» новинкою можна назвати лише умовно, бо перше видання світ побачило ще 1974 року, її з незначними доповненнями чи змінами перевидають мало не щороку, тож антологію пайтонів варто зараховувати до класики, яка щороку повертається до нас на новому рівні.
До гумору Монті Пайтона звикаєш повільно, наче до оливок у дитинстві. І лише тоді, коли не лише звикнув, а й полюбив, усвідомлюєш, що подорослішав. Видання витримане у філософії пайтонів: це великоформатна книжка з безліччю вставок, колажів, листів, схем, коміксів, малюнків, імітацій газетних сторінок та оповідань. Наприклад, з колонки «Як читати», ми дізнаємося, що не варто починати читання до того, як розгорнеш книжку, і не рекомендовано читати із заплющеними очима.
Інші статті пародіюють всі можливі жанри та види мистецтва: гастрономічний репортаж з вишуканого ресторану, травелог, навіть ескіз Леонардо да Вінчі, де він ніяк не може намалювати руку Богородиці. Велику частину жартів Монті Пайтона доводиться розшифровувати за допомогою гуглу, боячись пропустити найменші нюанси. Можливо, тому сприйняття «Monty Python» аж ніяк не відповідає фройдовій теорії про сміх як моментальну безпосередню реакцію на світ. Тут радше йдеться про радість від складання пазлу, про щастя розуміння, про абсурд на межі фолу.
