Літній ранок, мумі-тролі і дикий собака Динго: 5 книжок про літо
«Двері в літо» Роберта Гайнлайна
Науково-фантастичний роман «Двері в літо» Роберт Гайнлайн написав лише за 13 днів. Однак літературне стаханівство не зіпсувало стилю: читати американського фантаста і зараз цікаво та весело (чого лише вартий кіт Петроній Арбітр, найближчий друг головного героя робототехніка Деніела Буна Девіса). Сюжет «Дверей в літо», як і більшість науково-фантастичних романів, переказувати нема сенсу, адже це зіпсує задоволення від стеження за майже серіально карколомним перебігом подій: головний герой винаходить новий тип робота, створює власну фірму, його зраджує наречена з другом, він намагається повернути наречену, його поміщають в анабіоз – і це я лише початок заспойлерила.
Друга частина «Дверей в літо», де головний героя прокидається у 2000-му, є чудовою ілюстрацією, як фантасти 50-х бачили ХХІ століття. Панування корпорацій і технологізація побуту, знецінювання дорогоцінних металів, божевільні вчені і подорожі в часі – щодо окремих аспектів щоденного життя передбачення Гайнлана було винятково точним. Досліджувати такий паралельний світ неймовірно цікаво, наче розглядати в соцмережах картинки «Як Леонардо да Вінчі уявляв майбутнє». І хоча глибоко в душі ми усвідомлюємо, що ніякий Леонардо так не уявляв, десь ще глибше ми сподіваємося, що найкраща частина прогнозу колись втілиться у життя. Літа у Гайнлайна небагато (таємницю назви ми відкриємо наприкінці), однак закінчення твору оптимістичне, тож роман розрадить у холодний день і зробить літній вечір по-справжньому захопливим.
Гайнлайн – це шекспірівська драма, поєднана з фільмом «Змінюючи реальність» Джорджа Нолфі. Заплутані стосунки головного героя, що відбуваються у двох часових вимірах, є лише тлом для розгортання складнішої драми – перетворення людства в епоху прогресу, до якого ми, вочевидь, не готові. А ще цей роман з’явився завдяки коту, а вже тому він вартий прочитання: «Коли ми жили в Колорадо, там випав сніг. Наш кіт – а я котофіл – захотів вийти з дому, я відчинив для нього двері, але він не виходив, а просто й далі голосно волав. До цього він бачив сніг, і я не міг зрозуміти, що сталося. Я знову і знову відчиняв перед ним інші двері, а він не виходив. Потім Джинні сказала: «О, він шукає двері в літо». Я махнув на кота рукою, попросив її не говорити більше ані слова і написав роман «Двері в літо» за 13 днів». Тож дякуємо Гайнлайну, а ще більше – його коту.
«Літній ранок, літня ніч» Рея Бредбері
Включати в підбірку про літо книжку «Вино з кульбаб» аж надто банально, тому поговоримо про її продовження – збірку «Літній ранок, літня ніч» Рея Бредбері. У центрі оповіді вже не Дуглас Сполдінґ, герой «Вина з кульбаб» і другої частини трилогії під назвою «Літо, прощавай», а безліч дітей і дорослих, що мешкають у містечку Ґрінтаун. Щоправда, деяких персонажів з «Вина» уважний читач все ж впізнає, як улюблених акторів, яких запросили відіграти короткі камео в новому фільмі.
З 27 оповідань не всі мають класичний авантюрний сюжет, і до цього читачеві варто підготуватися. Тут йдеться про відчуття, емоції, переживання – щось схоже, тільки менш динамічне пропонує нам Пруст, описуючи печиво мадлен із липовим чаєм. Підсушений хліб до супу, що хрумтить, наче перший сніг, яскрава вітрина різдвяного магазину, біля якої у передчутті завмер маленький Дуглас, кудлатий пес, схожий на віхоть, який любить гратися з хлопцями у дворі, – Бредбері не стільки розповідає історію, скільки описує її тло. Йдеться про гостре відчуття і переживання світу, доступне дітям, однак майже ніколи – дорослим, перепридумування реальності, яка тебе не влаштовує, перенесення в міфічне золоте дитинство. Це Голден Колфілд, який живе в мирі із собою та іншими, а не лише з маленькою сестрою.
Цікаво, що деякі оповідання складаються з одного абзацу, тоді як інші досить довгі. Бредбері немов дозволяє думці вести себе, підлаштовує форму під зміст, блискуче грає на власному таланті і вмінні створити атмосферу. Тож, якщо Гайнлайн пише про машину часу, Бредбері її, здається, тримає десь у гаражі. Бо інакше пояснити повноту відчуттів і дежавю своїх 5–6 років дуже складно.
«Дикий собака Динго, або Повість про перше кохання» Рувіма Фраєрмана
«Дикий собака Динго» – книжка мого дитинства, така ж сонячна та прекрасна, як перші роки життя, коли ми ще не встигаємо розгубити сміливість і потрапити у велику зрівнювальну систему, яка підготує нас до наступних зрівнювальних систем. Події відбуваються в далекосхідному селищі, де мешкають п’ятнадцятирічна Таня Сабанєєва і нанайський хлопець Філька. Підлітки дружать, разом ловлять рибу, вештаються лісом, збирають брусницю, пишуть одне одному листи і спостерігають, як минає коротке північне літо. Восени до селища приїжджає батько Тані з новою дружиною Надією та племінником Колею, і це руйнує північну ідилію.
Питання, якими переймається Таня, звичні для підлітка, що важко переживає розлучення батьків: якщо батько добрий, чому він кинув нас? ким мені є Коля, прийомний син батька? як мені звикнути до змін у сім’ї? чому я насправді не відчуваю ненависті до нової дружини батька і чи не є це зрадою мами? Рувім Фраєрман – майстер деталі, тож ми віримо кожному слову, наприклад, коли він описує, як батько Тані хоче подарувати їй коробку цукерок, але не може вийняти з кишені, бо коробка застрягла, а тому сердиться на себе, червоніє і тихо лається. Або емоції Тані, коли на Новий рік їй дарують красивий сонячний фрукт – апельсин, і він виглядає серед вічних снігів, наче випадкова райська пташка.
Світ «Дикого собаки Динго» для нас не менш екзотичний, ніж світ джунглів Кіплінґа, однак на відміну від Кіплінґа, який завжди дивиться на природу Індії як представник панівної культури на екзотичну розвагу, Фраєрман не вбачає у Крайній Півночі жодної дивини. Тут їздові собаки і мисливці існують не для того, аби підкреслити примітивність місцевої культури, і навіть не для того, аби ідеалізувати нанайців як народ, що не втратив міцного зв’язку з природою, а просто тому, що вони там є. Саме у цьому неймовірному поєднанні – історії звичайних підлітків на тлі чужого і далекого простору, де ми навряд побуваємо, – і полягає особливий шарм творів Фраєрмана.
«Країна мумі-тролів. Небезпечне літо» Туве Янссон
Іноді література виходить за межі тексту і починає функціонувати навіть не в площині культури, а в нашому щоденному житті. Навіть ті, хто ніколи не читав Туве Янссон, знають, що маленькі білі пухкі бегемотоподібні істоти – це мумі-тролі, далекі нащадки скандинавських тролів. Раніше мумі-тролі мешкали за пічками в будинках людей, але через поширення парового опалення вони були змушені переїхати у Мумі-дол, де їх можна побачити і сьогодні. Туве Янссон присвятила мумі цілих 9 книжок, у яких створила величезний світ, не менш цікавий і переконливий, ніж Середзем’я Толкіна або Сім королівств Джорджа Мартіна. Тільки у затишному Мумі-долі ніхто не відрубає іншим голови, нема драконів, і боротьба за владу обмежується питаннями того, хто обиратиме печиво до чаю. Однак при цьому мумі-сім’я не є нудотно милою: її члени п’ють, курять, сваряться, постійно влаштовують гучні вечірки, багато подорожують і ведуть абсолютно богемне життя. Так само, до речі, як і сім’я самої Янссон.
«Небезпечне літо» починається з того, що в Мумі-долі стається повінь (це, до речі, алюзія на «потоп сліз» з «Аліси в Країні чудес»), через яку мумі-сім’я втрачає свій будинок. У пошуках нового житла мумі-тролі знаходять театр, де вони вирішують тимчасово оселитися. І хоча цей сюжет виглядає як проста дитяча казка, проза Янссон завжди глибша, ніж може видатися на перший погляд. Варто пам’ятати, що шведськомовна авторка створювала мумі-світ під час війни, коли перспектива апокаліпсису виглядала як ніколи реалістичною, тож потоп у Мумі-долі – це цілком реальна загроза загибелі світу, комета з оповідання «Комета прилітає» – алюзія на ядерну зброю, а «Будинок підкинутих мумі-дітей», який організували хемулі, натякає на величезну кількість дітей, яких Друга світова війна лишила сиротами. До будь-якої небезпеки мумі-тролі вчать ставитися обережно, однак по-філософськи, без фаталізму та паніки, адже, як каже мумі-мама, «більшість проблем може вирішити проста вазочка з карамельками».
Якби журнал Esquire вирішив опублікувати правила життя мумі-тролів, там обов’язково були б слова: «Кожен має право бути собою, але ніхто не повинен думати винятково про себе» і «Той, хто любить млинці, не може бути небезпечним», «Іноді хтось потребує тиші й усамітненні, і в цьому немає нічого поганого», «Зими завжди досить важкі. Однак сніг – це диво». Проживаючи книжку з мумі-тролями, ми проживаємо маленьке ідеальне життя, де існують чарівні капелюхи, Нюхмумрик, а нащадки тролів виявляються найприязнішими істотами у світі. Придбати книгу в українському перекладі можна на сайті “Видавництва Старого Лева”.
«Золоті крилани і рожеві голуби» Джеральда Даррелла
Цього року у видавництві КСД вийшов переклад «Гончаків Бафуту» Джеральда Даррелла, «найбільш няшного і кавайного британського вченого», як ми знаємо з Луркмору. Однак я пропоную пригадати його іншу, абсолютно літню за атмосферою книжку «Золоті крилани і рожеві голуби». Як і в більшості книжок Даррелла, в ній йдеться про подорож в екзотичні краї, на цей раз – на острів Маврикій. Тож якщо ваша цьогорічна відпустка вже позаду чи далеко попереду, або якщо ваші очі лізуть на лоба, коли ви шукаєте в skyscanner квитки Київ – Маврикій, просто почитайте Даррелла, відчуття занурення буде потужнішим, ніж в IMAX.
Якщо для нас Маврикій – далекий курорт, то для Даррелла – батьківщина дронта (він же додо) і місце, що втратило неймовірну кількість ендемічних тварин, рай, який летить у прірву людської недбалості. Рятувати природу Даррелл почав ще в дитинстві. «Дитина ненормальна, всі кишені забиті равликами», – напівжартома казав про нього старший брат Лоуренс Даррелл, який подарував Джеральду книжку американського зоолога Айвена Сандерсона про експедиції за тваринами. Вона так захопила хлопця, що все життя він провів, як і Сандерсон, досліджуючи фауну нашої планети. Однак якщо Сандерсон привозив зі своїх подорожей опудала, то Даррелл – живих тварин, які виростали в його особистому зоопарку.
Маврикій у «Золотих криланах і рожевих голубах» – це вигадлива суміш англійської і французької культур, тропіків і міст, у них відвойованих, колоніальної архітектури і вбогих хат, вкритих жерстю. Даррелл, на відміну від більшості британських авторів, що їдуть на заморські території, наче до себе на дачу, прилітає на Маврикій не повчати, а вчитися, не грати роль посла цивілізацій, а занурюватися в місцеву культуру і природу. Він їздить навколишніми джунглями, заповідниками, островами і кілька годин трясеться поганою дорогою, аби побачити рожевих голубів. Такий ентузіазм надихає, а стиль оповіді нагадує найкращі репортажі в журналі «Вокруг света». Приваблює й те, що Даррелл як автор виглядає значно гуманнішим за вегетаріанця Толстого і людянішим за біблійних пророків, адже він не повчає інших, не примушує всіх нести свій хрест і не заявляє, що порятунок деревних геконів – це сенс життя кожного. У прозі Даррелла нема месіанізму та просвітницького пафосу, однак є величезне співчуття до всього живого.
1963 року Даррелл заснував Джерсійський трест, метою якого було врятувати загрожені види тварин у різних куточках землі. Решта життя Даррелла нагадувала щоденні походи до ЖЕКу, коли тобі надіслали неправильну квитанцію: письменник стукався у всі двері, проводив благодійні акції, надсилав адресні запрошення і скарги, а також витрачав більшу частину своїх гонорарів, аби врятувати якусь кольорову жабку або вид товстих лорі, про існування якого ми й не здогадуємося. Це був Ной здорової людини – щирий, життєрадісний, самовідданий, до того ж дуже талановитий письменник. Хвороба перемогла Даррелла у 1996 році, з 1999-го трест перейменували на Фонд охорони дикої природи імені Джеральда Даррелла. На могилі письменника – рожеві голуби, екзотичні черепахи, лемури і навіть лісові жаби. Їх всіх не було б, якби не колосальна самовіддана праця британського вченого, якби не його терпіння та неосяжна любов. Нам всім пощастило жити в світі, який зберіг для нас Даррелл, і найменше, що ми можемо сьогодні зробити, аби вшанувати пам’ять натураліста – читати його чудові книжки.
