Молодi та щасливi: Івона Костина – про психосоціальну адаптацію для ветеранів, життя в горах і романтику громадського сектора
Улітку 2017 року дослідницька компанія GfK для вивченння добробуту молодих українців провела опитування у рамках масштабного проекту Olympic moves UA, який Національний олімпійський комітет реалізує спільно з компанією Coca-Cola. Результати показують: щастя молодих українців залежить не тільки від особистих успіхів і стосунків, але і від участі в суспільному житті й користі оточуючим. Але суха статистика завжди лишається тільки цифрами – важливіші ті люди, що стоять за ними.
У першому випуску “Молоді та щасливі” – Івона Костина. Вона провела дитинство в Африці, жила у французькій комуні художників, була волонтером на Кухні Майдану, а тепер знімає про ветеранів АТО документальний фільм і допомагає їм реабілітуватися – організовувала Invictus Games, курує медіапроект Sector V і спільноту для полегшення реінтеграції “Побратими”.
Про парадокси вибору
Я закінчувала школу в 16 років і взагалі не знала, чим буду займатися. Вирішила не поступати до університету, тому поїхала подорожувати автостопом – мої батьки з горем пополам підтримали цю ініціативу. Та подорож привела мене в комуну художників у Франції – першу закриту спільноту в моєму житті. Це була маленька школа життя: я прожила в юрті в Піренеях приблизно місяць і почувалася щасливою серед абсолютно різних людей, тому вихід з цієї спільноти був для мене дуже складним.
Я вже уявляла, як будуватиму і свою юрту, витрушуватиму килими, ніби монгольська жінка, але з часом відчула, що мені затісно. Саме тоді на пікапі на один день приїхала дівчина, імені якої я зараз навіть не згадаю. Ми сиділи біля водоспаду, було відчуття, що весь світ наш, і я розповідала, як складно вибрати: лишитися чи йти далі. І вона сказала: «Що б ти не обрала, ти все одно втратиш щось інше». Ці слова допомогли мені рушити в дорогу.
Що б ти не обрала, ти все одно втратиш щось інше.
Вихід з армії, з війни у відкрите глобалізоване суспільство, як не дивно, мені дуже подібний до виходу з комуни. Тоді, після трьох місяців подорожей, я повернулася до України – якраз почався Майдан, і дуже скоро по його закінченню я потрапила в громадський сектор. Коли я приходила в цю справу, у мене не було мети комусь допомогти. Мене просто цікавила реінтеграція із закритого суспільства у відкрите. Зараз я розумію, що хотіла б цьому присвятити навчання і доволі тривалий термін у своєму житті. Це нова сфера для України, але у світі її досліджують уже тривалий час – я бачу в ній великий потенціал і цікавість для себе.
Впевнені у власній здатності приймати рішення 73% молодих українців.
Про початок участі в житті громадськості
Незадовго після початку Майдану моїй сестрі виповнилося 3 роки. У той день я пішла на “Кухню під стелою” й забрала туди всю їжу, яку мама наготувала на святкування, – це все, що можна сказати про мене як про сестру.
Я маю надію, що у свої 17 моїй сестрі не доведеться стояти на морозі і готувати чай купі інших людей, які не сидять на роботі чи вдома, а борються за право вибору.
Після Майдану мені знадобилося 4 місяці, щоб оговтатися, – там загинув мій дуже близький друг Устим Голоднюк. Я провела цей час у Львові – мені було трохи соромно, але прийшло розуміння, що якби я цього не зробила, користі від мене не було б зараз ніякої. А потім мене витягнули в Київ, і я зрозуміла, що мені знову комфортно в цьому середовищі. У 2014 році мені виповнилося 18, і тоді я організовувала арт-фестиваль “УКРОП”. Ми зібрали певну суму і я вирішила поїхати в АТО і доставити речі власноруч. З вересня 2014-го по березень 2015-го я була там фактично щотижня.
Якось у нашої команди волонтерів зламалася машина і ми пробули в АТО 6 днів. Тоді вдалося познайомитися з військовими та поспілкуватися не в ролях волонтерів і військових, а просто як людина з людиною. Ми говорили про подорожі, традиції, регіони, з яких походимо, і це було подібно до комуни у Франції – говорили такі ж люди про ті ж самі цінності. Мені багато що нагадало мій період після Майдану. Тоді ж я зрозуміла, що військовим буде непросто повернутися зі своєї нової спільноти до цивільного життя.
Про романтизацію і реальність
Моє щастя завтра залежить від моєї роботи сьогодні. Якщо я не любитиму себе зараз, на потім мене просто не вистачить: громадський сектор дуже романтизований – усі думають, що можна прийти і врятувати світ. Переважно світ не знає про те, що має бути врятованим, та ще й пручається. І правильно робить: не треба наносити добро – треба просто добре робити свою роботу. Наша сфера далеко не романтична – ти працюєш понаднормово, і дуже легко забути, що треба їсти, спати, приймати душ, ходити до косметолога, читати книжку, терміново поїхати у відпустку, а ввечері провести час із родиною.
Переважно світ не знає про те, що має бути врятованим, та ще й пручається.
Є речі не менш важливі за ту неймовірну користь, яку ти можеш принести суспільству. І дуже сумно читати пости представників громадського сектора, які збирають мільйони для інших, але з гордістю пишуть про те, що в них порожньо в кишені, вони 4–5 років не були у відпустці і мають проблеми з житлом, – бо треба залишати місце і для себе. Завжди повинні бути абсолютно прості життєві речі – затишок, кохання, дружба, але вони можуть зникнути, якщо людину поглине громадський сектор.
Треба усвідомлювати, що спочатку ніхто не заплатить, доведеться виявити проблему, знайти рішення, зібрати команду, отримати нестабільне фінансування, відповідати за свою зарплату і кошти на проект. Якщо ти це розумієш і готовий працювати – світ можливостей безмежний, питання тільки в тому, яких ресурсів це буде коштувати і чи опустиш ти руки після першої невдачі.
Якщо я колись писатиму резюме, то окремим пунктом поставлю кількість листів, на які не було відповіді – їх збереться більше 300. Треба розуміти, що це дуже боляче – особливо коли в тебе стоїть мейл-трекер, який потім видаляєш задля власного щастя.
Є багато способів взаємодіяти з організаціями, не вимагаючи при цьому грошей, – вони не зобов’язані цього робити. Ми притримуємося думки, що питання українських ветеранів має бути вирішене в Україні, і не просимо фінансування у дружніх організацій за кордоном. Там є власні проблеми, і ми хочемо в них вчитися – просимо про конференції, підтримку, зустрічі, тренінги. Громадський сектор за кордоном не існує в шоколаді – там так само є дівчатка, які намагаються знайти гроші на хорошу справу і пишуть 300 листів.
Відчувають свою корисність 53% опитаних молодих українців.
Про відповідальність і спільну працю
Питання відповідальності мене ніколи не лякало. У дитинстві мені пощастило не бути в українській системі освіти – ми з батьками жили в Африці, і перші три класи школи я закінчувала там. Тамтешні вчителі навчили не боятися іспитів – ти цілий рік вчився, а не за день до здачі. Контроль знань був можливістю побачити, на що звернути увагу наступного року. Мене навчили не боятися результату – так тобі його легше сприймати, яким би він не був. Цей підхід трансформувався на роботу.
Складно не з відповідальністю – складно емоційно, бо тема, з якою я працюю, не завжди є простою.
Я далеко не завжди в бадьорому настрої, але, на щастя, у нашій команді є правило: коли ми бачимо, що комусь треба відпочити, створюємо для цього всі умови. Немає жодного сенсу згоріти на проекті навіть у рік важливих для країни подій – користі від тебе не буде, якщо ти зникнеш. Усе рано чи пізно закінчиться, і в нас попереду марафон, а не спринт.
Мені дуже близька концепція Сковороди про сродну працю – я люблю те, що я роблю.
Інколи забуваю, нащо все це роблю – тоді кілька тижнів згадую, що ж я шукаю для себе. Робити щось, що має більшу мету, ніж задоволення власних потреб – це наркотик. Ти вже не можеш працювати в офісі з 8-ї до 6-ї над завданнями, мети яких не розумієш. Одна важлива для мене людина якось сказала, що ми можемо бути хорошими один по одному – але неймовірними лише разом, коли робимо щось більше за нас самих.
Задоволені своєю участю у соціальному житті лише 27% опитаних молодих українців.
Про щастя бути частиною важливого
У шкільні роки я мріяла про тусовку, де ти «свій», у мене було романтизоване уявлення про те, в якій спільноті я буду. І мені пощастило потрапити в середовище, яким я пишаюся – тут кожен робить щось важливе і віддається цьому повністю.
Зараз щасливою мене робить відчуття того, що я частина комуни – тільки тепер я створюю її сама.
Кожна бригада чи маленький підрозділ стає своєрідною комуною, жити в якій – класно і комфортно. Але, на жаль, у наших умовах вони формуються під тиском обставин, а не за власним бажанням. Унікальний досвід життя в комуні ветерани можуть реалізувати в цивільному житті.
Усі ми – люди різного досвіду.
У всіх є спільні точки розуміння, навіть якщо а перший погляд це не так. Ми формуємо групи людей військового досвіду і в процесі тренінгів вони здобувають уже новий спільний цивільний досвід.
56% опитаних молодих українців відчувають близькість до інших людей, та 67% швидше почуваються щасливими, ніж не відчувають цього.
Про мрії і цінності
Я завжди мріяла робити щось, що приноситиме мені задоволення, і дуже переживала, бо не знала, що це буде. Зараз я роблю те, що дійсно робить мене щасливою. Раніше думала, що вивчуся на бармена, поїду в круїз, зароблю багато грошей і поїду на рік у навколосвітню, – але почався Майдан, і я пішла з курсів барменів і в принципі не п’ю. Я мріяла подорожувати, але в певний момент втратила смак до подорожей без мети. Зараз мені хочеться до цього повернутися. Я мрію колись на рік піти у відпустку і поїхати в навколосвітню подорож. У багатьох країнах є ветерани, і мені є куди їхати по досвід, але я знову мрію мати можливість поїхати без мети. Але тепер це не настільки романтично – є бажання пишатися втіленим і повернутися в Україну з силами на розвиток чогось нового.
Це мій дім, моя вулиця, моє місто. Я не хочу бути тут транзитом.
Я не хочу, щоб мене магічно кудись перенесли. Я вірю, що якою б не була Україна, вона залишається моїм домом, і я готова працювати для того, щоб він ставав кращим. Я хочу, щоб наша мрія збувалася тут, а не деінде.
Я вірю, що люди навколо мене так само з жахом думають про еміграцію.
У комуні у Франції я усвідомила, що соромилася того, звідки приїхала й не привезла з собою нічого. Я вважала себе глобальною і спочатку мені було комфортно, а потім стало сумно: навіть якщо випнуся з себе, усе одно буду українкою, яка живе у Франції.
Я зрозуміла, що мій дім в Україні ще до Майдану. І те, що я більше не змушена думати про еміграцію – найбільша зміна особисто для мене за останні 4 роки. У 2013 році я розуміла, що залишитися за тих умов означає втратити свій потенціал. Не було тих безмежних можливостей, які є зараз. Я хочу жити в комфортній країні. Я хочу оглянутися через 10 років і сказати, що це моя робота: своїми руками, “потом-кров’ю” і недоспаними ночами це зробила наша спільнота.
Оптимізм щодо майбутнього відчувають 45% молодих українців.
Влітку 2017 року авторитетна дослідницька компанія GfK здійснила оцінку молоддю власного добробуту. Дослідження було проведено в рамках масштабного проекту Olympic moves UA, який Національний олімпійський комітет реалізує спільно з компанією Coca-Cola.
Место съемки: Kachorovska на Льва