Cпецпроекты

Молодi та щасливi: Івона Костина — про психосоціальну адаптацію для ветеранів, життя в горах і романтику громадського сектора


0 4344 71
Поняття щастя для кожного своє, але загальні тенденції все ж таки прослідковуються і демонструють, що добробут все більше залежить від залученості до життя суспільства. Тому в новому спецпроекті bit.ua зустрічається з успішними молодими українцями, щоб дізнатися, що робить їх щасливими і звідки вони беруть сили змінювати країну.

Улітку 2017 року дослідницька компанія GfK для вивченння добробуту молодих українців провела опитування у рамках масштабного проекту Olympic moves UA, який Національний олімпійський комітет реалізує спільно з компанією Coca-Cola. Результати показують: щастя молодих українців залежить не тільки від особистих успіхів і стосунків, але і від участі в суспільному житті й користі оточуючим. Але суха статистика завжди лишається тільки цифрами — важливіші ті люди, що стоять за ними.

У першому випуску «Молоді та щасливі» — Івона Костина. Вона провела дитинство в Африці, жила у французькій комуні художників, була волонтером на Кухні Майдану, а тепер знімає про ветеранів АТО документальний фільм і допомагає їм реабілітуватися — організовувала Invictus Games, курує медіапроект Sector V і спільноту для полегшення реінтеграції «Побратими».

Про парадокси вибору

Я закінчувала школу в 16 років і взагалі не знала, чим буду займатися. Вирішила не поступати до університету, тому поїхала подорожувати автостопом — мої батьки з горем пополам підтримали цю ініціативу. Та подорож привела мене в комуну художників у Франції — першу закриту спільноту в моєму житті. Це була маленька школа життя: я прожила в юрті в Піренеях приблизно місяць і почувалася щасливою серед абсолютно різних людей, тому вихід з цієї спільноти був для мене дуже складним.

Я вже уявляла, як будуватиму і свою юрту, витрушуватиму килими, ніби монгольська жінка, але з часом відчула, що мені затісно. Саме тоді на пікапі на один день приїхала дівчина, імені якої я зараз навіть не згадаю. Ми сиділи біля водоспаду, було відчуття, що весь світ наш, і я розповідала, як складно вибрати: лишитися чи йти далі. І вона сказала: «Що б ти не обрала, ти все одно втратиш щось інше». Ці слова допомогли мені рушити в дорогу. 

Що б ти не обрала, ти все одно втратиш щось інше.

Вихід з армії, з війни у відкрите глобалізоване суспільство, як не дивно, мені дуже подібний до виходу з комуни. Тоді, після трьох місяців подорожей, я повернулася до України — якраз почався Майдан, і дуже скоро по його закінченню я потрапила в громадський сектор. Коли я приходила в цю справу, у мене не було мети комусь допомогти. Мене просто цікавила реінтеграція із закритого суспільства у відкрите. Зараз я розумію, що хотіла б цьому присвятити навчання і доволі тривалий термін у своєму житті. Це нова сфера для України, але у світі її досліджують уже тривалий час — я бачу в ній великий потенціал і цікавість для себе.

Впевнені у власній здатності приймати рішення 73% молодих українців.

Про початок участі в житті громадськості

Незадовго після початку Майдану моїй сестрі виповнилося 3 роки. У той день я пішла на «Кухню під стелою» й забрала туди всю їжу, яку мама наготувала на святкування, — це все, що можна сказати про мене як про сестру.

Я маю надію, що у свої 17 моїй сестрі не доведеться стояти на морозі і готувати чай купі інших людей, які не сидять на роботі чи вдома, а борються за право вибору.

Після Майдану мені знадобилося 4 місяці, щоб оговтатися, — там загинув мій дуже близький друг Устим Голоднюк. Я провела цей час у Львові — мені було трохи соромно, але прийшло розуміння, що якби я цього не зробила, користі від мене не було б зараз ніякої. А потім мене витягнули в Київ, і я зрозуміла, що мені знову комфортно в цьому середовищі. У 2014 році мені виповнилося 18, і тоді я організовувала арт-фестиваль «УКРОП». Ми зібрали певну суму і я вирішила поїхати в АТО і доставити речі власноруч. З вересня 2014-го по березень 2015-го я була там фактично щотижня. 

Якось у нашої команди волонтерів зламалася машина і ми пробули в АТО 6 днів. Тоді вдалося познайомитися з військовими та поспілкуватися не в ролях волонтерів і військових, а просто як людина з людиною. Ми говорили про подорожі, традиції, регіони, з яких походимо, і це було подібно до комуни у Франції — говорили такі ж люди про ті ж самі цінності. Мені багато що нагадало мій період після Майдану. Тоді ж я зрозуміла, що військовим буде непросто повернутися зі своєї нової спільноти до цивільного життя. 

Про романтизацію і реальність

Моє щастя завтра залежить від моєї роботи сьогодні. Якщо я не любитиму себе зараз, на потім мене просто не вистачить: громадський сектор дуже романтизований — усі думають, що можна прийти і врятувати світ. Переважно світ не знає про те, що має бути врятованим, та ще й пручається. І правильно робить: не треба наносити добро — треба просто добре робити свою роботу. Наша сфера далеко не романтична — ти працюєш понаднормово, і дуже легко забути, що треба їсти, спати, приймати душ, ходити до косметолога, читати книжку, терміново поїхати у відпустку, а ввечері провести час із родиною.

Переважно світ не знає про те, що має бути врятованим, та ще й пручається.

Є речі не менш важливі за ту неймовірну користь, яку ти можеш принести суспільству. І дуже сумно читати пости представників громадського сектора, які збирають мільйони для інших, але з гордістю пишуть про те, що в них порожньо в кишені, вони 4–5 років не були у відпустці і мають проблеми з житлом, — бо треба залишати місце і для себе. Завжди повинні бути абсолютно прості життєві речі — затишок, кохання, дружба, але вони можуть зникнути, якщо людину поглине громадський сектор.

Треба усвідомлювати, що спочатку ніхто не заплатить, доведеться виявити проблему, знайти рішення, зібрати команду, отримати нестабільне фінансування, відповідати за свою зарплату і кошти на проект. Якщо ти це розумієш і готовий працювати — світ можливостей безмежний, питання тільки в тому, яких ресурсів це буде коштувати і чи опустиш ти руки після першої невдачі.

Якщо я колись писатиму резюме, то окремим пунктом поставлю кількість листів, на які не було відповіді – їх збереться більше 300. Треба розуміти, що це дуже боляче особливо коли в тебе стоїть мейл-трекер, який потім видаляєш задля власного щастя.

Є багато способів взаємодіяти з організаціями, не вимагаючи при цьому грошей, — вони не зобов’язані цього робити. Ми притримуємося думки, що питання українських ветеранів має бути вирішене в Україні, і не просимо фінансування у дружніх організацій за кордоном. Там є власні проблеми, і ми хочемо в них вчитися — просимо про конференції, підтримку, зустрічі, тренінги. Громадський сектор за кордоном не існує в шоколаді — там так само є дівчатка, які намагаються знайти гроші на хорошу справу і пишуть 300 листів.

Відчувають свою корисність 53% опитаних молодих українців.

Про відповідальність і спільну працю

Питання відповідальності мене ніколи не лякало. У дитинстві мені пощастило не бути в українській системі освіти — ми з батьками жили в Африці, і перші три класи школи я закінчувала там. Тамтешні вчителі навчили не боятися іспитів — ти цілий рік вчився, а не за день до здачі. Контроль знань був можливістю побачити, на що звернути увагу наступного року. Мене навчили не боятися результату — так тобі його легше сприймати, яким би він не був. Цей підхід трансформувався на роботу. 

Складно не з відповідальністю – складно емоційно, бо тема, з якою я працюю, не завжди є простою.

Я далеко не завжди в бадьорому настрої, але, на щастя, у нашій команді є правило: коли ми бачимо, що комусь треба відпочити, створюємо для цього всі умови. Немає жодного сенсу згоріти на проекті навіть у рік важливих для країни подій — користі від тебе не буде, якщо ти зникнеш. Усе рано чи пізно закінчиться, і в нас попереду марафон, а не спринт.

Мені дуже близька концепція Сковороди про сродну працю – я люблю те, що я роблю.

Інколи забуваю, нащо все це роблю — тоді кілька тижнів згадую, що ж я шукаю для себе. Робити щось, що має більшу мету, ніж задоволення власних потреб — це наркотик. Ти вже не можеш працювати в офісі з 8-ї до 6-ї над завданнями, мети яких не розумієш. Одна важлива для мене людина якось сказала, що ми можемо бути хорошими один по одному — але неймовірними лише разом, коли робимо щось більше за нас самих. 

Задоволені своєю участю у соціальному житті лише 27% опитаних молодих українців.

Про щастя бути частиною важливого

У шкільні роки я мріяла про тусовку, де ти «свій», у мене було романтизоване уявлення про те, в якій спільноті я буду. І мені пощастило потрапити в середовище, яким я пишаюся — тут кожен робить щось важливе і віддається цьому повністю. 

Зараз щасливою мене робить відчуття того, що я частина комуни тільки тепер я створюю її сама.

Кожна бригада чи маленький підрозділ стає своєрідною комуною, жити в якій — класно і комфортно. Але, на жаль, у наших умовах вони формуються під тиском обставин, а не за власним бажанням. Унікальний досвід життя в комуні ветерани можуть реалізувати в цивільному житті. 

Усі ми – люди різного досвіду.

У всіх є спільні точки розуміння, навіть якщо а перший погляд це не так. Ми формуємо групи людей військового досвіду і в процесі тренінгів вони здобувають уже новий спільний цивільний досвід.

56% опитаних молодих українців відчувають близькість до інших людей, та 67% швидше почуваються щасливими, ніж не відчувають цього.

Про мрії і цінності

Я завжди мріяла робити щось, що приноситиме мені задоволення, і дуже переживала, бо не знала, що це буде. Зараз я роблю те, що дійсно робить мене щасливою. Раніше думала, що вивчуся на бармена, поїду в круїз, зароблю багато грошей і поїду на рік у навколосвітню, — але почався Майдан, і я пішла з курсів барменів і в принципі не п’ю. Я мріяла подорожувати, але в певний момент втратила смак до подорожей без мети. Зараз мені хочеться до цього повернутися. Я мрію колись на рік піти у відпустку і поїхати в навколосвітню подорож. У багатьох країнах є ветерани, і мені є куди їхати по досвід, але я знову мрію мати можливість поїхати без мети. Але тепер це не настільки романтично — є бажання пишатися втіленим і повернутися в Україну з силами на розвиток чогось нового.

Це мій дім, моя вулиця, моє місто. Я не хочу бути тут транзитом.

Я не хочу, щоб мене магічно кудись перенесли. Я вірю, що якою б не була Україна, вона залишається моїм домом, і я готова працювати для того, щоб він ставав кращим. Я хочу, щоб наша мрія збувалася тут, а не деінде.

Я вірю, що люди навколо мене так само з жахом думають про еміграцію.

У комуні у Франції я усвідомила, що соромилася того, звідки приїхала й не привезла з собою нічого. Я вважала себе глобальною і спочатку мені було комфортно, а потім стало сумно: навіть якщо випнуся з себе, усе одно буду українкою, яка живе у Франції.

Я зрозуміла, що мій дім в Україні ще до Майдану. І те, що я більше не змушена думати про еміграцію — найбільша зміна особисто для мене за останні 4 роки. У 2013 році я розуміла, що залишитися за тих умов означає  втратити свій потенціал. Не було тих безмежних можливостей, які є зараз. Я хочу жити в комфортній країні. Я хочу оглянутися через 10 років і сказати, що це моя робота: своїми руками, «потом-кров’ю» і недоспаними ночами це зробила наша спільнота. 

Оптимізм щодо майбутнього відчувають 45% молодих українців.

Влітку 2017 року авторитетна дослідницька компанія GfK здійснила оцінку молоддю власного добробуту. Дослідження було проведено в рамках масштабного проекту Olympic moves UA, який Національний олімпійський комітет реалізує спільно з компанією Coca-Cola.

  

Место съемки: Kachorovska на Льва

Подписывайтесь на нас в Facebook

Написать комментарий

Такой e-mail уже зарегистрирован. Воспользуйтесь формой входа или введите другой.

Вы ввели некорректные логин или пароль

Извините, для комментирования необходимо войти.
Рекомендуемое
 

Сообщить об опечатке

Текст, который будет отправлен нашим редакторам: