Cпецпроекты

«Ми дивимося фільми про техаську провінцію, а власна глушина нас лякає». Інтерв’ю з режисеркою Марисею Нікітюк


0 677 54

15 лютого стартував 68-й Берлінський міжнародний кінофестиваль. Цього року Україну на ньому представить молода режисерка і сценаристка Марися Нікітюк. Вона дебютує з повнометражною стрічкою «Коли падають дерева», що була створена за підтримки Державної агенції з питань кінематографа та у ко-продукції з Польщею і Македонією. Прем’єра фільму відбудеться 20 лютого у програмі Berlinale Panorama 2018, він позмагається за сім нагород, серед яких – «Найкращий дебют» і приз журі FIPRESCI.

У 2016-му зі сценарієм «Коли падають дерева» Марися Нікітюк перемогла на церемонії 10-ї сесії ScripTeast Award, що проходить в рамках Каннського кінофестивалю. За рік авторка взалася втілювати свій текст на екрані, заручившись підтримкою Держкіно.

Напередодні Берлінале ми розпитали Марисю про її фільм, а також поговорили про зашореність українців та «ура-патріотичне» кіно.

Марисю, розкажи, як народився сценарій «Коли падають дерева»?

Текст з’явився у 2012 році. У нього я вклала особисті травми, що тривожили мене упродовж багатьох років. У центрі історії – бабуся, мама і донька, які повторюють один і той же життєвий шлях. Вони живуть у страху перед новим життям, не зважають на власні потреби й віддаються служінню іншим. Я завжди не любила ці аспекти нашої ментальності, які, ймовірно, дісталися нам з Радянського Союзу. Серед них також – погляд на інших людей, зашореність і нетолерантність. Сумніваюся, що один фільм здатен щось змінити, але мені було важливо сказати про це вголос.

Хто працював над створенням фільму?

Команда з українців, поляків та македонців. Спершу ми виграли 8-ий конкурс пічингів Держкіно і отримали 50 % фінансування від України. Я стала першою учасницею програми фінансування Держкіно, яке виділило половину бюджету. Потім ми знайшли партнерів у Польщі й Македонії – компанії Message Film та Fokus In. Оператором-постановником фільму став поляк Міхал Енглерт, з яким я дуже хотіла попрацювати разом. Також у Польщі проходила світлокорекція стрічки, а в Македонії ми робили спецефекти.

Я завжди не любила деякі аспекти нашої ментальності, які, ймовірно, дісталися нам з Радянського Союзу.

За умовами ко-продукції, ініціатори зйомок мають певні зобов’язання перед усіма учасниками виробництва фільму. Треба обмінятися творчими кадрами чи використати локації для зйомок, через які, до речі, відбувається популяризація місця. Наприклад, після фільму Мартіна Макдонаха «Залягти на дно в Брюге» це бельгійське місто стало суперпопулярним, навіть культовим. У нас такі речі, на жаль, недооцінюють. Хоча голова Держкіно Пилип Іллєнко добре розуміє вагу і престиж кінематографу й багато робить для його підтримки.

Де проходили зйомки?

Більшу частину знімали під Києвом, а коли почалися снігопади, втекли до Одеської області – у Чорноморськ. Також знімали на Чернігівщині, у селищі Седнів. Це надзвичайно живописне місце, з кольоровими дерев’яними хатами. Його можна побачити в радянському фільмі «Вій». Ми покликали місцевих знятися у масовці, але вони це сприйняли як щось буденне. Виявилося, що у Седнів і зараз часто приїжджають кіношники й телевізійники.

Скільки часу тривав знімальний процес?

Загалом 30 днів: почали ми у вересні, але були змушені зробити паузу й продовжити за кілька місяців, тому що оператор мав їхати на інші зйомки. Врешті літо довелося знімати в грудні. Найбільше, мабуть, дісталося головній героїні Насті Пустовіт, коли ми знімали сцену на водоймі. Вона майже годину пролежала  в крижаній джерельній воді, поки ми відзняли всі дублі.

Актори не скаржилися на такі умови?

Звичайно, Настя страждала. Страждали й інші – 14-годинний знімальний день не кожен витримає. Але така вже в актора робота – вимагає серйозної витривалості. Чесно кажучи, мені було неприємно, що моїм акторам боляче і страшно. Іноді хотілося сказати: «Дякую, все чудово, давайте просто підемо спати». Але, коли бажаного результату не досягнуто, доводиться іти на якісь жертви.

У твоєму фільмі зіграло багато дітей і підлітків. Вони професійні актори?

Більшість акторів – початківці, випускники або студенти Карпенка-Карого. Майже для всіх це був дебют у кіно. Попри те, що часу на підготовку нам бракувало, ми провели багато репетицій разом з театральним режисером Ігорем Колтовським, який керує дитячою акторською студією «Саквояж».

Найменшій головній героїні Соні Халімовій, яка зіграла Вітку, на момент зйомок було чотири роки. Ми вибрали її серед 100 претенденток. Визначитися було вкрай важко, тому що це дуже експресивна героїня: Вітка багато переживає, то плаче, то сміється – не кожен дорослий таке зіграє. До того ж, це мій улюблений персонаж у фільмі, можливо, навіть моє альтер его, тому що я асоціюю себе з Віткою.

14-годинний знімальний день не кожен витримає. Але така вже в актора робота – вимагає серйозної витривалості.

Ми прослухали на кастингу багато хороших дітей, але коли до кімнати зайшла Соня, зрозуміли, що це вона. Ця дівчинка напрочуд добре усвідомлює складні речі, але сприймає їх абсолютно безпосередньо. Іноді може випалити якусь правду життя, але так, ніби між іншим. На зйомках Соня знайшла собі кіношних бабусю й дідуся, а всіх акторів знала за іменами персонажів. До речі, Соня Халімова буде зніматися і в наступній моїй стрічці «Серафима».

Як працювалося на майданчику з дітьми?

Я багато міркувала перед зйомками з цього приводу. Але це виявилося не так важко, як я собі уявляла. Для Соні головне було запам’ятати слова, і тоді в неї просто не виходило вимовити їх неприродньо. З важкими емоціями типу істерики ми їй допомагали через певні історії й почуття, що вже їй знайомі.

З трейлера зрозуміло, що у фільмі є еротичні сцени. Як з ними впоралися молоді актори?

Відверті сцени є, але їх небагато. Акторам було важко й подекуди незручно, адже їм доводилося зображати секс не в інтимній обстановці, а на знімальному майданчику, де завжди купа людей. Це екстремальний досвід – не тільки для них, а й для мене – тому що я розуміла, що змушую їх робити щось справді складне. Попри це, еротичні сцени далися дуже легко у порівнянні з певними драматичними моментами. Більше того, вони вийшли надзвичайно красивими, чуттєвими й натуралістичними – як мені й хотілося. Чого тільки варті епізоди на болоті: там було дуже вогко й купа грязюки – але в цьому стільки чистоти.

Секс доводилося зображати не в інтимній обстановці, а на знімальному майданчику, де завжди купа людей.

Секс – це частина нашого життя, а те, як ми ставимося до свого тіла, вказує на наш рівень володіння собою. Я в цій темі не бачу чогось ганебного, але наше суспільство зі своєю пуританською свідомістю вважає такі речі аморальними. Тобто красти гроші й робити погані дороги нормально, а от сексом займатися – якось неправильно.

Для тебе було принципово показати у фільмі українське село?

Я не ставила за мету зображати Україну через село з білими хатинками. Ми можемо дивитися фільми про техаську провінцію, де орудує якийсь маніяк, але власна глушина нас лякає. У моєму фільмі село – це не автентичне, а магічне місце. Та й історія зовсім не про це. Вона про боротьбу старого й нового, про право вибору і бажання стояти на своєму. Кожен персонаж мріє про свободу, але має власні перепони для її досягнення – внутрішні, економічні, соціальні.

Я вважаю, що упереджень, пов’язаних з національними особливостями, давно треба позбутися. Ми живемо на планеті Земля – це наш єдиний дім. Тому в XXI столітті говорити про якісь українські, італійські чи польські автентичні риси просто немає сенсу.

Ми можемо дивитися фільми про техаську провінцію, але власна глушина нас лякає.

Але ж у нас знімають багато фільмів, в яких акцентують на стереотипному образі українців.

Вони створюються виключно для внутрішнього ринку. Вишиванка у нас під шкірою, як каже режисер Аркадій Непиталюк – від неї ми ніяк не позбавимося. Ура-патріотичні фільми – потрібне кіно, але було б непогано, якби воно мало ще й мистецьку складову. Мирослав Слабошпицький, Марина Степанська, Валентин Васянович – це інший ракурс. Але саме його я вважаю патріотичним. Ці люди знімають фільми, які вражають – не тільки в Україні, але й у всьому світі. Сьогодні майже вся культура візуальна, тому кінематограф – це інструмент, який може зробити країну впізнаваною й шанованою.

Що для тебе значить участь у Берлінському кінофестивалі?

Дуже багато, тому що я хотіла потрапити зі своїм фільмом саме на цей фестиваль. Два роки тому я брала участь у програмі для сценаристів, одна з сесій якої проходила на Берлінале. Попри те, що це один з найбільш розкручених і медійних фестивалів, вбрання зірок на червоній доріжці тут не основне – у Берліні балом править кіно.

Фото: Євгенія Павленко

ТАКЖЕ ЧИТАЙТЕ Что думают украинские учителя о телесериале «Школа»
2704 0 38
Подписывайтесь на нас в Facebook

Написать комментарий

Такой e-mail уже зарегистрирован. Воспользуйтесь формой входа или введите другой.

Вы ввели некорректные логин или пароль

Извините, для комментирования необходимо войти.
Рекомендуемое
 

Сообщить об опечатке

Текст, который будет отправлен нашим редакторам: