«Я ніколи не розкриваю секрети фокусів». Лайфстайл ілюзіоніста
Ілля Фрунза — професійний фокусник з Києва, якого можна побачити і на місцевих корпоративах, і у масштабних шоу за кордоном. Уже кілька років він поєднує у своїх виступах ілюзію й пантоміму та допомагає знайти роботу колегам по цеху.
Ілля не розкрив жодного свого трюку, але розповів, на які жертви доводиться йти артистам, коли потрібні гроші, скільки сьогодні заробляє фокусник-мім, чим китайська публіка відрізняються від української і чому вправність рук не купити за гроші.
У дитинстві я захоплювався цирком і займався у студії спортивної гімнастики. Клішнік — це людина, яка чудово гнеться й може, приміром, закинути ноги за голову. Я брав участь у різних фестивалях, а на обласних змаганнях постійно посідав перші місця чи Гран-прі, принаймні тому, що в мене не було конкурентів, бо я був єдиним клішніком. Але згодом я почав рости, кістки міцнішали, м’язів ставало більше, і я перестав бути таким гнучким, як раніше.
Змалечку я дуже любив фокуси й навіть не знав, що десь у світі існує школа, де такого навчають. Моя професійна діяльність розпочалася зі вступу до Київської естрадно-циркової академії на кафедру пантоміми, клоунади й ілюзії маніпуляції. Це одна з найкращих циркових шкіл України та єдиний заклад у світі, який з минулого року випускає професійних циркових артистів із вищою освітою. До речі, тут навчалися Андрій Данилко, Наталка Могилевська, Макс Барських. А за статистикою 2015 року, 60% артистів знаменитого Cirque du Soleil були випускниками нашої академії.
Я вчився на спеціальності “пантоміма”. Історично це був жанр для аристократів, який треба дивитися й обдумувати. Однак у наш час люди не люблять думати, а хочуть здаватися дурнями. Їм треба все пережувати, подати, ще й ковтнути замість них.
У студентські роки я мешкав на одній квартирі зі старшокурсником, який вчився на фокусника. Він постійно репетирував, показував фокуси, але не розповідав, як вони робляться. Мене це дуже зацікавило, і я купив собі кульки, карти й монети і почав пробувати щось сам. Потім вивчив мікромагію — жанр, у якому фокуси показують на відстані витягнутої руки. А от найважче мені давалася маніпуляція предметами.
З масштабними фокусами може працювати будь-який артист, який має гроші. А справжній професіонал повинен володіти мікромагією. Таку майстерність за гроші не купиш. Її можна лише напрацювати, репетируючи біля дзеркала годинами.
Тато дуже неоднозначно поставився до мого вибору професії, бо вважав циркову справу неприбутковою. З другого курсу я почав виступати за контрактами й досить непогано заробляв, навіть квартиру сам собі оплачував. Тато тоді запитував, чи не торгую наркотиками. З того часу й донині я не просив у батьків ні копійки.
Мій перший виступ як фокусника відбувся сім років тому у київському дельфінарії «Немо», де я довгий час працював як мім. У моєму репертуарі тоді було три фокуси: з кульками, серветками та кільцем. Звичайно, я виступив не як Гудіні чи Копперфільд і показував те, що можна було побачити по телевізору ще у 80-ті роки, але вважаю, що все пройшло доволі успішно й мені вдалося здивувати людей.
Колись я дуже боявся, що хтось розкриє техніку якогось з моїх трюків. А зараз, після десяти років у професії, я говорю: «Нумо, покажи!»
Потім я вирішив поєднати пантоміму й мікромагію. Це викликало інтерес у глядачів, а замовникам було зручно замовляти одного фокусника-міма за ціною двох артистів. Так я став затребуваним на ринку. Чув, що лише дві людини в Україні поєднують пантоміму й мікромагію, а в Києві я, мабуть, взагалі єдиний такий.
Важливо вміти знаходити і тримати контакт з аудиторією. Але якщо тобі нема про що поговорити з глядачем, готуйся одного разу почути: «Все прикольно, але ти якийсь нудний».
Раніше я часто використовував фокуси в реальному житті – на побаченнях й під час зустрічей із друзями. Звичайно, своїми уміннями я не зловживаю, але, коли жіночки в метро дізнаються про мій фах, одразу підсовують сумку ближче до себе. А все тому, що у нас з 90-х фокусників вважали шулерами. Але ж індустрія розвивається, і тепер все зовсім інакше.
Кілька років тому я виступав перед депутатами. Коли я показував фокуси, один чоловік прямо під час номеру попросив мене покликати офіціанта. Я заціпенів, але вдав, що не почув його. Подібна грубість дуже ображає артистів.
Ще я вмію ходити на ходулях. Цього і ще багато іншого я навчився, коли потрібні були гроші. Мені неодноразово доводилося працювати на ходулях взимку. Востаннє це було чотири роки тому під час Масляної на ВДНГ. Ми працювали п’ять днів по дев’ять годин: цілий день ходиш, ніде не присядеш, а коли знімаєш ходулі, здається, що земля пливе, а на власних ногах почуваєшся як на спущених колесах.
Зазвичай я виступаю на корпоративах, а також протягом останніх семи років їжджу з гастролями до Туреччини, Арабських Еміратів і Китаю. Добре пам’ятаю свій перший контракт: я поїхав на три місяці за $450 – у 18 років це здавалося великою сумою. Я приїхав як мім, а виявилося, що артист такого жанру їм не потрібен, і мені довелося танцювати латинські танці. Тепер я ретельно вичитую контракти, особливо розділ зі своїми правами й обов’язками, і не соромлюся говорити, що мене не влаштовує.
Наші фокусники дуже затребувані в Азії, особливо в Китаї, попри те, що самі китайці подекуди працюють краще за нас. Вони довго навчаються, доводять техніку до досконалості, на відміну від наших артистів, які дещо недбало ставляться до роботи. Але в нас є козир — європейська зовнішність: можна показувати прості фокуси, але тебе будуть цінувати за біле обличчя.
У Китаї часто доводиться працювати в досить непростих умовах. Наприклад, під час останньої поїздки ми з дружиною працювали з китайським режисером-постановником без перекладача. Ми не знали жодного слова китайською, тому іноді він просто показував, що нам потрібно робити.
Одного разу я виступав з ілюзійним лазерним шоу в тематичному казковому парку. Щоб лазер було видно, треба задимлювати приміщення. Але китайці сказали, що дим зашкодить глядачам, і запустили мене в задимлену поліетиленову кулю, де я мав відпрацювати свій номер двічі. Звичайно, я ледь не задихнувся й після того випадку відмовився від такої співпраці.
Китайці, на відміну від наших емоційних глядачів, дуже стримані: вони ніби й хочуть поаплодувати, але бояться зіпсувати виступ. А нещодавно я працював на корпоративі у євреїв. Так вони верещать, що б ти не зробив, намагаються вижати з артиста все, за що заплатили. Це дуже стомлює.
Зараз я керую невеликою компанією, яка організовує роботу на заходах артистам різних жанрів – ведучим, клоунам, аніматорам, вокалістам. Відкрити цй бізнес мені допомогли гроші, зароблені на гастролях за кордоном.
У Києві я заробляв нормально, але цього було недостатньо, щоб утримувати себе і дружину та назбирати на власне житло. Працюючи за кордоном, ми купили квартиру і дозволяємо собі з’їздити на відпочинок двічі на рік. Згодом я планую відкрити event-агентство чи школу циркових мистецтв.
Фокуси — недешеве задоволення, тому зазвичай їх замовляють багатії. 6-хвилинний ілюзійний номер коштує мінімум 10000 грн, а масштабне шоу – від $1000. Вартість фокусів залежить від якості ліцензійного трюку. Зараз я намагаюся купувати ліцензійні трюки в розробників, тому що за копії в Європі можуть оштрафувати чи навіть посадити. Поки в мене є лише один великий номер з авторськими правами, які я купив у розробника.
Я ніколи не розкриваю секретів своїх фокусів. Мені не шкода, але таким чином я позбавлю глядача емоції здивування і приємного моменту в житті. До того ж це може завадити в роботі моїм колегам.
Я збираюся виступати на сцені до 50 років. Раніше циркові артисти мали працювати 20 років і йти на пенсію, незважаючи вік. Але нещодавно внесли зміни до пенсійної реформи, й тепер артисти, у тому числі й фокусники, виходять на пенсію в тому ж віці, що і працівники інших професій. Ми з колегами жартуємо, що скоро доведеться відкрити окремий цирк пенсіонерів.
Авторка інтерв’ю – Іванка Савчук
