Спецпроєкти

Чому не варто соромитися, коли вам нудно в музеях і галереях?


Навіть якщо ви вмієте відкладати нецікаву книжку або залишати кінотеатр посеред затягнутого фільму, втеча з нудного музею може видатися складнішою. 

Я люблю ходити на виставки з людьми, які не працюють у креативних індустріях. Як не дивно, я не часто чую реакції в стилі «Я сам(а) так намалюю». Найчастіше наприкінці вони кажуть щось на кшталт «Ну нормально», а якщо почати допитуватися, то ніяково відповідають, що їм було нудно, хоча (тут уже майже виправдовуються) виставка здається й цікавою.

На цьому моменті я розкриваю  таємницю: мені теж на багатьох виставках нудно. Так, я сама створювала мистецькі проєкти, у деяких музеях мене впізнають охоронці, а друзі можуть не витрачати гроші на аудіогіди, коли ми разом відвідуємо виставки. Однак від нудьги це аж ніяк не рятує – і це абсолютно нормально. 

Брак захоплення — не привід соромитися, адже часто він свідчить про проблему з експозицією, а не власним сприйняттям. На виставці може бути нудно просто тому, що вона справді неякісна, а не тому, що ви не зрозуміли приховані сенси. Тож можна виділити три основні причини, коли виставку варто критикувати, а свій крок у музеї або галереї – пришвидшувати. 

1. Якщо зібрати всі тексти на стінах, вийде товстенька книжка. Це особливо характерно для українських артпросторів останніх п’яти років. Куратори та музейники сумлінно проводять дослідження, знаходять купу нової та дуже (щонайменше на їхній погляд) важливої інформації, якою хочеться неодмінно поділитися з глядачами. Чудова місія, та при втіленні часто виникають проблеми. 

По-перше, автори виставки можуть свідомо не бажати «викидати» частину матеріалу — все здається першочерговим, а пропозиція скоротити сприймається за персональну образу. Отже, робота з пріоритетністю матеріалів звалюється на відвідувача, проте якщо куратори працювали з виставкою впродовж місяців або років, то в авдиторії на сприйняття експозиції є лише кілька годин. 

По-друге, завдання творчої команди – це не тільки збір інформації, але і її оформлення саме у виставковому форматі. Одну й ту саму інформацію можна подати кількома способами: візуально, аудіально, інтерактивно. Ну або ж роздрукувати масив тексту. А для читання величезних полотен дрібним шрифтом у напівтемній залі потрібна неабияка концентрація. Особливо якщо це клішовані кураторські есеї, де між довгими та незрозумілими термінами відсутні навіть сполучники. 

2. Ви не відчуваєте темпу виставки. Згадайте, як побудовані якісні фільми: після кожної напруженої сцени вам дається кілька хвилин, щоб оговтатися й щось осмислити. Тільки завдяки сюжетним паузам або зміні діяльности можна концентруватися на одній темі впродовж годин. Великі артпростори подеколи забувають про ці особливості сприйняття, тож виставка розділена виключно тематично та не має ритмічної композиції. Або хоча б кав’ярні, де можна перепочити й відновити сили. 

Хороша новина: необов’язково подовгу стояти біля кожного експонату з розумним виглядом. Без сумнівів проходьте повз менш цікаві речі, скануйте поглядом загальну картинку, розмовляйте, фотографуйте, будуйте власні асоціації, а якщо вам знадобиться більше інформації, то краще придбайте каталог або прийдіть на виставку ще раз. 

3. Здається, все це ви вже десь бачили. Ті самі імена художників, однакові дизайнерські рішення, схожа логіка таймлайнів і фотозон, можливо, навіть той стіл наприкінці зали випадково залишився тут із минулорічної виставки.

Для великих європейських музеїв можна навіть скласти сучартівське бінго: тема екології, тема маргінальних верств населення, тема тілесності, тема експлуатації – часто змінюються тільки комбінації, тоді як підходи до цих питань залишаються незмінними

Для відвідувача постійна повторюваність образів і проблематик може стати не ознакою їхньої значущості, а набридливим інформаційним шумом, який транслюється десь на тлі. Натомість нові погляди й думки, навіть на «вічні» теми, можуть суттєво підбадьорити та сколихнути глядача. Суперечливі емоції особливо рятують від нудьги й продуктивніші за вештання знайомими декораціями.

Так, сучасні мистецькі інституції здебільшого стали привітніші, ніж старі краєзнавчі музеї, куди в дитинстві ходили всім класом, щоб невпинно слідувати за монотонними екскурсоводами і, звісно, зберігати повну тишу. Автори виставок сьогодні – неординарні люди з різних сфер, теми нових проєктів звучать привабливо, а експозиції роблять такими фотогенічними, що гріх не зафіксувати свій візит до музею в соцмережах. Але врешті-решт довіряти варто тільки власним відчуттям, адже ваша критика дасть виставкам значно більше користи, ніж невпевнене схвалення.  

 

#bit.ua
Читайте нас у
Telegram
Ми в Телеграмі
підписуйтесь