Cпецпроекти

Стати незрячою на годину: як я побувала в «музеї в темряві»


Уявіть, що раптом зникло світло. Абсолютно і тільки для вас. Ви комунікуєте зі світом тільки через запахи, дотики і звуки. Але не бачите кольорів, візерунків, посмішки друга та пішохідного переходу перед собою. Саме цей досвід, досвід незрячої людини, допомагають пережити в музеї «Третя після опівночі». Тут проводять екскурсії в темряві: на декілька годин занурюють у стандартні для нас локації, домашні й вуличні, звичні, але не освітлені жодним променем світла. Вони спроєктовані так, аби створити абсолютну темноту. В цих умовах, цілу годину, ми пробуємо пожити, як незряча людина. Пораємось по господарству, переходимо дорогу, робимо закупи – робимо буденні речі без буденної для нас здатності бачити. Про те, як це було і які мені подарувало інсайти – розповідаю.  

Знайомство з темрявою і гідом

…Разом з попутниками я заходжу до темної кімнати. Тут немає ні шпаринки, ні маленької лампи, ні торшера, ні фітнес-браслета (всі гаджети залишила в камері схову – такі вже правила), мерехтіння якого додало б трохи світла. Чорно й темно настільки, що власних рук не побачити, що вже говорити про відблиск очей або полиск від лакованих черевиків попутника.
Далі вже у темряві знайомимося з Вікою, нашим гідом. «Який я маю вигляд, побачите вже на фініші екскурсії, коли ми вийдемо на світло, а поки – будуйте теорії щодо відтінку моїх очей та кольору волосся», – попередила вона. Віка – незряча, як і всі гіди в цьому музеї. Пізніше, коли блукатимемо темнотою, виявиться, що вона чудово орієнтується у просторі (не тільки музейному, хоча тут, певно, найкраще). А ще вона розповість, що любить читати книжки і дивитися фільми, серфити в гуглі (завдяки програмі екранного доступу) і займатися скандинавською ходою. Тут би варто заради драматичности та зворушливости оповіді написати щось на кшталт «словом, Віка така сама, як ми». Але ні, Віка не така сама, як ми, – її життя сильно відрізняється через не всюди інклюзивний міський простір і упередження щодо людей з інвалідністю в суспільстві.

Перейти через дорогу як челлендж

Та повернімося до екскурсії. Розпочали ми з локації зі скульптурами, на якій потрібно було обмацувати їхні вигини та опуклості, щоб зрозуміти, хто ж то виліплений. Не стверджуватиму, що завдання складне, проте відрізнити Нефертіті від Чарлі Чапліна вдалося тільки після підказок гіда. Нам не вистачило тактильних скілів: мозок вимагав  звичної «візуалочки» і світла, бо погралися й досить. Це бажання, напевно, не пасує людині, яка сплачує комуналку, купує корисне замість смачного, ностальгує під 50 сента, тобто людині дорослій, зрілій і все в цьому дусі. Проте воно посилилося на наступній, дорожно-базарній локації. Там ми озброїлися тростинами, що допомагають незрячим шукати і знаходити пішохідні переходи. Деякі мої попутники перейшли таки на інший бік вулиці, а інші тинялися дорогою на «червоний», попутно врізаючись у придорожні смітники і перечеплюючись через (начебто) низькі бордюри. 

Так чи так – дорогу ми перейшли і опинилися серед крамниць із прянощами, екзотичними фруктами і побутовими дрібничками. Гул і гарчання від недодіагностованих двигунів, вигуки торговців про помідори з ланів українських, суперечки економних господарок і продавців, що не хочуть збивати ціни – ця місцина гучна за своєю природою, а в музеї вона видавалася мені ще гучнішою. Віка сказала, що це нормально: мій мозок захвилювався, що тепер візуальної інформації про події навкруги, немає, тому його слухова кора запрацювала активніше і заходилася «вижимати» якомога більше звуків про «двіж» навколо (Бардаш, привітики).

Шопінг і побутові справи ще ніколи не були такими складними

Після закупів ми попрямували до найдружнішого і найінкілюзивнішого для незрячої людини місця – додому. Та й там на нас чекали челенджі: масивні крісла та столи, які варто обходити, акваріум, який бажано не перевернути, і замки, які круто було б не розколупувати ключами, а відчиняти. 

Остання локація нашої екскурсії в темряві стала найтригернішою для мене. Завершивши з розкладанням бананів у кухонні шухляди, ми попрямували на ковзанку. Там гучно лунали співи про «джингл-белзи» і «нью йєарзи», балачки, сміх і ковзання фігуристів-аматорів. Я хотіла до них, тих веселих і говірливих людей, і не хотіла водночас. Та не тому що боялась впасти, швидше за все, боялась реакції людей. А раптом заходилися би мене жаліти, нахвалювати за «незламність, попри вади» (а це неетично щодо людей з інвалідністю).

Прогулянка по темряві – це про важливі інсайти, про «говорити», а не «замовчувати», про інклюзивність, а не «цих людей», про емпатію, а не жалість. Це – про досвід, який варто отримати. Забронювати екскурсію в темряві, квест відчуттів або навіть побачення в темряві можна на сайті «Третя після опівночі». А ще ти можеш задонатити, щоб такий самий музей з’явився і у Львові. 

01/5

#bit.ua
Читайте нас у
Telegram
Ми в Телеграмі
підписуйтесь

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: