Cпецпроекти

Аніме захоплює Netflix. Що потрібно знати про японські мультфільми?


До 2022 року Netflix планує збільшити витрати на створення анімаційних фільмів до 5 мільярдів доларів щорічно, що становитиме 15% від загального бюджету. Для порівняння: у 2018-му ця сума складала 1 мільярд (або 11%). І це навіть не враховуючи величезних обсягів анімації, яка закуповується в інших студій.    

Одним із найбільших постачальників мультфільмів традиційно є Японія. Аніме у нас сприймають неоднозначно: з одного боку, є відтінок «гікуватости» цього жанру, але здебільшого він просто не надто звичний для більшости людей в Україні. Водночас окремі фільми стають культовими в усьому світі. Наприклад, анімації Studio Ghibli, які брали Оскар, заполоняли планету своїм мерчем, а нещодавно увірвалися й на Netflix. 

Коли стрімінговий гігант анонсував появу на платформі аніме Хаяо Міядзакі (це співзасновник Ghibli та один із найвпливовіших режисерів останнього півстоліття), я зрозуміла, що багатьом про цей феномен відомо дуже мало. Популярний персонаж аніме – Тоторо – у багатьох асоціюється виключно з м’якою іграшкою. Якщо у вас приблизно такий рівень знайомства з японською мультиплікацією, то цей гайд точно допоможе розширити свої знання в темі. І отримати реальне задоволення від останніх поповнень на Netflix. 

Коротка історія японської анімації

Загалом словом «аніме» в Японії називають будь-який мультфільм. «Том і Джеррі», «Як козаки у футбол грали» або «Сімпсони» – це також аніме для японців. Однак у західних країнах, а потім і в нас цим словом позначають виключно японську анімацію. І це навіть має сенс, адже зараз вона суттєво відрізняється від мультиплікацій США, до яких ми звикли. 

Спочатку аніме постійно доводилося конкурувати з американським Діснеєм. Виробництво мультфільмів у Японії розпочалося в 1917 році. Це були короткі анімації, які тривали близько 90 секунд і переймали техніки тогочасних Франції та Штатів. Їхню якість визнали одразу ж, однак створення одного твору виявилося значно дорожчим, ніж на Заході, і перші мультфільми не витримали конкуренції.

Упродовж двадцятих років індустрія робила кілька спроб набрати обертів. І постійно зазнавала перешкод. Найперспективніша студія анімації Kitayama була знищена Великим кантонським землетрусом 1923 року, а потім так і не змогла відновитися. Із 1927 року в Америці та Європі з’являються звукові фільми, і це стає новим викликом для японських мультиплікаторів, які тільки почали опановувати німі формати. Першим аніме, яке набрало популярности за кордоном, став мультфільм «Крадій замку Багуда» Фуджі Нобуро. Персонажі аніме були вирізані з традиційного японського паперу чійогамі.

Можливо, мультиплікатори б і далі нарощували темп, однак уже з тридцятих років аніме стало інструментом пропаганди. Виготовлялося багато сюжетів про війну, владу та ворогів. При цьому підвищилася якість анімації – саме в цей період художники відточили свою технічну майстерність.

Історія аніме в сучасній його формі розпочинається в 1948 році. Тоді новостворена студія Toei Animation проголосила, що стане східним Діснеєм. Візуально вона надихалася великими очима оленятка Бембі з діснеївського мультфільму 1942 року, а бюджети на стрічки суттєво скоротилися, щоб фінальна вартість аніме була ринковою у світі. Це стало основною стратегією японських аніматорів упродовж довгих років.

У 1963 році аніме підкорило телебачення: японська компанія Fuji Television почала транслювати тридцятихвилинний серіал Astro Boy, який швидко став надзвичайно популярним, як серед місцевого населення, так і в інших країнах. Окрім цього, Astro Boy заклав ту естетику й стилістику аніме, які ми можемо спостерігати й у сучасних японський мультфільмах. 

Саме в шістдесятих аніме перестало настільки очевидно конкурувати з Діснеєм. Стало зрозуміло, що мультиплікації розраховані не тільки на дітей, навіть більше – переважно вони розраховані не на дітей. Найпопулярнішими стали рисовані програми про науку та космос, за ними – спортивні сюжети та шоу про дівчат із магічними силами. У 1969 році на телебаченні виходить сімейний серіал Sazae-san – можна порівняти його із Санта-Барбарою, але є один нюанс: нові серії Sazae-san виходять і сьогодні. Там уже понад сім тисяч епізодів.

Жанрова різноманітність аніме стала настільки масштабною, що від шістдесятих років японську анімацію краще порівнювати не із західними мультфільмами, а зі світовим ігровим кінематографом загалом. Це точніше передасть обсяг тем, цільових авдиторій і підвидів жанру.

Але в Європі та Північній Америці минулого століття аніме користувалося популярністю зазвичай серед підлітків. Це викликало багато скандалів. Батьки були проти, що їхні діти дивляться аніме, звинувачували його в надмірній жорстокості та сексуалізованості. Навіть з’явився окремий термін – японімація. Його вимовляли осудливо, з яскравим негативним відтінком.  

Найбільшого розквіту аніме досягло в 1980-ті – цей період зараз називають золотими роками. Саме в це десятиліття з’явився лідер індустрії – Хаяо Міядзакі з його Ghibli Studio, до яких ми повернемося пізніше. Головне, що варто запам’ятати про вісімдесяті: в аніме було справді багато грошей. Як наслідок – розширювалися жанри, створювалися нові персонажі, митці могли експериментувати й досліджувати щось нове.

А потім настали дев’яності. Для Японії це десятиліття було складним (як і для нас). Лопнула японська фінансова бульбашка, що утворилася за попередні роки. Мистецтво залишилося без грошей, більшість анімаційних студій у країні закрилася. Цей період згодом навіть окреслили «втраченим десятиліттям».

Що відбувається з культурою в часи занепаду? Вона починає продукувати розважальний контент у несамовитій кількості. Згадайте Сейлор Мун – вона є яскравим відображенням дев’яностих. А також принесла величезний комерційний успіх студії Toei Animation (якщо раптом забули, це «східний Дісней»).

Ну а двотисячні принесли аніме справжню всесвітню популярність – завдяки інтернету. Уже не потрібно було відшукувати касети з японськими мультфільмами чи чекати телевізійних трансляцій. На цій хвилі люди по всьому світу змогли подивитися Наруто та Зошит смерти. А також познайомилися з хентаєм, яоєм та юрі – але це вже зовсім інша історія.         

Чому Studio Ghibli – це феномен

До того, як усіх осяяв геній Хаяо Міядзакі, аніме не сприймалося як «справжнє мистецтво». Його відносили до категорії розваг, часто не надто серйозних. Особливо за межами Японії. Тож коли в 2003 році аніме «Віднесені привидами» виграло Оскар (і стало єдиним іноземним мультфільмом-лавреатом), це було й справді епохальною подією.

Ghibli заснували Ісао Такахата й Хаяо Міядзакі в 1985 році, і відтоді студія випустила 22 повнометражні анімаційні фільми, один телевізійний фільм і безліч короткометражок і рекламних роликів. Позиціонувала себе студія в такий спосіб: оригінальність і мистецький погляд мають домінувати над комерційним успіхом. Хоча насправді з фінансами все склалося успішно: «Віднесені привидами» зібрали понад 347 мільйонів доларів по всьому світу, а в японському прокаті обігнали «Титанік», який тривалий час перед тим зберігав лідерство.

В аніме Ghibli є багато тем, стилів і тональностей. «Війна танукі» – справжній психоделізм, а «Мої сусіди Ямада» легко та спокійно зображують сільське життя. «Мандрівний замок» різко засуджує війну, а «Принцеса Моноконе» порушує, зокрема, екологічні питання. 

Ghibli не можна порівняти ані з Діснеєм, ані з Pixar – навпаки, американські студії зазнали значно більшого впливу від Хаяо Міядзакі. Наприклад, Джон Лассетер, креативний директор Pixar і режисер «Історії іграшок», називав Міядзакі найвидатнішим анімаційним режисером наших днів. Якщо вже вдаватися до аналогій, то ненав’язливі, але правдиві паралелі навів дописувач The Guardian:

«Студія Ghibli увібрала найкраще з усього кінематографу, а не тільки з анімації. Тут є уява Жана Кокто, гострий розум Жака Таті, глибина Федеріко Фелліні та тепло Говарда Говкса».

До речі, правильно назва студії читається як «Ґіблі». Це не японське слово, а лівійське, яке означає «вітер, що дує з південного сходу».

Netflix не здається

Довгі роки студія Ghibli принципово не співпрацювала зі стрімінгами та з обережністю ставилася до цифрового розповсюдження своїх фільмів. Справжні фанати студії продовжували купувати Blu-ray і ходити на кінопокази. І тут Netflix пробив цей інформаційний бар’єр і домовився зі студією про ексклюзивну трансляцію. Для поціновувачів це стало епохальним проривом.

Тосіо Судзукі
головний продюсер Ghibli
«У наші дні є безліч чудових шляхів, якими фільми приходять до своєї авдиторії. Ми прислухалися до наших прихильників і прийняли остаточне рішення викласти свою колекцію аніме на стрімінг»

Хоча залишилися й невдоволені сторони: аніме студії поки що недоступне на Netflix мешканцям Японії та Північної Америки. І це справжній експеримент – саме в цих регіонах люди найбільше дивляться аніме, тож цікаво, наскільки виправданою буде трансляція для всього іншого світу.

Анімаційні фільми Ghibli викладають на Netflix тричі: 1 лютого, 1 березня та 1 квітня. Тобто зараз на стрімінгу можна подивитися такі аніме:

«Небесний замок Лапута», 1986

Перший фільм студії. У ньому ви побачите величезних стімпанкових роботів і пригоди двох героїв, які прагнуть захистити магічні кристали.

«Мій сусід Тоторо», 1988

Це той самий фільм, персонаж якого для мене асоціювався з м’якою іграшкою. Але насправді це дуже зворушлива історія двох сестер, чиї дитячі емоції та пізнання світу передані й трагічно, й захопливо. Раджу дивитися в першу чергу.

«Служба доставки Кікі, юної відьми», 1989

Студія Ghibli відзначилася ще й сильними жіночими персонажами: у цих фільмах вони не чекають, коли їх врятують і все вирішать, а активно й завзято діють. Кікі, дівчина-підліток, переживає складний період дорослішання, стикається з багатьма викликами і вирішує їх.

«Тільки вчора», 1991

У цьому аніме головна роль також жіноча. Але тут уже глядач спостерігає за 27-літньою героїнею, яка пригадує важливі рішення у своєму житті та аналізує їх.

«Порко Россо», 1992

Найбільш європейський за стилістикою мультфільм студії. Порко Россо – це історія італійського пілота, який у часи Другої світової перетворився на антропоморфного рожевого свина. І зараз пускається в пригоди та знаходить своє кохання.

«Хвилі океану», 1993

Аніме було розроблене для телебачення й розраховане на підліткову авдиторію. Драматичне та наївне, про кохання й шкільні роки.

«Сказання Земномор’я», 2006

Адаптація американського фентезі авторки Урсули ле Гуїн. Доволі суперечлива робота, яка не знайшла багато прихильників. 

Інші аніме Ghibli з’являться впродовж двох місяців. Особливо всі чекають на «Віднесених привидами», а також на «Принцесу Мононоке».

Що далі?

Netflix не тільки імпортує японську анімацію, але й прагне створювати власний контент у цій сфері. Чого вартий останній анонс про випуск аніме за мотивами «Відьмака». Схоже, реліз буде виконано в японській стилістиці, хоча зараз в оголошеній команді мешканців Японії немає. 

Анімаційні фільми надають режисерам більше можливостей (фантазії щодо вигляду персонажів, декорацій і спецефектів можна реалізувати на повну), при цьому потребують значно скромнішого бюджету. Це дуже вигідно для студій. Однак американська стилістика «мультфільмів для дорослих» орієнтована скоріше на сатиричні чи розважальні формати: Сімпсони, Футурама, South Park або Кінь Боджек підтвердження цього. 

Натомість стилістика східної анімації вже опанувала абсолютно всі жанри кіно. Тож її візуальна впізнаваність зараз дуже корисна для Netflix, які з кожним роком виробляють усе більше оригінального контенту. 

 

#bit.ua
Читайте нас у
Telegram
Теги:
Ми в Телеграмі
підписуйтесь
 

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: