«Не звертай уваги, і вони перестануть» не діє зовсім. Історія людини, яка пережила шкільний булінг
Останніми роками проблема цькування дітей обговорюється все частіше. Постійні стреси, комплекси, навіть думки про суїцид чи спроби вкоротити собі віку — те, що провокує цькування. Про проблему варто говорити, не можна відсторонитися від неї. Діти, які страждають від булінгу, потребують допомоги й захисту, а не порад «Будь сильнішим/-ою».
Ми поговорили з Мариною (ім’я змінене), яка пережила цькування у школі і бажає, щоби ніхто і ніколи не дізнався про таке на власному досвіді.
У нульових як такої боротьби із цькуванням тихих, слабких учнів/учениць, які не можуть дати відсіч, не було. Були приходи батьків до школи, в’ялі спроби класних керівниць розрулити ситуацію. У жорстких випадках батьки могли перевести дитину в іншу школу.
У мене все почалося з молодших класів. З дітьми мені було трошки складно спілкуватися, я була сором’язливою, тихою дитиною, яка все дитинство читала книжки. Інші діти в класі спочатку доволі довго майже не звертали на мене уваги. Я вчилася, ідеально робила домашнє завдання і навіть дружила з однією дівчинкою з класу. Якийсь час все було більш-менш добре.
У класі склалася така ієрархія: кілька дівчат-лідерок, далі — їхні прибічниці, а тоді — всі інші. Хлопці поділялися на байдужих до всього та нестерпних: було кілька таких, які постійно зривали уроки і доводили вчителів до нервового зриву. Самі батьки не знали, що з ними робити, і на виховання просто забили. Саме ці дівчата-лідерки та кілька хлопців псували мені життя довгі роки.
Я точно не можу сказати, коли саме до мене почали чіплятися і чому. Пам’ятаю, що вчитися було не дуже модно, і мене підколювали, тому що я майже завжди була готовою до уроків та пишу контрольні. Коли класі в п’ятому-шостому я почала отримувати перші незадовільні оцінки, кілька однокласниць та однокласників оточили мене на перерві та почали шипіти: «Ага, скотилася, скотилася, шістку отримала, шістку!»
Був ще випадок, коли однокласник просто викинув мою кофту. Батьки тільки-но купили мені кофту, про яку я мріяла. І в той день, коли я вперше прийшла у ній, я залишила її в гардеробі. Тоді майже ніхто не залишав там курток, та мені в ній було трохи спекотно, і я вирішила не тягати за собою, а повісити. І однокласник її викинув. Це бачила прибиральниця, бачила вчителька — що він просто виносить чужу річ. Та довести нічого не вийшло, кофту ми не знайшли.
Я йшла додому в тонкій водолазці і плакала. Мама зателефонувала директорові школи, з яким вона була знайома особисто і навіть працювала колись. Він сказав, що я сама винна і що не потрібно було вішати кофту в гардеробі, коли там речей ніхто не залишав.
Був у класі хлопчик, з яким ми ще наприкінці молодшої школи здружилися. Разом гуляли влітку, обіймали безпритульних кошенят, скидалися на чипси й морозиво. Цей же хлопчик дарував мені якісь дрібниці, вже коли почався навчальний рік.
Потім він разом з іншими дівчатами почали цькувати мене разом: клеїли мені на спину записки «Вдар мене» або «Я лох». Коли я ці записки знімала, вони сміялися мені в обличчя. І одного разу я навіть спробувала посміхнутися: згадала настанови бабусі, яка вчила, що над собою потрібно вміти сміятися. Я розтягувала губи в цій посмішці і ледве стримувала сльози, так мені було гірко від усього.
Цей хлопчик потім ще довго писав мені записки і зізнавався в коханні, та при цьому продовжував цькувати мене, насміхатися та обзивати, коли хтось був поруч.
Батьки ходили розбиратися, скаржилися класній керівниці, та особливо нічого не змінилося. Це не діяло, і мене продовжували ображати, погрожуючи, що, якщо я комусь розповім, стане ще гірше. Біля мене якось зібралися ледь не всі дівчатка з класу, це прямо на уроці фізри було. Вони казали, що за стукацтво взагалі карають і щоб я не сміла цього робити. Влаштовували мені бойкоти після того, як батьки вчергове приходили. Класна керівничка після скарги якось здивувалася: «А що, тебе хтось ображає? Я й не помітила».
До дев’ятого класу було ще безліч моментів, які я іноді згадую: мій пенал кидали по класу, і в ньому билися ручки і ламалися олівці; ховали речі; зачиняли в туалеті; погрожували побити; сміялися, як я вдягаюся, фарбуюся, з ким спілкуюся; розстібали ліфчик. Купу разів доводили до сліз.
Усе покращилось, коли після 9-го класу більшість людей, які мене ображали, пішли зі школи до технікумів чи училищ. Класи поєднали, кривдників не стало, і на мене просто перестали звертати увагу. Не ігнорували, але й не стали найкращими друзями.
Мені здається, що мозок заблокував деякі найнеприємніші спогади, найгірші слова на мою адресу та ситуації, через які я постійно плакала раніше. Та все ж якісь моменти мені забути важко, я й досі можу розплакатися, коли про це згадую. Втім, я не тримаю образ, не хочу помститися.
Думаю, що ця штука «не звертай уваги, і вони перестануть» не діє зовсім. Принаймні зі мною таке не діяло – я не звертала уваги на прізвиська, які мені давали, та мене продовжували так називати, придумували нові, ще гірші. Якщо не звертаєш уваги, дітей це може просто злити, вони починають думати, як зробити тобі ще болючіше, як би тебе так зачепити, щоби ти заплакала, щоби ти зламалася. Вони справді бувають жорстокими, і я це на собі відчула.
Потрібно, щоби до боротьби із цькуванням долучалися всі – від батьків до вчителів й інших учнів/учениць. Якщо закривати очі на це, діти продовжуватимуть цькувати слабких, відчуваючи, що їм ніхто нічого не зробить за це.
Навіть трохи рада за людей, які недовірливо вислуховують історії про цькування у школі, — значить, їм із цим пеклом зіштовхнутися точно не довелося. Та сподіваюся, що після історій про булінг на цю проблему звертатимуть увагу і будуть її активно вирішувати, а не пускати на самотік зі словами «що вдієш, діти бувають жорстокими».