Cпецпроекти

Історія людини, яка пережила шкільний булінг


Останніми роками проблема цькування дітей обговорюється все частіше. В Україні вийшов серіал «Перші ластівки», лейтмотивом якого є підлітковий булінг і те, до чого він призводить. 

Постійні стреси, комплекси, навіть думки про суїцид чи спроби вкоротити собі віку — те, що провокує цькування. Про проблему варто говорити, не можна відсторонитися від неї. Діти, які страждають від булінгу, потребують допомоги й захисту, а не порад «Будь сильнішим/-ою».

Ми поговорили з Мариною (ім’я змінене), яка пережила цькування у школі і бажає, щоби ніхто і ніколи не дізнався про таке на власному досвіді.

У нульових як такої боротьби із цькуванням тихих, слабких учнів/учениць, які не можуть дати відсіч, не було. Були приходи батьків до школи, в’ялі спроби класних керівниць розрулити ситуацію. У жорстких випадках батьки могли перевести дитину в іншу школу. Та часто цькування ніби лишалося поза кадром, отруюючи життя тим самим нещасним тихим відмінникам, які навіть боялися сказати близьким: «Мамо, тату, а мене ображають у школі».

У мене все почалося з молодших класів. У садок я майже не ходила, була хворобливою,  і батьки швидко забрали звідти. Тож з дітьми мені було трошки складно спілкуватися, я була сором’язливою, тихою дитиною, яка все дитинство провела за книжками і за прогулянками з бабусею. Інші діти в класі спочатку доволі довго майже не звертали на мене уваги. Я вчилася, ідеально робила домашнє завдання, вислуховувала приємні слова від учительок і навіть дружила з однією дівчинкою з класу. Якийсь час все було більш-менш добре.

У класі склалася така ієрархія: кілька дівчат-лідерок, далі — їхні прибічниці, а тоді — всі інші. Хлопці поділялися на байдужих до всього та нестерпних: було кілька таких, які постійно зривали уроки, з молодших класів курили за школою та доводили вчителів до нервового зриву. Самі батьки не знали, що з ними робити, і на виховання просто забили. Іноді лише приходили до школи, вислуховували про свою дитину сувору правду, на якийсь час бешкетування припинялося, а потім все починалося знову. Саме ці дівчата-лідерки та кілька нестерпних хлопців псували мені життя довгі роки.

Я точно не можу сказати, коли саме до мене почали чіплятися і чому. Пам’ятаю, що вчитися було не дуже модно (якщо можна так сказати), і мене підколювали, тому що я майже завжди була готовою до уроків та пишу контрольні. Коли класі в п’ятому-шостому я почала отримувати перші незадовільні оцінки, кілька однокласниць та однокласників оточили мене на перерві та почали шипіти: «Ага, скотилася, скотилася, шістку отримала, шістку!»

У класі шостому-сьомому був момент такий, коли цькування переросло всі межі. Ми перевдягалися після фізкультури. На мені, як зараз пам’ятаю, були звичайні труси — бавовняні, із вишитою кицею. Дівчата вже майже всі носили «більш жіночну» білизну, у когось навіть стрінги були. Хтось помітив мою білизну, здається, Л., і почав шепотіти на вухо подрузі. А та подруга мовчати не змогла і голосно почала казати: «Подивіться, які труси!» Я швидко натягла шкільну форму, та вийти одразу не змогла. Однокласниця, яка почала голосно розповідати всім про мої труси, продовжила. Вона заявила, що я «дєтствєнніца» — за її версією, дівчина, яка вже доволі доросла, та не може вийти з періоду дитинства. Показала на мій рюкзак (всі дівчата вже носили сумки тоді, а мені не купили батьки), нагадала про білизну і стала казати, що всі вони «нє дєтствєнніци». Я знала, що означає це слово насправді і як воно правильно вимовляється, та навіть сперечатися не стала. У горлі просто стояв ком, і мені хотілося втекти. Потім вони ще почали розповідати хлопцям з класу про мою білизну і «дєтствєнность», і ті теж не впустили шансу підколоти.

Був ще випадок, коли однокласник просто викинув мою кофту. Батьки тільки-но купили мені кофту, про яку я мріяла, — на «блискавці», чорну, із тонкими білими візерунками та зручними кишенями. І з капюшоном, який я накидала, коли ставало прохолодно. І в той день, коли я вперше прийшла у ній, я залишила її в гардеробі. Тоді майже ніхто не залишав там курток, та мені в ній було трохи спекотно, і я вирішила не тягати за собою, а повісити. І однокласник її викинув. Це бачила прибиральниця, бачила вчителька — що він просто виносить чужу річ. Та довести нічого не вийшло, кофту ми не знайшли. Я йшла додому в тонкій водолазці і плакала. Мама зателефонувала директорові школи, з яким вона була знайома особисто і навіть працювала колись. Він сказав, що я сама винна і що не потрібно було вішати кофту в гардеробі, коли там речей ніхто не залишав.

Був у класі хлопчик Д., з яким ми ще наприкінці молодшої школи здружилися. Разом гуляли влітку, обіймали безпритульних кошенят, скидалися на чипси й морозиво. Він навіть пригощав мене жуйкою. Ми брали «Хуббу Буббу», висипаючи на прилавок десять монет по десять копійок, і ділили навпіл — виходило по три жуйки, здається. І наклейками ділилися. Цей же хлопчик дарував мені якісь дрібниці, вже коли почався навчальний рік. Подарував мішок з ниткою: коли за нитку тягнеш, мішок нявкає. Коли Л. — та сама, що почала мене цькувати через труси, — проходила повз, він швидко забрав подарунок. Коли пройшла, Д. віддав назад.

Потім Д. разом з Л. почали цькувати мене разом: клеїли мені на спину записки «Вдар мене» або «Я лох». Коли я ці записки знімала, вони сміялися мені в обличчя. І одного разу я навіть спробувала посміхнутися: згадала настанови бабусі, яка вчила, що над собою потрібно вміти сміятися. Я розтягувала губи в цій посмішці і ледве стримувала сльози, так мені було гірко від усього.

Д. потім ще довго писав мені записки і зізнавався в коханні, та при цьому продовжував цькувати мене, насміхатися та обзивати, коли хтось був поруч. Подібна ситуація була й потім: після дев’ятого класу нас об’єднали з паралельним, і там я познайомилася із С. Йому я теж сподобалася, та і його вистачало лише на есемески: коли ми були у школі, він навіть не розмовляв зі мною. А після школи ми гуляли, він обіймав мене та навіть один раз спробував поцілувати. Мені навіть телефонував його близький друг: казав, що С. мене любить і не знає, як підійти. Жодних стосунків у нас так і не вийшло. Я мріяла, щоб зі мною не соромилися йти поруч і заговорювати у присутності сторонніх, не кажучи вже про якусь романтику. Хотілося, щоб до мене ставилися як до людини.

Батьки ходили розбиратися, скаржилися класній керівниці, та особливо нічого не змінилося. Це не діяло, і мене продовжували ображати, погрожуючи, що, якщо я комусь розповім, стане ще гірше. Біля мене якось зібралися ледь не всі дівчатка з класу, це прямо на уроці фізри було. Вони казали, що за стукацтво взагалі карають і щоб я не сміла цього робити. Влаштовували мені бойкоти після того, як батьки вчергове приходили. Класна керівничка після скарги якось здивувалася: «А що, тебе хтось ображає? Я й не помітила».

До дев’ятого класу було ще безліч моментів, які я іноді згадую: мій пенал кидали по класу, і в ньому билися ручки і ламалися олівці; ховали речі; зачиняли в туалеті; погрожували побити; сміялися, як я вдягаюся, фарбуюся, з ким спілкуюся; розстібали ліфчик. Купу разів доводили до сліз. 

Усе покращилось, коли після 9-го класу більшість людей, які мене ображали, пішли зі школи до технікумів чи училищ. Класи поєднали, кривдників не стало, і на мене просто перестали звертати увагу. Не ігнорували, але й не стали найкращими друзями. З деякими хлопцями та дівчатами я спілкувалася, ми і гуляти ходили – з тим же С., наприклад. Іноді мене по дружбі просили перевірити твір або допомогти щось вирішити, навіть давали за це якісь шоколадки чи цукерки. Без підколів не обійшлося, наді мною іноді жартували, та такого жаху, як раніше, вже не було. 

Мені здається, що мозок заблокував деякі найнеприємніші спогади, найгірші слова на мою адресу та ситуації, через які я постійно плакала раніше. Та все ж якісь моменти мені забути важко, я й досі можу розплакатися, коли про це згадую. Я не тримаю образ, не хочу помститися. Якось розмовляла з приятелем, який згадував, як у школі ображали його, і казав, що хоче помститися. Я розуміла, як йому робили боляче, та не розуміла, навіщо мститися. Інший, мій колишній однокласник, якого ображали теж, навіть пішов до тренажерки. Зустрілася з ним, і він почав розповідати про свої плани помсти. У мене бажання помститися справді не виникало. Колись, ще після закінчення школи, на першому курсі, я могла думати, як можна було говорити з ними, мовляв, а тут можна було так відповісти, не дати себе образити. Та потім це минуло. Я ці образи відпустила, і мені стало легше.

Якщо згадую, просто не розумію, навіщо вони так вчиняли. Я бачилася з Л. після школи, через кілька років. Ми привітно поговорили, ніби старі подруги. Я не тримаю на неї зла. Вона зараз зовсім не та людина, яка ображала мене через якісь, можливо, власні комплекси або бажання самоствердитися. Вона була зі мною доброю, ми щиро поговорили. Все ж думаю, що люди змінюються. Не всі, звісно, – я знаю, що деякі з однокласників, які пішли після 9-го, стали приблизно тими людьми, якими їх бачили всі. Вони продовжують ображати та зневажати інших, визнають авторитетом тільки силу і не мають уявлення про повагу до інших. З ними я й не спілкувалася б, навіть якби випала можливість. Я просто зазвичай проходила повз. Вони мене не чіпляли. Може, навіть не впізнавали.

Думаю, що ця штука «не звертай уваги, і вони перестануть» не діє зовсім. Принаймні зі мною таке не діяло – я не звертала уваги на прізвиська, які мені давали, та мене продовжували так називати, придумували нові, ще гірші. Якщо не звертаєш уваги, дітей це може просто злити, вони починають думати, як зробити тобі ще болючіше, як би тебе так зачепити, щоби ти заплакала, щоби ти зламалася. Вони справді бувають жорстокими, і я це на собі відчула. Потрібно не ігнорувати. Потрібно, щоби до боротьби із цькуванням долучалися всі – від батьків до вчителів й інших учнів/учениць. Якщо закривати очі на це, діти продовжуватимуть цькувати слабких, відчуваючи, що їм ніхто нічого не зробить за це. 

І все ж я проти фізичних покарань: вони тільки озлоблюють. Дитиною потрібно займатися. Якщо вона не розуміє, якщо вона агресивна та ображає інших, потрібно шукати лікаря, потрібно ходити разом із нею на сеанси, дізнаватися, як її виховувати. А не перекладати відповідальність на вчительок, які щодня стикаються із десятками, а то й сотнями таких самих дітей і теж не встигають стежити за всіма. 

Думала нещодавно про те, що в мене ніколи не було злости на кривдників. Тільки питання, навіщо вони це роблять. Я до останнього не розуміла, чим гірша за інших і чому прилітало саме мені. Навіть злитися не виходило.

Навіть трохи рада за людей, які недовірливо вислуховують історії про цькування у школі, — значить, їм із цим пеклом зіштовхнутися точно не довелося. Та сподіваюся, що після історій про булінг на цю проблему звертатимуть увагу і будуть її активно вирішувати, а не пускати на самотік зі словами «що вдієш, діти бувають жорстокими».

ТАКОЖ ЧИТАЙТЕ Тест. Який ти лідер?
ТАКОЖ ЧИТАЙТЕ Тест. Який ти філософ?

#bit.ua
Читайте нас у
Telegram
Ми в Телеграмі
підписуйтесь
 

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: