Cпецпроекти

Невловимий гумор. Пояснюємо, що мали на увазі художники найвідоміших карикатур


Карикатури стали популярними з розвитком масового друку періодики – в XVII столітті. Тоді газети прагнули оформити свої шпальти голосними іменами художників, які б гостро висловлювалися щодо останніх подій у світі. А деякі карикатури видавали окремими накладами: листівки із сатиричними картинками можна було придбати в книгарнях. На таких картинках частіше зображували й висміювали не політиків, а побутові звички людей. Наприклад, дивацтва модного одягу або хамства чиновників. Подібну листівку можна було подарувати знайомим або залишити собі – для покращення настрою.

Сміх карикатури може бути жорстким і дошкульним, але він суттєво відрізняється від усіх інших видів сміху. Ви навряд чи посміхнетеся з першого погляду на якусь карикатуру. Ці картинки потребують тривалого розглядання, подеколи вдумливости та уважности до деталей. Відповідно й сміх від сатиричних картинок стає більш виваженим, і дуже рідко – нестримним. 

Це відрізняє гумор карикатур від того, до якого ми звикли за останні десятиліття. Сьогодні візуальні жарти зосереджені в мемах – картинках, які доносять інформацію буквально за кілька секунд. Зрозуміло, що постійне використання саме такого типу гумору послаблює нашу здатність сприймати зображення з більшим нашаруванням смислів. 

Однак ще кілька десятиліть тому карикатури відігравали дуже важливу роль. Навіть найбільш суперечливі й цинічні з них мали терапевтичну функцію. Сміх допомагав сприймати й осмислювати події навколо, показував людям, що є допустимим у суспільстві, а що ні. Карикатура завжди має об’єкт висміювання, який, найчастіше за все, засуджується чи принижується. І для глядача це сигнал: так вчиняти не можна. Але це говориться не повчально-моралізаторським тоном, а невимушеною й легкою для сприйняття мовою гумористичного зображення. 

Саме тому політики як боялися карикатур, так і використовували їх у власних цілях. Це був дієвий спосіб впливати на настрої народу. У Європі виходили цілі журнали, присвячені виключно карикатурам. Ця традиція була настільки потужна, що й сьогодні не втрачає свого значення – згадайте, наскільки важливими для всього світу виявлялися карикатури французького журналу Charlie Hebdo.

Сьогодні західні країни із захопленням промотують своїх карикатуристів минулого, які найяскравіше втілювали історичні події. У Великій Британії традиційно виділяють двох гуру: Джеймса Гілрея та Вільяма Хогарта. Для Франції легендами стали Оноре Дом’є та Жан Еффель. «Літописцем» Першої світової вважають голландця Луї Реймакерса. А в США величезну роль зіграв Томас Наст, якого згодом охрестили «батьком американського політичного рисунка». 

Над чим вони там сміялися – сьогодні може бути не очевидним. Тож краще придивитися до найвідоміших робіт поближче. 

Джеймс Гілрей 

«Пудинг у небезпеці», 1805

Англія та Франція були в стані війни впродовж дванадцяти років із дуже короткими перервами на хиткий мир. У 1804-му імператором Франції став Наполеон, а прем’єр-міністр Великої Британії Вільям Пітт-молодший отримав надію – раптом вийде покращити стосунки? Однак значна частина населення Англії поставилася до такої можливости доволі скептично. Не вірив у такий фінал і Джеймс Гілрей, який надалі буде старанно оцінювати й висміювати чи не кожен крок Наполеона (ходять навіть легенди, що французький імператор погрожував стратити карикатуриста).

Для сучасників цей рисунок був сповнений низкою знаків і символів. Вільям Пітт-молодший відсторонено відрізає собі величезний шматок із морем: його критикували за надмірну надію на британський флот. Також прем’єр-міністр забирає собі Вест-Індію, тим самим утверджуючи прагнення корони розвивати власну колоніальну імперію. Тоді як Наполеон істерично накидається на європейський суходіл – Гілрей від початку влучно передав амбіції імператора. 

Для Гілрея в цьому рисунку немає позитивних персонажів: політику британського міністра він оцінює чи не так само критично, як і імперські мрії Наполеона.

За кілька місяців після цієї карикатури розпочалася Війна третьої коаліції – новий етап у європейському конфлікті. 

Оноре Дом’є

«Гаргантюа», 1831

Дом’є пережив три революції у Франції та мріяв стати «справжнім» художником. Але з високим мистецтвом в Оноре так і не склалося – зате він став родоначальником сучасної сатири.

У 1831 році Дом’є опублікував гравюру «Гаргантюа», на якій король Луї-Філіпп І постає величезним монстром, що поїдає золото, відібране в бідноти. Свої гроші йому приносять вдови, каліки та біднота, а підтримкою королю слугують чиновники з несправедливими законами. За цю карикатуру художник був ув’язнений на 6 місяців, а потім поміщений у психіатричну лікарню – так король прагнув показати, що проти нього виступати може тільки божевільний. 

Тут варто зазначити: за рік до цього, в 1830-му, Луї-Філіпп прийшов до влади та пообіцяв свободу пресі – на противагу суворій цензурі періоду Реставрації. Однак уже через кілька місяців король почав гостро реагувати на висловлювання періодики стосовно нього: журналісти й художники отримували штрафи та арешти. Преса, пригадуючи обіцянку Луї-Філіппа, тільки посилювала тиск на нього, створюючи більше й більше карикатур і викривних матеріалів. Дом’є потрапив саме в цю хвилю протистояння періодики й влади. 

Загалом Гаргантюа – це король-велетень із роману Франсуа Рабле «Гаргантюа та Пантагрюель». Він зображений добрим, але дуже ненажерливим і доволі дурним. Гаргантюа прагнув уживатися зі звичайними, маленькими людьми, однак часто міг нашкодити їм через власну неповороткість і масивність. Тому такий образ для Луї-Філіппа міг бути не стільки образливим, скільки іронічним. Однак французький король на таку самоіронію був тоді не спроможен.

Томас Наст

Санта Клаус, 1862–…

Відомим Томас Наст став у часи громадянської війни в США, коли замальовував і публікував у газетах і журналах події, які відбувалися на півдні країни. Згодом він підтримував боротьбу за права корінного населення Америки, виступав за заборону володіння рабами, жорстко висловлювався щодо злочинів Ку-Клус-Клану. При цьому до його рисунків справді прислухалися. Карикатури на одного з найбільш безпринципних політиків того часу, Вільяма Твіда, призвели до арешту Наста. Також карикатурист увів впізнавані символи республіканської й демократичної партій США: слона та віслюка відповідно. Нескладно здогадатися, кому він симпатизував.

Але в історію Томас Наст увійшов не стільки завдяки гостросоціальним карикатурам, скільки завдяки першому зображенню Санта Клауса. Так, це без нього ми б не уявляли Санту в образі бородатого повненького чоловіка похилого віку, із сивим волоссям і в кожушку. Вперше художник намалював Санту для різдвяної обкладинки журналу Harper’s Weekly у 1862 році – і ця традиція продовжувалася впродовж цілих 25 років. Образ став настільки популярним, що зараз сприймається як «народний». 

Хоча у варіанті Наста Санта завжди з’являвся з курильною трубкою. Він читав листи від дітей, випускаючи пари диму, а потім дарував подарунки не припиняючи палити. Гадаю, це непогана ідея для наступної рекламної кампанії електронних цигарок.

Аль Гіршфельд

Бродвей, ХХ століття

У ХХ столітті карикатура поступово почала відходити від складних соціальних сюжетів, щонайменше – в США. Американські газети й журнали заполонили індивідуальні карикатури на відомих людей: акторів театру й кіно, музикантів, письменників і політиків. Так у моду входить шарж – доброзичливий портрет з викривленими пропорціями. Такий рисунок не прагне висміяти людину, а може тільки іронічно підкреслити особливості зовнішности чи поведінки.

Одним із найпродуктивніших шаржистів став Аль Гіршфельд, якого називали королем карикатури на Бродвеї. Майже щотижня в The New York Times публікувався новий шарж на бродвейську постановку чи американських зірок – потрапити до карикатури Гіршфельда було дуже почесно. Художник завжди використовував прості лінії, а його чорно-білі малюнки вирізнялися лаконізмом серед інших карикатур.  

У 1945 році в Аля народилася донька Ніна. Перші місяці після її народження задля власної розваги Гіршфельд «ховав» у карикатурах ім’я доньки, написане великими літерами: «NINA». Невдовзі про це стало відомо не лише його друзям, але й читачам The New York Times, і прихильники почали розважатися та шукати шифр у кожному шаржі художника. Кількість прихованих «NINA» зазначали біля підпису автора.

Ця невинна розвага стала настільки популярною, що згодом її позичила американська армія для своїх тренувань – щоправда, Аль Гіршфельд був цим незадоволений. Пілоти-бомбардувальники мали знайти всі «NINA» на картинках, інакше вважалося, що їхні здібності в розпізнаванні цілей не надто хороші. 

На зображенні нижче приховано 40 написів «NINA». Зможете знайти всі?

Вупі Голдберг, 1984

ТАКОЖ ЧИТАЙТЕ Найпопулярніші українські стендапери
#bit.ua
Читайте нас у
Telegram
Ми в Телеграмі
підписуйтесь
 

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: