Cпецпроекти

Третя сідниця Леніна та Ісус-жінка. Іронія митців, яку ніхто не зрозумів


Жарти легше зрозуміти, коли вони звучать у «спеціальних» місцях: на сцені комедійного шоу, в сатиричному скетчі чи стендапі. Коли ж митці використовують іронію у своїх творах або ж взагалі тарабанять її до «храму мистецтва» – до музею, – у деяких людей починається паніка. «Як так можна?», «Хай жартують у іншому місці» і «Це взагалі-то серйозна тема!» – ось такий топ вигуків від обуреного натовпу.

Критикували митців за гумор, мабуть, завжди. Інколи це завершувалося незадоволеним буркотінням, але були випадки й цензури (музеї знімали картини й закривали цілі виставки) та переслідувань. Аргументація завжди полягає в тому, що твір мистецтва ображає окремі спільноти людей і наносить шкоду суспільству. 

Але інколи такі закиди свідчили про протилежне: митці знаходили табуйовані теми, болісні точки свого часу. А згодом їхній суперечливий цинізм (або необачність) допомагали людям позбавитися від обмежень і недолугих заборон. 

Юп ван Лісхаут

Один зі старих законів комедії: річ виявляється зовсім не тим, чим здавалася спочатку. Від такого неспівпадіння глядач спочатку шокований, а потім вмикається захисна реакція організму – сміх. 

Хоча інколи буває й інша реакція – заборонити те, що шокує. Так трапилося у 2017 році, коли нідерландський митець Юп ван Лісхаут мав експонувати на території Лувра інсталяцію Domestikator. Концепція роботи така: людина постійно підлаштовує природу під себе, завжди прагне все підкорити та насильно змінити для власних потреб. Тобто трендова екотема та відповідна проблематика.

Але коли президент Лувра побачив Domestikator, то одразу ж заборонив виставляти інсталяцію. Бо без концепції глядачу просто здається, що чоловік займається сексом із твариною. 

Хоча іронію митця швидко оцінив інший паризький музей – Центр Помпіду. І виставив інсталяцію на своєму подвір’ї: адже неочікувана сцена, навіть якщо викличе сміх або осуд глядача, обов’язково зацікавить його. Хоча б питанням «Що за дурня тут відбувається?».

Guerrilla Girls 

У 1985 році в Нью-Йорку почали з’являтися постери з впізнаваним та іронічним образом жінок у масках горил. Ці плакати звертали увагу на те, що в музеях міста майже не були представлені жінки-художниці. Однією з особливостей анонімної групи активісток стало те, що всі їхні акції мали гумористичний відтінок – і це аж ніяк не заважало порушувати «Партизанкам» (так перекладається з англійської їхня назва) важливі теми.

Акції «Партизанок» часто не знаходили схвалення серед артспільноти. Гумор активісток не робив проблеми легкими й приємними для сприйняття, а навпаки, проявляв цинізм музейників. Так у 1989 році «Партизанки» створили постер для Public Art Fund – некомерційної організації, яка займається промоцією проєктів нью-йоркських музеїв у публічному просторі. 

На плакаті великими літерами було написано: «Чи мають жінки бути оголеними, щоб потрапити до музею?». Знизу йшла статистика: серед сучасних художників, які експонуються в музеях, лише 5% – жінки, водночас із усіх творів у жанрі ню 85% моделей – це жінки. Поряд розташовувалася стилізована фігура оголеної жінки з картини лідера європейського академізму – Жана Огюста Домініка Енгра. Голова, звісно, була замінена на мавпячу. 

Однак Public Art Fund відмовився від такого постера, зазначивши, що він вийшов надто провокативним. Тоді «Партизанки» вирішили самотужки розмістити плакати в громадському транспорті Нью-Йорка. Там постери висіли аж до того моменту, як автобусна компанія не помітила, що в руці жінка тримає не віяло (як це було на картині Енгра), а фалос. 

Сальвадор Далі

У 1933–1934 роках європейських сюрреалістів можна було образити зневажливим зображенням Леніна – що, власне, і зробив Сальвадор Далі. Він виставив свою роботу «Загадка Вільгельма Телля», на якій в Леніна було три сідниці. Одну з них підпирала милиця – так само, як і комічно витягнуту кепку. На виставці Далі доповнив картину усним коментарем: що вся ця абсурдна дупа Леніна – це символ Жовтневої революції. 

Інші сюрреалісти були обурені. По-перше, більшість із них відкрито симпатизувала комуністичній ідеології. По-друге, до Далі була більш давня ворожість через його манерну та сексуалізовану симпатію до постаті Гітлера (хоча зараз здається, що ця прихильність була гіперболізованим жартом Далі, як і більшість того, що він говорив про свої політичні вподобання). У будь-якому разі «Загадку Вільгельма Телля» сюрреалісти не оцінили та навіть хотіли пошкодити цю роботу на виставці Паризького салону. Як потім згадував Далі, не зробили вони цього, тільки тому що картина висіла надто високо. 

Після цього художники остаточно посварилися із Сальвадором і виключили його зі своїх об’єднань. На що Далі відреагував відомою фразою: «Сюрреалізм – це я».

Рені Кокс

Скільки разів у фільмах, шоу, фотопроєктах і всьому іншому митці пародіювали сюжет «Таємної вечері» Леонардо да Вінчі? Безліч. Справді, це чи не найпопулярніший біблійний образ у масовому мистецтві взагалі.

Що потрібно, щоб адаптація цієї сцени викликала суспільний осуд? Звучатиме як анекдот, але це насправді так: поставити на місце Ісуса чорношкіру оголену жінку. 

У 2001 році художниця Рені Кокс експонувала свою роботу «Таємна вечеря твоєї Мамки» в Бруклінському музеї мистецтв на виставці сучасних чорношкірих фотографів. У центрі композиції позує сама Кокс, апостоли також чорношкірі – всі, крім білого Юди. 

Здавалося б, іронія художниці доволі невинна, враховуючи загальну епатажність модерного й постмодерного мистецтва. Проте «чорна» пародія відомої фрески розворушила не тільки католицьку церкву, але й мера Нью-Йорка. Він обурився настільки, що підняв дискусію: чи можуть музеї, які фінансуються з бюджетних коштів, показувати «таке» мистецтво. 

#bit.ua
Читайте нас у
Telegram
Теги:
Ми в Телеграмі
підписуйтесь
 

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: