Британський гумор. Як Монті Пайтон змінили комедію та телебачення?
«Про що взагалі можна жартувати в повністю політкоректному світі?» – періодично панікують люди. Хоча комедійні шоу та стендапери не знають браку тем і сьогодні: вони жартують абсолютно про все. Головним неписаним правилом коміків стало висміювати будь-які теми без винятків: якщо іронізуєш над мусульманами, то маєш «пройтися» й по християнам і атеїстам; якщо є висміювання фемінізму, то патріархальна система також не залишиться осторонь.
Можна з упевненістю говорити, що досконалою цю схему гумору «проти всіх» зробили британці з комедійного гурту «Монті Пайтон». У 1969 році на телебаченні вийшла перша серія шоу «Літаючий Цирк Монті Пайтона», де учасники гурту розігрували скетчі – короткі вистави на побутові теми.
Звісно, це не було першою телепрограмою, де актори цинічно жартували й творили різний треш. Британському телебаченню завжди був притаманний чорний гумор, але скетчі робилися доволі просто з технічного погляду й не були достатньо видовищними. До того моменту, як на екранах не з’явилося шість чоловіків, яких згодом охрестили «комедійними Бітлз»: Террі Джонс, Майкл Пейлін, Ерік Айдл, Грем Чепмен, Джон Кліз і Террі Гілліам.
І якби не ці шестеро, то сьогодні комедія була б чимось зовсім іншим.
Жодних заборонених тем
За легендою, коли пітони домовлялися з каналом BBC про шоу, їм порадили менше жартувати про дві речі: насилля та секс. Тому друга серія «Літаючого Цирку…» була названа коміками просто – «Sex and Violence».
Можливо, комусь важко уявити, як можна сміятися над людиною, якій відрубали всі кінцівки. Або над чоловіком, який приходить у ресторан, оббльовує там все навколо та запускає флешмоб: блювати починають геть усі в залі. Але у світі Монті Пайтона над такими сценами складніше не сміятися.
Хоча коміки іронізували над усім, фаворити серед тем у них також були. Це недолугі традиції (зокрема британські), релігійний фанатизм і суцільна бюрократія. Але так само часто вони сміялися над собою. Найяскравіший випадок відбувся вже після фіналу шоу. У 1989 році помер один з учасників гурту – Грем Чепмен. Через дев’ять років інших пітонів запросили на телеетер, де вони мали розповідати про свої скетчі. На цей захід коміки принесли урну, де начебто зберігався прах Чепмена. А в етері влаштували вже власне шоу: «випадково» розбили урну та довго й голосно збирали «прах». І це стала остання роль Грема в Монті Пайтоні.
Абсурд, абсурд, абсурд
Монті Пайтон навчив сміятися не лише над стереотипами, але й над логікою в чистому вигляді. Здається, сценарій будувався на одному простому питанні: як би в цьому випадку вчинила людина зі здоровим глуздом? Ок, наші персонажі вчинятимуть навпаки!
При цьому будь-який натяк на цей здоровий глуз буде викреслений повністю. Мій улюблений прийом, коли в скетчі глядачеві спочатку здається, що там є адекватний персонаж. Протягом 10-15 хвилин ми починаємо йому співчувати, розуміти його переконання, майже вірити – аж поки він не виявиться найнеадекватнішим з усіх присутніх.
Сьогодні абсурд використовується в більшості гумористичних серіалів: «Рік і Морті», «South Park», «Конь Боджек» і всі інші сповнені сюрреалістичними сценами. Але всі вони прикриваються анімованою формою – це дозволяє глядачам абстрагуватися, закрити очі на деякі цілком життєві сцени. Тоді як Монті Пайтон вдарили саме цим реалістичним абсурдом, коли за персонажем завжди впізнається жива людина.
Хоча коміки використовували й анімацію – її створював Террі Гілліам. Мультиплікаційні вставки можна знайти в більшості серій і фільмів пітонів, але тут вони тільки підсилюють абсурд, який розігрують актори.
Масовий гумор «не для всіх»
Майже всі поціновувачі Монті Пайтона будуть наполягати, що гумор у шоу – інтелектуальний, тонкий і зрозуміти його будь-хто не здатен. При цьому така думка панує серед настільки багатьох людей, що така винятковість видається трохи перебільшеною.
Цей ефект нішевости, гумору для обраних і сьогодні використовують безліч комедійних шоу. Можливо, цей прийом є затребуваним з огляду на цинічність окремих жартів: у випадку, якщо вашим знайомим вони не здадуться смішними, завжди можна сказати, що вони просто не зрозуміли суть. Тож програми продовжують використовувати цей образ «не для всіх» задля промоції та привабливого іміджу.
Монті Пайтон підсилювали таку ауру завдяки частому зверненню до історичних і мистецьких тем. Величезну анімовану ногу, яка затоптує інтро чи титри, Гілліам змалював із твору ренесансного художника Аньйоло Бронзіно: погодьтеся, цей факт додає ваги сюрреалістичній картинці. А перевдягання акторів-чоловіків у жінок пов’язували з насмішками над традиціями античного та середньовічного театру – таке обґрунтування також наперед знімає багато питань.
Хоча свою популярність Монті Пайтон здобув не одразу ж після виходу на BBC – справжній успіх на коміків чекав уже в 1970-х роках, коли шоу почали транслювати на канадському й американському телебаченні. Тоді дуже швидко пітони почали презентувати саме британський гумор, стали його своєрідним символом. Після цього стрімко злетіли замовлення й на інші гумористичні програми з Великої Британії, які вже підлаштовувалися під стандарти Монті Пайтона: багато абсурду, повторення жартів для їхнього підсилення, чіпкі фрази, сміх над табуйованими темами. Але хімію Монті Пайтона перейняти виявилося значно складніше, ніж розкласти його на інгредієнти вдалої комедії.
Якби цей матеріал існував у світі Монті Пайтона, то завершився б він, звісно, 16-тонною гирею, яка б впала от прямо в цей момент. На автора чи на читача – я ще не вирішила. Але якщо ви не розумієте, про що цей жарт, то просто вмикайте «Літаючий Цирк Монті Пайтона», а потім переходьте до «Священного Грааля» та «Буття Браяна».