Cпецпроекти

Дорослі підлітки. Чому серіали про тінейджерів настільки популярні?


Новий серіал від Нетфліксу «I Am Not Okay with This» із моменту виходу тримався на першому місці за переглядами в Україні. Його промокампанія крутиться довкола порівнянь із двома іншими шоу: «The End  of The F***ing World» та «Stranger Things», які також зберігали топові позиції за популярністю. Для того щоб виокремити спільну рису цих серіалів, не потрібно бути аналітиком, – усі вони про життя підлітків.

У центрі культових серіалів останніх десятиліть – саме young adults, молоді дорослі. Вони вчаться в старших класах, пізнають усе на світі вперше та вчиняють купу помилок. На перший погляд, любов до таких сюжетів – це певний інфантилізм разом з ностальгією. Адже всі попередні роки видаються легшими, безтурботнішими та щасливішими – бо проблеми вже вирішені й виникає відчуття контролю над ними. Натомість примхливе сьогодні лякає нестабільністю та невизначеністю. 

Однак підліткові драми викликають інтерес не лише через це. Популярні серіали грають на цілому спектрі наших почуттів і потаємних бажань.

Еволюція серіалів про підлітків

Шоу вісімдесятих і дев’яностих здебільшого використовували кліше для своїх неповнолітніх персонажів: обов’язково була крута чірлідерка, ще крутіший баскетболіст, дивакуватий гік, відмінниця-активістка, girl next door… Гадаю, ви зрозуміли. Комусь із таких персонажів діставалося звання хорошого, хтось грав поганих хлопців і дівчат, а найкращі актори могли спробувати себе в суперечливих ролях. Такі серіали ставали дорослим світом у мініатюрі та мало вивчали безпосередньо світ підліків.

Поштовх для розвитку жанру в нульових дали три дуже різні серіали: «Дівчата Гілморів», «Пліткарка» та «Skins». Вони були розраховані саме на підлітків і говорили мовою школярів. Перші два давали простір для мрій: про наближені до ідеальних стосунки з батьками, фантастично шикарне життя, визначене та світле майбутнє. Загалом у цих серіалах майже все націлено на думку «а от коли я виросту…» – чи не найбільше бажання кожного підлітка. 

«Skins» (у парі зі своїм близнюком, іншим британським серіалом «Misfits») виконував іншу важливу роль: озвучував заборонені для тінейджерів теми, які з батьками обговорювати було не прийнято, а з однолітками – соромно. Робилося це все без моралі та виховального тону, а з елементами трешу, абсурду й постійним відчуттям «неправильности» всього на екрані. Секс, психічні проблеми, наркотики, релігійні дилеми, кримінал, насилля в стосунках – герої зіштовхувалися з усім цим, проявляли емоції та розмовляли. 

Ті, хто виріс у 2000-х на цих серіалах, перенесли своє захоплення світом вигаданих містечок, недосяжного багатства або утопічного різноманіття і надалі. Любові до підлітків у шоу сприяли й зовнішні обставини. Місця роботи змінюються сьогодні значно швидше, ніж навіть двадцять років назад, а вік традиційного дорослішання в стилі «сім’я, діти, іпотека» постійно зсувається. Багато людей перебуває у підвішеному стані, коли вони ще недостатньо «дорослі» за уявленнями своїх батьків і старших родичів, але вже й надто «старі» в очах молодших поколінь. 

Так їхньою втіхою стають твори про таких же розгублених людей, які не можуть знайти своє місце та й не знають, де його шукати. Шоуранери в 2010-х роках швидко зорієнтувалися, що саме потрібно поколінню недодорослих-перепідлітків.

Ностальгія за життям, якого в тебе ніколи не було

Уже неодноразово критики зауважували тренд на ретростиль у останніх підліткових драмах: герої «Сексуальної освіти», «The End  of The F***ing World» або «I Am Not Okay with This» живуть у стилізованому світі, де сімдесяті–вісімдесяті перегукуються з нашим сьогоденням, а точну епоху визначити неможливо. Так, з одного боку, це неприхована ностальгія за життям без гаджетів та стрімким розповсюдженням інформації, за інтимним спілкуванням і відчуттям відкритости до людей. Але чи справді таке життя колись існувало?

Існувало в тій же уяві, що й безтурботні дитячі роки. Одна на одну накладаються дві мрії: про минуле людства (цей вічний міт про «золоту добу») та про власне минуле. Спогади формують нашу ідентичність, стверджують для нас і для всього світу, ким ми є та ким можемо стати. Однак часто реальні спогади виявляються не такими, на які ми хочемо спиратися, від яких прагнемо відштовхуватися у своїх рішеннях і діях. І тоді на допомогу приходять підліткові серіали. Де ми можемо віднайти впевненість у собі.

«Якби такий серіал був у моєму дитинстві!» – дуже поширена думка після шоу на кшталт «13 причин чому» та йому подібних. Поки що в нас немає статистики або якихось ґрунтовних досліджень, чи справді актуальні серіали допомагають школярам. Але для дорослих вони наче ліки: непромовлені образи, травми та внутрішні блоки отримують пояснення, а із себе наче знімається відчуття недосконалости. Знаєте, як після конфліктів виникає відчуття, що ти все сказав/-ла не так, можна було знайти кращу відповідь та ефектніше дати відсіч? Зі школою часто так само – після випуску хочеться переграти все, бути в минулому більш сміливим чи обережним, залежно від обставин. Однак повернутися в ті часи вже ніколи не буде можливим – і тому ми споглядаємо за героями серіалів, у яких наче виникає здатність переписати нашу історію або щонайменше виправдати її. 

Зона безпеки

Не секрет, що світ є доволі небезпечним місцем. Зазвичай у дитинстві він здається величезним, а війни, хвороби та смерть для багатьох були десь далеко, за горами й океанами. З віком усе навколо щільніше звужується – і жахи можуть опинитися настільки близько, що від них не буде жодного шансу сховатися. Наша психіка обороняється від фатальности всіма доступними способами, зокрема й за допомогою втечі у світ дитинства та вигадки. 

Тому більшість підліткових шоу доволі органічно використовує містику, абсурд або мюзикл. Наприклад, у серіалі «Stranger Things» потойбічне навіть і не лякає, а більше підкреслює перехідний період персонажів. З тієї ж причини рівень абсурду (спойлер – величезний) у «Рівердейлі» сприймається як щось само собою зрозуміле та не викликає особливого подиву. Або ж мюзикл у «Glee» – якби герої були б навіть на п’ять років старші, аналогічні сцени виглядали б значно дивніше. 

Серіали про підлітків створюють світи, де все дозволено, зокрема й щось паранормальне. Однак притягують глядачів вони радше різномаїттям у суспільному та культурному планах. Сучасні шоу пропонують майже всі спектри ідентичности – гендерної, сексуальної, соціальної, ідеологічної, релігійної. І зазвичай усі сприймають самовизначення інших більш-менш легко (хоча зі своїм і виникають проблеми).

Різноманіття актуальне для дорослих, тому що після закінчення базового навчання ми опиняємося в «бульбашках»: формуємо соціальні групки з однодумців, схожих на нас за способом життя та мислення. Виринати із цих бульбашок часто не хочеться, бо це призводить до стресу. Але серіали переміщують нас у типову школу, де в одному класі збираються люди, яких часто не поєднує взагалі нічого, крім обставин і випадковостей. Це розширює розуміння світу, коли ми спостерігаємо за настільки різними людьми – нехай і віртуальними.

Відчуття провини

У підлітковому віці люди тільки пізнають світ, і це обов’язково супроводжується суперечливими діями та рішеннями. Зокрема це стосується емпатії, терпимости, розуміння людей. Мало хто, принаймні в Україні, був у 13-16 років прикладом толерантности й чуйности. Дорослішаючи ми змінюємо і розширюємо погляди на багато речей, а також переосмислюємо деякі минули дії: з віком вони можуть викликати сором і бажання відцуратися «це був/-ла не я».

Серіали про тінейджерів допомагають тут у двох моментах. По-перше, показують, що лажають геть усі. Багаті, бідні, батьки, вчителі, діти. Помилки притаманні кожному навіть у тих штучних світах, де рівність літає у повітрі, а поняття суворої норми відсутнє повністю. 

По-друге, герої все ж борються із собою – інколи вдало, часто не дуже. Головне, що ця внутрішня боротьба не виглядає простою. Наприклад, у «Ейфорії» від HBO травматичний досвід головної героїні передається настільки пронизливо, що її проблеми – як із наркотиками, так і зі ставленням до себе та свого оточення – стають основним рушієм сюжету. Хіба не це відчуття егоцентричности супроводжує майже всіх підлітків, а потім відгукується в них у дорослому віці відчуттям провини, що за власними заслінками ми нічого більше не бачили?

Не існує неважливих проблем

Так, чи це нав’язливі та страшні думки («The End  of The F***ing World»), чи питання до своєї сексуальности («Сексуальна освіта»), чи булінг однокласників («13 причин чому»), чи будь-яка інша проблема, про яку не говорять у світських small talks, – усе може опинитися в центрі сюжету. І інколи про «роздуті» драми слухати значно цікавіше, ніж про глобальні питання. 

Олівія Баху
асистентка редактора InStyle
Я досі почуваюся переляканим підлітком, схильним до драматизму. Навіть у 23 я маю більше спільного із Сереною ван дер Вудсен (героїня «Пліткарки», – ред.), ніж, скажімо, з Олівією Поуп (героїня «Скандалу», – ред.)

Не варто думати, що про «дрібні» проблеми соромно було говорити тільки підлітком, а зараз усі стали сформованими особистостями та вільно висловлюють свої думки. Адже коли навколо люди щиро переймаються з приводу глобальних, нерозв’язних чи глибоко трагічних причин, менш соціально значимі моменти прийнято замовчувати та залишати при собі. До них зазвичай належать теми сприйняття свого тіла, питання дружніх або романтичних стосунків, відчуття відірваности від соціуму чи невідповідности суспільним нормам – якраз те, що й формує сюжет підліткових драм.

Скільки мені років?

Врешті-решт, вік – це дуже умовне поняття. Біологічне дорослішання часто не корелює з нашим соціальним статусом або ж самовідчуттям. Однак із певного віку людям доводиться хоча б заробляти гроші, а значить і поводитися згідно з очікуваннями інших, тобто справляти враження дорослих, відповідальних та серйозних. 

Очевидно, що коли є відчуття невідповідности, цю маску хочеться зняти й побути собою. Серіали пропонують безболісну та швидку версію такого звільнення.

Зверніть увагу, що герої підліткових шоу останніх років рідко дорослішають (на відміну від персонажів нульових, які у фіналі вступали до університету / одружувалися / починали працювати). Вони, як Пітери Пени, завжди залишаються у своєму перехідному стані та дозволяють «дорослим» знову й знову повертатися до вічної дитини всередині. 

P.S. Любий читачу, ми хочемо познайомитися з тобою ближче. Можешь, будь ласка, відповісти на кілька питань? А ще там знайдеш інфо, як долучитися до секретного клубу із подарунками від наших партнерів ;) Let’s talk!

#bit.ua
Читайте нас у
Telegram
Теги:
Ми в Телеграмі
підписуйтесь

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: