Cпецпроекти

Митці-комунальники. Що таке ЖКГ-арт і як до нього ставитися?


На Майдані Незалежности встановили «артоб’єкт»: величезні гіпсові підсніжники, біля яких, за задумом комунальників, туристи мають фотографуватися на пам’ять, а місцеві – милуватися й радіти приходу весни. З останнім, щоправда, не все так безхмарно. Як естетичний вигляд підсніжників, так і загалом право комунальних підприємств без жодних погоджень встановлювати в місті інсталяції викликали в людей обурення та справедливі запитання: навіщо це все?

Під моїм будинком сусіди періодично саджають у клумби старі м’які іграшки. Після одного-двох дощів плюшевий ведмедик перетворюється в страшного монстра з дитячих кошмарів. Однак це не заважає сусідам доповнювати зграю монстрів м’якими левами, чебурашками та песиками. Яким було моє здивування, коли я дізналася, що місцева комунальна компанія погоджує такі «артоб’єкти», а двірники навмисне не прибирають іграшкові композиції.

Та й робітники підприємств самі інколи роблять лебедів із покришок, щоб доповнити клумби з квітами. Вони ж замовляють дивні скульптури тварин або казкових персонажів, які мають покращувати настрій мешканцям і прикрашати житловий район. 

На тлі цього гігантські гіпсові підсніжники безіменного дизайнера комунальної служби в центрі міста – це лише питання часу. Адже якщо ми спостерігаємо схожі речі біля своїх будинків, то чому б їм не презентувати місто в туристичній зоні? 

Чи можна назвати це мистецтвом?

Уже минули часи, коли твори мистецтва можна було побачити тільки в стінах музеїв або галерей. Сьогодні художники активно виходять на вулиці міст, прагнучи вразити, здивувати, часто й шокувати перехожих. Далеко не всі мистецькі жести мають подобатися чи задовольняти ваш смак. Інколи головне завдання творчости – змусити замислитися та вибити людину з її буденности. 

Тож дискусії навколо мистецтва на вулицях ведуться щоразу, як воно там з’являється. З останніх випадків у Києві можна пригадати скульптуру Олексія Золотарьова «Протистояння», що була встановлена на колишньому місці пам’ятника Леніну на бульварі Тараса Шевченка. Об’єкт одразу ж почали критикувати. За тьмяний коричневий колір (більшість людей краще сприймає яскраві відтінки + коричневий має «неподібні» колективні асоціації), нефігуративну форму (гарантія реакцій «так хто завгодно зробить!» і «він просто інакше не вміє») та просто тому, що жоден твір не може подобатися всім. 

Такі інтервенції відбувалися в Києві й раніше, до того ж на тому самому ексмісці Леніна. Практика поширена й у всьому світі: у багатьох західних містах ви бачите безліч скульптур, інсталяцій і композицій просто неба, які, звісно, не узгоджувалися безпосередньо з мешканцями. То чи зрівнює це комунальні підсніжники та авторські інсталяції?

По-перше, звісно, кожен артоб’єкт не може обговорюватися з населенням: складність бюрократичних процедур унеможливлять взагалі будь-які зміни. Проте рішення щодо інсталяцій усе ж комусь належить. І тут потрібно розуміти, чий смак зіграв вирішальну роль. Та ж скульптура Золотарьова була встановлена в межах відкритого конкурсу «Ціна свободи», де чітко вказували склад експертного журі та концепцію. Відповідно, можна зрозуміти мету роботи – і вже з нею погоджуватися чи сперечатися.

Коли ж я бачу підтоптаного життям чебурашку в клумбі під вікном, я не можу точно сказати: чи то його сусіди не донесли до смітника, чи це прояв культурного життя нашого двору. Те ж саме й із більшими інсталяціями: можливо, це була внутрішня помилка конкретної організації і вони просто не подумали? Або ж це стратегія розвитку міста на кілька років вперед? У різних випадках і діяти варто по-різному.

По-друге, важливе авторство, а точніше – відсутність повної анонімности та страху відповідальности. Артоб’єкти комунальних закладів належать або безіменним працівникам, або абстрактним мешканцям, або, як у випадку з підсніжниками, – неназваним дизайнерам. Однак якщо художник/-ця можуть обґрунтовувати власне бачення мистецтва в публічному просторі, то підприємства мають говорити трохи про інші, більш приземлені речі. Такі як технічне завдання, цілі, бюджети та терміни реалізації. Але ЖКГ-арт зазвичай не має ні концепції (що теоретично зробило б його творчістю), ні звітів. Вони наче навмисно обирають позицію «ми в доміку».

Чи можна вважати ЖКГ-арт примітивним чи народним мистецтвом?

Саморобні фігурки та композиції у дворах іноді можуть порівнювати з творчістю наївних майстрів: вони також використовують підручні матеріали та виготовляють примітивні, «дитячі» форми. Чому ж ваш сусід не може бути в душі арбрютівським митцем?

Звісно, може. Серед розтиражованих композицій із пляшок, покришок і м’яких іграшок інколи трапляються оригінальні образи: від смішних і психоделічних до особисто-романтичних, із цілою символікою власного життя. Існують цілі підбірки унікального та яскравого ЖКГ-арту, є й багато поціновувачів такої естетики.

Але те, що деякі автори дворових артоб’єктів мають творчий потенціал, не відміняє кількох міських проблем. Одна з них – це засилля ЖКГ-арту в більшості спальників, фактична безальтернативність. Тобто вибору – дивитися на іграшкового віслюка чи технологічну/концептуальну інсталяцію (або ж узагалі на простий зелений газон) – у нас немає. 

Також подібні старання мешканців часто не роблять простір навколо охайнішим або цікавішим, а тільки підкреслюють занепад – розбиті доріжки, сміттєві звалища чи пожухлі газони одразу ж виглядають ще потворнішими, коли їх прикрашає квіточка з пластикової пляшки.     

Екологія vs Економія

Сьогодні в основі ЖКГ-арту деякі бачать не лише бідність і небажання витрачати гроші на доброустрій районів, але й філософію апсайклінгу. Тобто повторного використання речей. У цьому є раціональне зернятко, але лише за однієї умови.

Таким апсайклінгом мають займатися на такому ж рівні, що й із нових матеріалів. Адже якісне виконання, візуальна естетичність і функціональність отримають значно більше схвальних відгуків (і менше обурення), а отже зможуть популяризувати повторне використання. Наразі ж воно часто перебуває в якомусь маргінальному стані, і у випадку прикрашання публічних просторів стає синонімом зубожіння, а не трендів. 

Близькою є ситуація з переробкою одягу. Коли вона починалася й завершувалася на рекомендації «як зробити з трусів чоловіка модну сукню», це все було на рівні жартів і викликало радше співчуття, ніж бажання повторити. Коли ж дизайнери та бренди стали на гідному рівні перешивати секонд-хенд і створювати щонайменше цікаві колекції – апсайклінг одягу почав набувати обертів і поступово входить до повсякденного життя. 

Хто має визначати вигляд міст? 

Які мешканці мають більш «правильний» смак і готові приймати рішення щодо вигляду дворів, вулиць і цілих міст – це невдячне питання, адже воно стосується влади та фінансових можливостей людей. Але можна виокремити щонайменше три контрольні пункти, які сприятимуть більш привітному й комфортному публічному просторі (адже жити в ньому доведеться нам усім):

  • інсталяції в місті повинні мати концепцію та пояснення
  • мешканцям потрібно розуміти, хто саме узгоджує появу нових об’єктів у публічному просторі
  • мистецькі жести не мають заміняти інші активності щодо доброустрою 

Творчим людям можна не боятися таких рамок: за їхньою допомогою мистецтво тільки стане помітнішим і вийде на новий якісний рівень, а не загубиться у звалищі невиразної сірости. 

P.S. Любий читачу, ми хочемо познайомитися з тобою ближче. Можешь, будь ласка, відповісти на кілька питань? А ще там знайдеш інфо, як долучитися до секретного клубу із подарунками від наших партнерів ;) Let’s talk!

#bit.ua
Читайте нас у
Telegram
Ми в Телеграмі
підписуйтесь

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: