Ритм 0. Чому ми переоцінюємо культовий перформанс Марини Абрамович?
Разом проти коронавірусу: збираємо 1 000 000 грн на захисні костюми для лікарів. Твій внесок важливий!
Люди – жорстокі створіння. А Марина Абрамович – геніальна сучасна мисткиня. Ці два постулати органічно поєднуються в дійстві «Ритм 0», що в 1974 році провела «бабуся перформансу» в неапольській галереї Studio Morra. «Ритм 0» дав поживу для різних висновків про психологію людини, став відправною точкою для подальшої творчости Абрамович та отримав статус класики перформансу.
Зараз історію «Ритму 0» переказують майже як легенду: схожими словами та з передбачуваною мораллю наприкінці. Та мене ніяк не полишало враження, що ми втрачаємо щось дуже важливе в цій темі. Йдеться про пошук відповідь на запитання: що спонукало (і спонукає) людей до колективного насилля?
Про перформанс
У 1973–1974 роках Марина Абрамович тільки починала виступати – це було ще до її колаборацій із Улаєм та всесвітнього визнання. Тоді мисткиня робила серію перформансів під загальною назвою «Ритми», кожен з них мав порядковий номер: 10, 5, 2, 4 і останній – 0. Ці дійства повинні були досліджувати обмеження власного тіла та психіки перформерки. У перших «Ритмах» Абрамович гралася з ножами, лежала посеред вогню, вживала ліки або втрачала свідомість від надто потужної хвилі повітря.
Нульовий перформанс мисткиня описує найбільш детально у своїх мемуарах «Пройти крізь стіни». А також повторює цю історію без особливих змін у багатьох відео та інтерв’ю упродовж останнього десятиліття.
Глядачі, які прийшли до галереї, бачили перед собою стіл із 72-ма предметами на ньому: троянда, ножиці, парфуми, помада, полароїд, молоток, дзеркало, ніж… А також пістолет і одну кулю, що лежала поряд. За столом незворушно стояла Марина Абрамович. На ній висіла табличка з написом:
Інструкції:
72 об’єкти на столі можуть використовувати щодо мене як завгодно.
Перформанс:
Я – об’єкт.
Упродовж цього часу я беру на себе повну відповідальність.
Тривалість: 6 годин (20:00 – 2:00)
Перші три години, за спогадами перформерки, нічого особливого не відбувалося. Іноді хтось давав їй троянду, одягав щось або цілував її. Але потім авдиторія поступово активізувалася. Один чоловік взяв ножиці та розрізав сорочку на тілі Абрамович, залишивши її напівоголеною.
Люди почали садити або класти мисткиню у різні пози, писати на її тілі помадою, фотографувати. Завдання, що його перед собою початково ставила Абрамович, – взагалі не реагувати на маніпуляції відвідувачів, перетворитися на живу іграшку. Жінка не рухалася, не дивилася в очі, не пручалася.
В останню годину перформансу ситуація погіршилася. У тіло художниці встромляли булавки, на голову повільно вилили склянку води, хтось зробив поріз ножем на шиї та злизав кров. Ще один чоловік взяв пістолет, зарядив його, вклав до рук Марини та приклав до шиї перформерки. Серед учасників почалася бійка, зброю в художниці забрали.
Коли минуло шість годин, працівник галереї повідомив про це Абрамович. Вона «ожила»: підвелася, подивилася прямо на авдиторію, почала рухатися. Як тільки перформерка перестала «бути об’єктом», усі учасники злякалися та швидко вибігли з галереї.
Марина Абрамович розповідає – для неї цей досвід був страшним, але унікальним. Шрам від порізу залишився на все життя, а зранку мисткиня побачила в себе перше сиве пасмо. Ніби підсумовуючи, Абрамович пише: «У той момент я зрозуміла, що публіка здатна вбити тебе».
Що не так?
Спочатку частина артспільноти критикувала «Ритм 0» з консервативних позицій: від «сама винна» до «це не мистецтво і навіщо взагалі таке робити». За десятиліття Абрамович стала легендою і обговорення її творчости перейшло в іншу крайність: до перформансів уже не виникає навіть запитань. Їх просто переказують і захоплюються глибиною ідеї (та, будемо відвертими, харизмою художниці).
Сьогоднішня проблема «Ритму 0» полягає в тому, що ми взагалі нічого не знаємо про його авдиторію. Абрамович сама часто повторює, що суть перформансу – у спільній діяльності автора та глядачів. Але про учасників такого важливого соціального експерименту зараз відомо абсурдно мало. І навіть цей мізер інформації зазвичай не входить до опису проєкту.
Марина Абрамович дає лише кілька вихідних даних про відвідувачів галереї. Це були «типові представники італійської культурної спільноти та їхні дружини». У більшості випадків жінки нічого не робили з Абрамович, але казали, що робити, своїм чоловікам. Одна дівчина підійшла витерти сльози Марині, коли хтось встромив у неї булавку. А наступного дня багато хто телефонував у галерею, просив вибачення за свою поведінку: «Ми не знаємо, що з нами було».
Проте досі невідомо, скільки було людей на перформансі та як вони туди потрапили (тобто як саме анонсувався цей вечір). Studio Morra тоді тільки почала працювати, а Марину Абрамович у Італії мало хто знав (сама художниця жила тоді в Югославії). Перформерка робила перші кроки у своїй кар’єрі, тож на ажіотаж перформансу «У присутності митця» 2010 року, що відбувався у МоМА (Нью-Йорк) і зібрав півтори тисячі учасників (серед яких Леді Гага), годі було й розраховувати. Відповідно, це не могла бути справді репрезентативна група людей, щоб потім будувати на цьому проєкті глобальні висновки.
Знайти спогади учасників «Ритму 0» також не вдається. Що було в їхніх головах, який досвід вони пережили, чому діяли так, а не інакше? Це важлива інформація для розуміння природи людського насилля. Адже шість годин для відкидання моралі, принципів, здорового глузду – це страшно короткий термін. До того ж дійство відбувалося не на безлюдному острові, а в інституції, що фіксувала це на камери.
Єдиний погляд збоку, що його можна знайти у відкритих джерелах, – це рефлексії американського арткритика Томаса Макевеллі, також глядача «Ритму 0». За його словами, він постійно був осторонь і спостерігав за реакцією Абрамович. Про учасників згадує мало, але можна дізнатися дещо важливе: був чіткий розподіл на два табори – захисників і нападників (ну і, ймовірно, були ще спостерігачі як Макевеллі). Саме між цими фракціями розпочалася бійка, коли до шиї Абрамович приставили пістолет.
Як на мене, ця деталь вже краще ілюструє суспільний устрій. У якому є насилля, але залишається місце для здорового глузду.
Схожі експерименти
Над природою людської поведінки дискутували завжди, а у ХХ столітті ці роздуми були ще поширеніші. Адже після жахів двох світових війн та в часи тоталітарних режимів сама сутність людяности ставилася під сумнів. Зокрема митцями, соціологами та філософами.
Зазвичай «Ритм 0» порівнюють із перформансом «Cut Piece» Йоко Оно (дружини Джона Леннона). У 1964–1965 роках японська мисткиня сиділа на сцені, а перед нею лежали ножиці. Відвідувачі мали підійти та відрізати шматок одягу Оно, а відтак залишити його собі.
Ідея «Cut Piece» полягала в тому, щоб розкрити складні стосунки художника та авдиторії. Цей перформанс неодноразово відбувався в різних країнах, і поведінка відвідувачів також не була однаковою. Іноді Йоко Оно швидко залишалася без одягу, а іноді учасники відрізали лише маленькі шматочки. Одного разу відвідувач почав дивно поводитися та заніс ножиці над головою перформерки. У Лондоні ж глядачі самі вимагали присутности охорони на «Cut Piece», дбаючи про безпеку Оно.
Ще були соціальні дослідження щодо природи насилля. Найвідоміший серед них – експеримент Мілгрема, проведений у США та Західній Європі в 1960–1970-х роках. Людині, яка брала в ньому участь, розповідали таку легенду: університет досліджує вплив болю на пам’ять. Піддослідний грав роль учителя, який мав контролювати, як учень (насправді актор) запам’ятовував слова. Також за роботою «вчителя» стежив експериментатор, який виконував роль наглядача.
Коли учень неправильно відповідав на запитання, вчитель мав натискати на перемикач, внаслідок чого учня било електричним струмом (насправді ні). Що більше неправильних відповідей, то сильніший мав бути розряд. На певному етапі актори вдавали, що втрачають свідомість, билися в конвульсіях і просили припинити. Якщо піддослідний відмовлявся продовжувати або висловлював сумнів, то експериментатор-наглядач переконував, що цей процес вкрай необхідний.
Результати експерименту Мілгрема приголомшували: лише 12,5% людей відмовлялися натискати кнопку за перших прохань «учнів» припинити, а 65% продовжували бити струмом, навіть коли актор непритомнів. Ця статистика підтверджувалася в різних країнах і з різними вибірками піддослідних.
Та є важливе «але». Якщо наглядач виходив із кімнати або давав розпорядження по телефону (тобто не мав змоги проконтролювати виконання), тоді 80% учасників не натискали на перемикач. А коли були присутні два наглядачі, один з яких наполягав на продовженні, а інший дозволяв завершити експеримент, то 95% піддослідних схилялися до другого варіанту. Також велике значення мав авторитет наглядача-експериментатора. Якщо ним ставав не «представник університету», а «такий самий піддослідний», то більшість так само відмовлялися карати учня.
Якщо порівняти це з перформансом Абрамович, то можемо помітити таку особливість: постаті наглядача тоді в галереї не було. Авдиторію ніхто не змушував здійснювати насилля над мисткинею. Але воно врешті-решт трапилося, і для розуміння його природи було б добре знати, що керувало учасниками перформансу. Мені здається, без цієї складової важко говорити про геніальність «Ритму 0».
Об’єкт і відповідальність
У перформансі Абрамович 1974 року залишається ще одна неузгодженість (або недосказаність?). Пригадаймо табличку на мисткині, коли галерея тільки відчинилася для відвідувачів:
Я – об’єкт. Упродовж цього часу я беру на себе повну відповідальність.
Чи може об’єкт брати відповідальність за те, як ви з ним будете поводитися? Чи може книжка на вашій полиці бути відповідальною за те, що ви з нею вчините сьогодні ввечері: прочитаєте чи спалите?
Хоча з допомогою демагогії відповідь можна вигадати будь-яку, але Марина Абрамович і арткритики (а також закон) схиляються до того, що відповідальність за насилля, незалежно від написаного на табличці, все ж належала авдиторії. А якщо так, то пояснення різних учасників і свідків ще значно важливіші, хоча чомусь несправедливо втрачені в історії «Ритму 0».