Cпецпроекти

6 українських художниць, яких варто знати кожному


Разом проти коронавірусу: збираємо 1 000 000 грн на захисні костюми для лікарів. Твій внесок важливий! 

В українському мистецтві завжди було багато крутих художниць – без жодних застережень у стилі «для жіночого мистецтва непогано» чи інших дивних зауваг. Мисткині в Україні конкурують за популярністю та якістю робіт нарівні з усіма гравцями артринку щонайменше останні два століття.

Якщо подивитися на імена найвідоміших мисткинь, можна легко простежити розвиток українського мистецтва загалом. Що ми і зробили й обрали шість художниць із різних поколінь: від початку 1900-х до сьогодення. 

Олександра Екстер

Її часто називають «амазонкою українського авагарду» та засновницею українського кубофутуризму. На початку ХХ століття Екстер жила між Києвом і Парижем, де вирувало мистецьке життя. Звідти художниця привозила до України свіжу інформацію про нові художні течії, голосні (але незнайомі) імена та європейські тенденції. Своїми знаннями вона ділилася в колі учнів, серед яких були Олександр Богомазов і Анатоль Петрицький.

Ескіз костюму Саломеї, 1917 (Джерело: https://www.wikiart.org/)

Багатьом художникам Екстер відкрила не тільки Європу, але й українську народну творчість. Вона досліджувала художнє життя в селах і доводила його важливість для абстрактного мистецтва загалом. Найбільший вплив на Олександру Екстер справила Ганна Собачко-Шостак, майстриня декоративного розпису з Київщини. 

Три жіночі фігури, 1910 (Джерело: https://www.wikiart.org/)

Марія Примаченко

Примхливих звірів Марії Примаченко бачили, напевно, всі. Через казковість та яскравість образів і сільське походження художниці її картини часто називають «наївним мистецтвом». Цей термін можна вживати, тільки якщо розуміти під ним неакадемічність. Адже наївною за смислом творчість Примаченко не назвеш. У її химерному світі є місце й болю, й кризі, й двозначності – так само, як і в біографії.

Атомна війна, будь проклята вона! 1978 (Джерело: https://www.wikiart.org/)

Марію Примаченко визнали та помітили, коли їй було 28 років. Вона вже відвідувала школу народних майстрів, вишивала рушники, розписувала стіни, малювала картини. У СРСР 1920–1930-х років до такої народної творчости проявляли інтерес: з одного боку, мистецтво виходило самобутнім і справжнім, з іншого – було ідеологічно правильним (не буржуазним та формалістським). Тож із 1936 року Примаченко почали активно показувати світові, возити на міжнародні виставки (зокрема, в Париж) і всіляко стимулювати її творчість. За кордоном звірів Марії оцінили, а мисткиня отримала мотивацію працювати далі.

Тигр сміється, 1982 (Джерело: https://www.wikiart.org/)

Однак після початку війни й аж до 1960-х на Примаченко чекало забуття та повернення до рідного села на Київщині. Поки її не «перевідкрили» наново в часи відлиги. Зараз ми найчастіше бачимо її образи саме 1960–1980-х років. Вони і стали шалено популярними за останнє десятиліття: тепер звірів Примаченко можна побачити в публічних просторах, на айдентиці брендів і придбати сувенірну продукцію з ними.

Алла Горська

Алла Горська – зірка мистецької сцени шістдесятих у Києві. Її знають більше за історією смерти, ніж життя і творчости. А дарма. Вона створила десятки монументальних панно по всій Україні – тих самих унікальних мозаїк у публічних просторах, чия популярність росте в останні роки як у нас, так і за кордоном.

Крім художньої діяльности, Алла об’єднувала навколо себе цілу компанію київських митців (Василь Стус, Іван Драч, Василь Симоненко, Іван Світличний, Ліна Костенко та інші) й була громадською активісткою. Із 1965 року Горська часто виступала на захист заарештованої української інтелігенції, підписувала численні листи з вимогами звільнити ув’язнених. 

Ескіз мозаїки «Прапор перемоги» для музею «Молода Гвардія» в Краснодоні – спільний проект Алли Горської, Віктора Зарецького та Володимира Смирнова. 1968 (Джерело: https://www.wikiart.org/)

Разом із цим мистецтво Горської на той час цілком вкладалося в офіційні вимоги, а монументальні роботи її авторства були поширені в багатьох містах України. Політичні дії у її випадку неможливо було звести тільки до мистецьких закидів. У 1970 році Аллу Горську вбили – зараз цей злочин приписують службам КДБ. 

Після смерти Горської дисидентський рух у Києві поступово зійшов нанівець, а наступна хвиля арештів 1972 року фактично завершила відкриту боротьбу влади з українськими митцями. 

Карта України, 1970 (Джерело: https://www.wikiart.org/)

Тетяна Яблонська

У ХХ столітті Яблонська стала живим пам’ятником, непорушною лідеркою українського соцреалістичного живопису. Її твори з’являлися на всіх важливих виставках, а самій художниці навіть у тоталітарному режимі було дозволено трішечки більше за інших. Це створило навколо Яблонської полярну атмосферу: від захоплення та поклоніння до заздрощів і неприязні.

Хліб, 1949 (Джерело: https://www.wikiart.org/)

При цьому є дві безсумнівні причини крутости Яблонської. По-перше, вона виховала не одну сотню митців. Із 1944 року та майже до кінця життя Яблонська викладала в Київському художньому інституті і робила це справді талановито. По-друге, художниця постійно змінювалася та не боялася експериментувати навіть у своєму «монументальному» статусі. Наприклад, найвідомішу картину – полотно «Хліб» – вона створила в 1949 році. Цей твір увійшов до найтитулованіших у Радянському Союзі загалом. Але після такого стрімкого успіху Яблонська не стала дотримуватися одного стилю або теми, що були б стовідсотково виграшними. Вона ризикувала та неодноразово розплачувалася за це. Як у 1971 році, коли написала картину «Життя триває» в більш імпресіоністичній манері, за що її швидко почали цькувати та ігнорувати у владних прошарках. 

Життя триває, 1970 (Джерело: https://www.wikiart.org/)

Колиска, 1968 (Джерело: https://www.wikiart.org/)

Влада Ралко

Переходьмо до сучасних художниць і серед них обов’язково згадаймо ім’я Влади Ралко. Вона найбільше відома графічними та живописними серіями «Щоденників», де спостерігає за невидими ідеологіями, вплетеними в наше повсякденне життя, і гостро відтворює їх. Це може бути деформовано через рутинні звички тіла, мовчання або крик, насилля та абсурдну волю жити – і всі ці невловимі, але дуже знайомі всім стани передано тільки через м’ясо, фізичну плоть людини. Часто – саме жінки. Тому що Влада Ралко говорить завжди від себе, що робить її художні висловлювання ще більш прямими та чіткими. 

Київські щоденники, 2013–2014 (Джерело: https://www.wikiart.org/)

Жанна Кадирова

Скульптури та інсталяції Жанни Кадирової дуже лаконічні – аж так, що будь-які інтерпретації справляють враження натягнутих. Наприклад, її останній проєкт «Маркет» у Маямі, де невеликі керамічні об’єкти у вигляді овочів і фруктів відвідувачі могли придбати на вагу за елементарним розрахунком: один грам дорівнював одному долару. Усі, хто знає основи функціонування артринку, можуть тільки посміхнутися з такої іронії.

Маркет, 2017 (Джерело: https://www.kadyrova.com/)

Схожий спосіб комунікації з глядачем спостерігаємо і в «Секонд-хенді» на Венеційській бієнале 2015 року: плитка із закинутих радянських будівель викладена у формі старих радянських суконь. У чому відмінність між цими двома формами? У такому питанні – майже вся сутність проблеми колективної пам’яті: є секонд-хенди, від яких не надто легко втекти.

Секонд-хенд, 2014 (Джерело: https://www.kadyrova.com/)

ТАКОЖ ЧИТАЙТЕ Коротка історія кіно: французька нова хвиля
#bit.ua
Читайте нас у
Telegram
Теги:
Ми в Телеграмі
підписуйтесь
 

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: