Дизайн, що змінив світ, або цікаві історії звичайних речей
Разом проти коронавірусу: збираємо 1 000 000 грн на захисні костюми для лікарів. Твій внесок важливий!
Щодня ми використовуємо безліч різноманітних предметів, що давно стали для нас звичними. Речі на кшталт кулькової ручки, запальнички або бритви для гоління служать нам вірою і правдою, значно полегшуючи життя. При цьому ми майже не замислюємося, як котрась із речей з’явилася або чому вона саме така, а не інша.
Час вирушити в минуле, аби відшукати відповіді на ці питання. Кожна звичайна річ має доволі цікаву історію.
Бритва Gillette
Наприкінці XIX ст. американець Кінг Кемп Жиллетт мріяв про дві речі: заробити грошей та вписати своє ім’я в історію. Працюючи комівояжером майже все своє життя й подорожуючи з місця на місце, Жиллетт розмірковував над ідеями для товарів широкого вжитку, що могли б принести йому легкі мільйони. До сорока років усі його спроби були марними, аж поки Жиллетт не отримав важливу пораду від свого боса, що зробила з нашого героя яскравий приклад сумлінного UX дизайнера.
Якось керівник Жиллетта порекомендував своєму підлеглому спрямувати пошуки на зовнішній світ: подивитися на довкілля, зауважити щоденні людські дії й створити щось, що можна буде легко використати й викинути. Він знав, про що говорив, бо й сам встиг створити незамінну річ — цинкову пробку з гумовою прокладкою, що її й досі використовують для пляшок різноманітних напоїв.
Жиллетт прислухався до поради свого наставника і зробив раптове відкриття, що змінило буденний ранок кожного чоловіка в усьому світі.
Вранці 1895 року Жиллетт побачив, що його бритву вкотре треба загострити. Зробити це було можливо лише в майстерні, а отже, голитися треба було тупим лезом. Процедура доволі неприємна й навіть небезпечна, але обов’язкова. Це сьогодні нікого не здивує неголеність кілька днів або велика й не дуже охайна борода, проте для тогочасного чоловіка вийти неголеним і без укладки вус та бороди було неприпустимо. Бритви ж використовували такі, що сьогодні відомі нам як «небезпечні». Вони вимагали навичок, досвіду гоління та спеціального догляду за лезом.
«От якби можна було зробити одноразові леза!» — Жиллетт уже готувався до численних порізів і відчуття пекельного вогню, що бігає шкірою після тупого леза бритви, аж раптом завмер від слів, що пролунали подумки. Він прокрутив фразу ще раз, потім ще раз і знов. На обличчі повільно вимальовувалася посмішка.
Жиллетт побачив бритву нового зразка — здатну розв’язувати проблему, від якої час від часу потерпав кожний чоловік у світі. Він побачив тонке сталеве лезо, що можна було легко змінювати: воно було затиснуте між двома пластинами, прикріпленими до ручки станка.
Наступні 6 років винахідник витратив на роботу з інженерами та розроблення конструкції самої бритви. З 1903 року одноразову бритву почали масово виробляти та продавати.
Вона була легка в користуванні, а її лезо потрібно було просто змінювати за потреби. Порізатися все ще було можливо, але такі порізи не надто загрожували здоров’ю і життю. Саме тоді й з’явився відомий нам розподіл на «небезпечні» та «безпечні» бритви.
І хоча новинка одразу отримала схвальні відгуки, вона доволі дорого коштувала й не відкривала перспектив масштабувати бізнес. За перші два роки вийшло продати лише пів сотні бритв і понад сотню лез. Жиллету навіть довелося повернутися на минулу роботу, щоби якось зводити кінці з кінцями. У відчаї він вирішив знизити ціну бритви до мізерного 1$ і більше заробляти на витратних матеріалах: піні для гоління, помазках, лезах. Цей хід тепер відомий як маркетингова стратегія «наживки та гачки». Після запровадження цієї стратегії та вдалої рекламної кампанії в 1915 році було реалізовано вже 450 тис. бритв і 70 млн лез.
Кінг Кемп Жиллетт став мільйонером, створивши найважливішу річ у житті джентльмена. Безпечна бритва економила час її користувачів (пересічно чоловік звільнив до 15-20 хвилин щоденно) та робила раніше небезпечний процес швидким, легким і навіть приємним.
Ручка BIC
29 липня 1914 року, коли «Gillette» вже йшов переможною ходою на ринку одноразових речей зі своїм флагманом — бритвою для гоління, у франкомовній частині Італії народився барон Марсель Бік. Саме йому судилося зробити новий крок у розвитку речей широкого вжитку, створивши компанію, відому нам сьогодні як «Société Bic», або ж просто «BIC».
Сім’я Біків часто переїжджала, й сам Марсель багато подорожував у юнацькі роки. Вищу освіту він здобув у Парижі на юридичному факультеті Сорбонни. Саме у Франції Марсель осів та почав працювати менеджером з продажів у компанії «Stephens», що займалася виробництвом канцелярських товарів.
У 1939-му році Бік поповнив ряди французької армії, але країна дуже швидко капітулювала. Марселю пощастило повернутися з війни неушкодженим, і він продовжив роботу в «Stephens».
Як це не дивно, але саме післявоєнна криза стала одним із чинників, що сприяли видатному відкриттю. Вона змінила споживацький ринок: люди продовжували займатися своїми звичними справами, розраховуючи на високу якість продукції, але грошей у них стало значно менше.
Іншим чинником був власний досвід численних переїздів та мандрів. У молодості Бік постійно був змушений тягати важкі валізи й лише мріяв про те, як було б гарно мати можливість просто викидати речі, а потім купувати нові. Проте навіть для представників шляхетського роду це було надто дорого.
У 1944 році Бік започаткував власний бізнес з виготовлення деталей для пір’яних ручок і механічних олівців, згодом — пластикових корпусів для кулькових ручок, а в 1949 році світ побачив його власну розробку — ручку «BIC Cristal». Для цього Бік викупив патент у братів Ласло та Георгу Біро, яким належав винахід кулькової ручки. Тобто нового він не вигадував — тільки оптимізував річ, що вже існувала. Завдяки простому й елегантному дизайну Біка цей прилад став аж таким популярним та доступним.
Дешевий пластик дозволив продавати ручку лише за 23 центи/ 1 шт., у той час коли інші аналоги пересічно коштували 10 доларів за одиницю. І сьогодні цю ручку можна загубити й не шкодувати за втратою.
Пластиковий прозорий корпус дає можливість побачити, скільки залишилося чорнил, а завдяки його формі ручку зручно тримати в руці. Довгастий елемент слугує зачіпкою для кишені. Творці «Cristal» продумали все на кілька кроків вперед, навіть попіклувалися про необачних любителів гризти ковпачок або тримати його в роті. На ковпачку є невеликий отвір: якщо власник/-ця ручки випадково цей ковпачок проковтне, то не вдавиться ним і матиме змогу дихати.
Успіх не змусив на себе довго чекати. Ручка швидко захоплювала європейський ринок, а за три роки Бік вийшов на американський, придбавши компанію «Waterman Pen». Це була перша компанія, що почала продаж авторучок у США. До середини 60-х років компанія виготовляла понад мільярд ручок на рік за ціною 10 центів/1 шт.
На сьогодні компанія «BIC» — міжнародний гігант, її товари — канцелярське приладдя, одноразові бритви для гоління й запальнички — можна побачити в будь-якій країні світу. Ручка «BIC Cristal» й досі залишається флагманом компанії й одним з основних джерел доходу.
Запальничка «Zippo»
Запальничка «Zippo» оповита несамовитою кількістю легенд. Цікавих і правдивих фактів про неї теж не бракує. Ось перший із них: «Zippo» не є абсолютно оригінальною ідеєю, а її успіх — це результат лише одного, але довершеного дизайнерського рішення.
Але все по черзі.
Джордж Блейсделл був співвласником фірми з виробництва обладнання для нафтовидобутку й усе своє життя працював з металом. Одного разу він побачив свого друга, який відчайдушно вів боротьбу зі старою австрійською запальничкою «Hurricane», намагаючись зняти із запальнички кришку та запалити свою цигарку. Джордж запитав приятеля: «А чом би тобі не купити сучаснішу запальничку?». На що той відповів: «Навіщо, якщо ця працює?»
У Блейсделла прокинувся азарт підприємця. Спочатку він вирішив продавати американцям саме цю австрійську запальничку, що «просто працює». Не продавши жодної, Джордж отримав свій момент осяяння. Він пригадав намагання свого друга відкрити запальничку та ще й потребу тримати іншою рукою кришку, коли запалюєш цигарку. Усе це було доволі незручно. Ні, він не побачив революційно нову запальничку і не потребував нових технологій для виготовлення чогось геть іншого. Він просто вирішив зробити кришку запальнички не цілком знімною, а відкидною.
Джордж узяв за основу бензинову запальничку австрійського виробництва та вніс деякі правки. По-перше, це була відкидна кришка, за допомогою якої можна було швидко запалювати цигарку та ще й однією рукою. А по-друге, він змінив форму так, що запальничка приємно лежала в руці й була сучаснішою на вигляд. Навіть славнозвісна технологія захисту від вітру не була новою — стінки, що захищають полум’я, вже існували в австрійському прототипі.
У 1932 році Блейсделл заснував фабрику, на якій працювало спочатку тільки 6 робітників. Він хотів назвати компанію «Zipper», але виявилося, що така назва вже зайнята підприємством з виготовлення блискавок для одягу. Цілком імовірно, що на назву «Zippo» Джорджа надихнув звук його виробу — відкидання кришки. Саме цей звук зробив запальничку по-справжньому музичною. Знавці та колекціонери безпомилково розрізняють її клацання на слух, а Ерік Клептон разом зі Стінгом у пісні «It’s probably me» використали «Zippo» як окремий музичний інструмент.
Продажі набирали обертів. Запальничка, що була зручною та завжди працювала, мала шалений попит. Уже за три роки після запуску Блейсделл запропонував клієнтам робити персональні гравіювання, наносити ініціали, індивідуальні малюнки. І все це за дуже доступними цінами — у межах одного долара. Надійний та якісний виріб став справді особистим, і власник міг прикипіти до нього. Далі були інші рекламні ходи: корпоративний брендинг та колекційні екземпляри, контракти з армією та флотом США. Саме американські воїни й рознесли славу «Zippo» по світу за часів Другої світової та війни у В’єтнамі.
Основною «фішкою» просування на ринку стала довічна гарантія. Якщо ви зберігаєте запальничку «Zippo», якій уже десятки років і яка давно не працює, — можете відправляти її (своїм коштом) у місто Бредфорд до «Zippo Manufacturing Company». Її полагодять і надішлють вам назад (уже коштом компанії). Під гарантію не підпадають лише малюнки та зовнішня обробка виробу.
Каністра Jerrycan
Ця річ не має одноосібного героя-творця, але її історія не стає від того менш захопливою. З усією впевненістю можна стверджувати, що вона мала вплив на хід Другої світової війни. Сьогодні її можна знайти у вашій автівці або в гаражі.
Отже, до історії.
30-ті роки XX ст. стали часом нарощування воєнних сил і підготовки до нової великої війни. Німеччина прагнула реваншу, СРСР готувалася до розширення зони впливу на захід, а союзники намагалися зберегти власні колоніальні імперії, що вже тріскотіли по швах.
Автотранспорт, авіація й танки потребували величезних обсягів палива. Цей ресурс став одним із ключових у плануванні бойових компаній. Не дивно, що оптимізація контейнера для транспортування пального відбулася саме в Німеччині. Маневреність та швидкість пересування німецьких танків відіграли вирішальну роль у стратегії «Blitzkrieg» — блискавичній війні у 1939–1941 роках.
У 1937 році в німецькій армії з’явилася «Wehrmacht-Einheitskanister», що дослівно означає «каністра збройних сил». На швидкість пересування німецьких танків впливали не тільки характеристики самої техніки, але й швидкість їхнього обслуговування. Німці розуміли, що з використанням каністр старого зразка будуть втрачати і час, і паливо.
Старі каністри мали безліч проблем. Вони були прямокутними або трикутними, потребували багато додаткового місця, їх було доволі важко складати одна на одну. Потрібно було кілька солдатів, щоби перенести одну каністру з місця на місце. Для відкриття та закриття треба було мати додаткове спорядження у вигляді гайкового ключа. Через недосконалість конструкції каністри та кришки паливо розливалось і випаровувалось.
Але вже до початку Другої Світової Війні німецька армія та авіація були оснащені каністрами нового зразка. І ця каністра стала справжнім храмом виважених конструкторських рішень.
Перше, що змінили інженери — це форма. Замість усіляких чудернацьких і незручних фігур ця була виконана у вигляді паралелепіпеда й виключно в об’ємі 20-ти літрів. Завдяки новій формі можна було раціональніше використовувати місце в транспорті, а точний літраж забезпечував швидкий підрахунок залишків палива.
Нова каністра мала ручку з трьох труб. Це рішення враховувало всі можливі сценарії перенесення каністри: на одного солдата в одну або дві руки/на двох солдатів: одна каністра на двох або по одній у кожну руку.
Справжнім витвором мистецтва стала кришка каністри. Відтепер її можна було моментально відкрити лише однією рукою без допомоги сторонніх інструментів і так само швидко закрити, надійно захищаючи ємність.
Фінальним акордом нового виробу стала технологія зварювання металу, що забезпечувала герметичність та стійкість палива до зовнішнього середовища.
З початком війни англійські, американські та радянські солдати діставали трофейні німецькі каністри, й саме так їх розповсюдили серед армій усіх сторін. До 1943 року «Джеррікен», як прозвали її американці від свого сленгового «Джеррі», яким називали німців (Jerry англійською співзвучне з German), уже була на озброєнні армій союзників. Згодом така каністра стала незамінною для транспортування як палива, так і інших рідин серед цивільного населення. Назва Jerrycan міцно закріпилося в англійській мові за каністрою нового зразка. До сьогодні цей результат інженерної думки не зазнав суттєвих модифікацій, бо сумлінно виконує свої функціональні завдання, допомагаючи людям по всьому світу в транспортуванні рідин.
Автор Вадим Грін
