Cпецпроекти

Обіцяю мовчати 10 днів. Історії чотирьох людей, які відвідали ретрити


Разом проти коронавірусу: збираємо 1 000 000 грн на захисні костюми для лікарів. Твій внесок важливий! 

Як це – кілька днів ні з ким не розмовляти, не брати до рук телефон і не мати змоги почитати, а тільки медитувати? Про цей експеримент і його результати розповідають наші герої, які зважилися на 10-денний ретрит.

Ретрит у Карпатах

Юля Ткаченко, психологиня та дослідниця

Нещодавно я отримала післядипломну освіту – я три роки вчилася на психотерапевта. Під час навчання нам розказали про mindfulness – цей напрям допомагає бути в стані усвідомлености. Для цього треба сидіти з рівною спиною, зосередитися на диханні і відслідковувати свої думки. Техніки mindfulness виросли з медитації, але зараз позбавлені релігійного контексту. Про mindfulness є багато наукових досліджень, інколи цей напрям додають у протоколи для роботи з депресіями, наприклад, якщо в людини тривожність або схильність до депресивних розладів. А ще у Європі техніки mindfulness показують у школах. Правда, до України ця тенденція поки не дійшла. 

В Інституті когнітивно-поведінкової терапії, де я навчалася, є Асоціація Mindfulness. Це група терапевтів, які цікавляться цією технікою, практикують її самі та радять клієнтам. Кілька фахівців з Асоціації вирішили організувати для себе ретрит і запросили туди найближчих людей. Це був такий собі домашній, камерний захід, майже всі ми знали одне одного. 

Ретрит відбувався в Карпатах протягом тижня. Мені одразу сподобалися комфортні умови: ми жили в готелі зі зручними ліжками, нас нормально годували. Я знаю, що під час «канонічних» ретритів умови жорсткіші, але я не хотіла жити в стресі. Я навіть не відмовлялася від м’яса, бо в їдальні була така опція. 

Наші практики складалися з двох частин: сидяча медитація і медитація в ходьбі. Кожен сеанс тривав по 30 хвилин.

Ми вставали близько сьомої ранку, а далі медитували до самого вечора. В обід ми мали годинну перерву, яку могли використати для себе.

Основна ідея нашої медитації – це ярликування: постійно треба було називати про себе все, що з нами відбувається. Наприклад, під час медитації-ходи я повторювала про себе кожен рух: стою, відриваю ногу, переношу ногу, опускаю ногу. І так тричі. Поки це проговорюєш, рухаєшся дуже повільно, наче ящірка. 

Нам було складно дотримуватися правил, особливо правила мовчання. Можливо, тому, що ми жили в готелі, що не був ретритним центром, і поруч із нами відпочивали інші туристи. Інколи треба було здавати ключ для прибирання або замовляти їжу в їдальні. Щовечора дівчина, яка організувала ретрит, проводила для нас короткі лекції і розповідала про техніки медитації або свій досвід ретриту в Таїланді. Під час лекцій ми намагалися не говорити, якщо були запитання – писали записки. Але те, що майже всі ми були знайомі між собою, підбивало нас порушувати правила і ставити запитання вголос. 

Також нам заборонили користуватися телефонами, але ніхто не контролював цю заборону. Деякі люди здали свої телефони організаторам, але я свій залишила – ставила на ньому таймери на медитацію. Також нам рекомендували не читати і не писати, щоб зосередитися на собі та своїх відчуттях.

Наприкінці ретриту ми всі ділилися враженнями, і виявилося, що в кожного з нас були якісь складнощі. Так вийшло, що я їхала на ретрит після місячної відпустки, не дивилася програму і думала, що нам просто розкажуть щось про mindfulness і покажуть м’які, неформальні практики. Тому я здивувалася, коли зрозуміла, що на мене чекають традиційні медитації по 30 хвилин. 

Після дня медитації стан був як після дуже напруженого офісного дня.
Спочатку увага постійно розсіюється, і це треба проговорювати про себе, та ще й усе тричі. Але наприкінці стало легше, звичніше. 

Серед нас було три людини, не пов’язані з психологією: їх взяли, щоб укомплектувати групу. Мені здається, між психологами та не психологами була якась різниця. Одна дівчинка часто плакала та писала записки організаторці, приходила до неї із запитаннями. Так буває, що люди йдуть на ретрити саме тоді, коли в них є якісь складнощі в житті з надією їх вирішити. Але це може бути навіть шкідливо. Якщо ти психолог або психотерапевт, то так або так постійно розвиваєш уважність до себе, це частина твоєї роботи. Можливо, у нас було більше досвіду у відстежуванні своїх емоцій та розумінні себе.

Іноді мені було справді важко. Разом з нами в готелі жила ще якась група – старших чоловіків та жінок, які ходили в ділових костюмах. Мені це нагадувало якусь робочу конференцію чи виїзну нараду. Одна жінка була схожа на подругу моєї мами, та й моя мама колись часто їздила на такі конференції. Тому коли я її побачила, то подумала, що мамі тут сподобалося б. Але моя мама померла 8 років тому, і на мене раптом нахлинув такий жаль, що вона не зможе тут побувати. Я навіть зараз про це говорю, і у мене починають сльозитися очі. Це була дуже сильна емоція, яка збиває з ніг, наче хвиля.

У цей день я ледь не плакала, але наступного вже намагалася зрозуміти, чому згадала про маму. Як так сталося? Коли я вкотре впіймала себе на цій думці, то перед моїми очима виникла кумедна картинка: куля з блискітками, яку треба потрясти, щоби почали літати блискітки. Ця картинка стала для мене метафорою. У нашому житті є багато асоціацій та думок, які ми хочемо заховати поглибше. Але як ми від них не тікали б, вони все одно висять у повітрі. Я довго намагалася не думати про маму, але під час ретриту мені довелося потрусити свою кулю і помітити, проярликувати всі блискітки. Я зрозуміла, що мої почуття нікуди не зникли. 

Якийсь час після поїздки до Карпат на заставці мого телефона була куля з блискітками. Для мене вона стала головним інсайтом ретриту. 

Ретрит у Таїланді

Аліна Хорольська (моушндизайнерка, художниця) та Женя Іваненко (музикант, власник студії звукозапису)

Женя: Про ретрити ми дізналися доволі давно. Мій друг захоплювався буддизмом і якось їздив на пів року в Бірму, навіть приймав там обітницю монаха. Також чули про інших друзів, які вже на них побували. Як правило, це були якісь табори тут, під Києвом, або в Карпатах. Усі говорили, що медитація – це та річ, яку треба хоча б один раз спробувати. Тому ми вирішили поєднати приємне з корисним і зареєструвалися на ретрит у Таїланді. План був такий: спочатку 10-денний ретрит, а потім ще два тижні подорож по країні. 

Аліна: Я, мабуть, потрапила на ретрит радше випадково, за компанію. Давно знала, що люди їздять ретритити, але поки не доросла, щоб і собі спробувати. Просто думала, що колись зроблю це. Але потім Женя запропонував поїхати разом, і я погодилася: хотіла знайти відповіді на запитання, що мене тривожили. І я їх знайшла, але ці відповіді були не такими, як я очікувала.

Перед поїздкою до монастиря я хотіла знайти щось конкретне, наприклад, план дій на майбутнє, але ретрит став більше про прийняття чогось.

Женя: Мені хотілося побачити якийсь інший бік буття, інший погляд на речі. Я давно займаюся йогою, але в мене ніколи не було духовних практик. Тому було цікаво відчути їх на собі. Ми з Аліною поїхали до різних центрів, бо не хотіли відволікати одне одного. Під час ретриту важливо не звертати увагу на інших людей і концентруватися на собі. Не хотіли навіть випадково зустрічатися на території монастиря. 

Як правило, всі ретритні центри в Таїланді розташовані при монастирях, і в кожному з них є свої правила перебування. Звісно, є якісь базові принципи, наприклад, після 12-ї дня не годують. І ось це, до речі, було найлегше – не їсти весь день. Оскільки в Таїланді зовсім інший клімат, можна легше налаштуватися на новий режим: раніше лягати спати і раніше вставати. Їсти не дуже хотілося. 

Аліна: У нашому центрі підйом був о четвертій ранку. Кожен мав свою кімнату, і кімнати були дуже красиві – з терасою, що виходила в сад, або з балконом. Оформлено все досить аскетично, наприклад, замість ліжка лише матраци. Але загалом умови непогані, і відчувалося, що все зроблено з любов’ю. Пізніше, коли ми подорожували по Таїланду, ми не завжди зупинялися в таких хороших кімнатах. 

Женя: На початку ретриту мене дуже штормило: стан мінявся, треба було цілком перебудувати себе. У нас було соціалізоване середовище, наприклад, ми мали колективні прибирання в монастирі, під час яких можна було спілкуватися. Далі на медитації я міг аналізувати це спілкування. Мені відкрилося багато речей про те, як я поводжуся в соціумі, як себе проявляю, на щось реагую. Також переглянув ставлення до подій з минулого: все, що нам здається, що ми вже забули і перемололи, насправді ще досі живе в нас. Під час ретриту це починає виходити, і ти ніколи не знаєш, якої форми воно набуде. На 4-й або 5-й день ти розумієш, що звик і стало легше, – вже знаєш, як медитувати та як розслаблятися. Це якесь просте вміння, але воно залишається з тобою, і це чудово. 

Аліна: Для мене теж найважчими виявилися перші три дні. Медитувати треба було постійно – з моменту, коли прокидаєшся зранку, і до моменту, коли ти лягаєш спати. У мене був скетчбук, планшет для малювання і книжка, але я не могла ними користуватися. Був навіть момент, коли я думала, як це насправді легко займатися спортом або домашніми справами. А тут тобі треба залишатися один на один із собою і не робити нічого. 

За мною ніхто не стежив, я могла порушувати правила і не вставати о четвертій ранку, читати книжку або малювати у скетчбуці. Але я все одно вставала.
Думаю, якщо ти приїхав заради якогось досвіду, то треба його отримати вповні. 

У перші дні мене не покидала думка, що ретрит – це обман. Я дивилася на людей у монастирі, які були з ніг до голови одягнені в усе біле і нагадували зомбі. Було страшно, що зараз ці зомбі почнуть нав’язувати мені буддизм. А ще часто думала про те, що зараз могла б подорожувати по Таїланду, а не сидіти в якомусь монастирі. 

Єдине, чому я залишалася, – це фрі донейшн. Коли реєструєшся на ретрит, то нічого не платиш. Тільки наприкінці можеш залишити будь-яку суму як вдячність. Справді будь-яку суму – цього ніхто не перевіряє. Гроші потрібно вкласти в конверт, а потім його заклеїти. Коли я сумнівалася, чи варто мені й далі ретритити, то згадувала про те, що ніхто не змушує мене платити. Це мене зупиняло. За три дні я відчула, що навчилася не звертати увагу на людей, що можу повільно ходити і милуватися красою. Я почала бачити дрібниці, на які ніколи не звертала уваги. Наприклад, як літають над озером жучки або як по воді розходяться брижі. 

Женя: Коли в нас відкривали новий майданчик, на відкриття покликали всіх присутніх у храмі. Це була довга церемонія з піснями, там стояла статуя Будди, пластикові столики та стільці. Все виглядало провінційно, але затишно. Ніхто не нав’язував нам релігію, і, думаю, місцеві – не такі релігійні фанатики, як комусь може здатися. Так, вони буддисти, але вони не вивчають буддизм, а просто дотримуються його так само, як у нас бабусі у селах сповідують православ’я. У них є свої ритуали, і вони просто повторюють те, що робили їхні батьки та діди. Мені подобається медитація як частина їхньої релігії, але сама релігія мене не цікавить. Я б не зміг бути монахом, бо в релігії завжди є якась інституційність, ієрархія, свої інтриги. 

Аліна: Мені подобається, що тайці можуть приїхати в центр медитації і пожити там 10 днів, у них будуть хороші умови та смачна їжа. В Україні люди не завжди можуть вибратися на море раз на рік. Тому я б радила всім поїхати в ретритний центр та морально відпочити там 10 днів. Сама я б теж поїхала на ретрит вдруге, але вже на 21 день. 

Після ретриту мені стало легше змусити себе переключатися, контролювати емоції. Я почуваюся більше внутрішньо спокійною, не загостреною. Раніше я могла сказати собі: у мене поганий день – і потім весь день переживати цю емоцію. Тепер я хоча б трішечки, але навчилася її перемикати. 

Женя: Після ретриту я знаю, як відмежовувати свої відчуття від своїх думок. Коли входиш у медитацію, то можеш відчути себе як особистість. Стало легше контролювати свої відчуття і емоції. Якщо раніше я злився та стресував, то тепер можу поміняти градус розмови і спокійно пояснити, чого я хочу. А ще з’явилося більше поваги до того, що в мене є. 

Ретрити в Карпатах та Києві

Настя Макаренко, виконавча директорка громадської організації U-Cycle

Два з половиною роки тому я почала займатися йогою. Мені неймовірно подобалося півтори години працювати на килимі, і я розуміла, що готова займатися довше. Моя йога-школа проводила ретрити, і за пів року я поїхала на один такий ретрит у Карпатах. У нас була проста програма: ми займалися йогою, медитували, гуляли. Після цього я намагаюся раз на півроку їздити на ретрити. Це завжди відбувається якось не заплановано, природно. Якщо мені цікава програма ретриту, то я записуюсь і їду, обираю те, що відгукується. 

У дитинстві я 7 років грала на фортепіано. У музичній школі було два академконцерти на рік, і я мала вчити кілька великих творів кожні пів року. Спочатку я завжди грала дуже повільно, але з кожним днем практикувалася все більше і грала все швидше. А потім наставав момент – і він наставав завжди – коли руки вже настільки звикали до мелодії, що самі бігли по клавішах і грали ритм. Ти граєш швидше, ніж потрібно, пальці згорають, але ти вже нічого не можеш із цим зробити. У такі моменти переді мною ставили метроном. Я його ненавиділа, бо мені треба було зіграти повільніше те, що я так добре знаю. Я почувалася людиною, яка ніби заново вчиться ходити. 

Оце загравання є не лише в музиці, але й у реальному житті. Це дурість – думати, що ти супермен або суперледі і можеш працювати 24/7 роками нонстоп. У якийсь момент батарейка сідає, і ми зриваємося, сваримося, вибухаємо, коли хтось наступає нам на ногу в метро. 

Та, на щастя, люди – це відновлювальні джерела енергії. Для відновлення є мільйон різних способів, але я обрала формат ретриту.

Свого часу вивела для себе формулу: якщо раз на пів року я їду на тиждень на ретрит, випадаю із соціального життя і потрапляю у спокійний ритм, то наступні пів року дуже добре почуваюся.

Мені складно дисциплінувати себе. Багато років поспіль я пишу собі нотатки, що завтра почну або раніше прокидатися, або вчасно лягати спати, або не забуватиму пообідати. Але життя несеться і крутиться, і от я знову засинаю посеред ночі. Тому мені подобається, що на ретриті є чіткий графік, коли ти їси, робиш йогу, гуляєш біля струмочка. Це може здаватися занудством, бо ти щодня робиш одне й те саме і гуляєш біля цього струмочка. Але в такому ритмі можна побачити велику красу – і в собі всередині, і ззовні. Коли я уповільнююся, можу по-справжньому оцінити, наскільки прекрасне життя. 

Спочатку я думала, що ретрити підходять для обмеженої кількости людей. Але зараз розумію, що вони допомагають вирішити дуже багато питань. Звичайно, є люди, які ніби все життя живуть у дзені. Мій тато такий – він дуже спокійний. Але якщо ти живеш у великому місті, у тебе проєктна робота і ти ще й десь волонтериш – у якийсь момент треба поставити перед собою метроном. 

Я вірю, що ми повинні піклуватися про себе так само, як і про рідних, близьких, колег на роботі. Раніше я довгий час волонтерила, потім почала працювати в громадській організації. Але фактично працювала 7 днів на тиждень, а тому можна сказати, що знову волонтерила. Коли мені було 25 років, мене обрали директоркою організації, і на мене раптом впала велика відповідальність. Не можу сказати, що не була до цього готовою, бо якби справді не була – то просто б це все залишила. Я була готова по-своєму до того, щоб пройти цей шлях. 

Я прийшла в соціальну сферу з дуже великим ресурсом: за час навчання в університеті наакумулювала в собі багато енергії та сили. А потім стався Майдан, моє волонтерство, робота у власній організації. І весь цей час я постійно віддавала: могла не спати по ночах, не їсти, вкладати всі сили в якийсь проєкт або подію. Звичайно, я пишалася результатами своєї роботи, але потім завжди наставав момент, коли я просто не могла встати з ліжка. 

Коли я стартувала зі своєю активністю, то не знала, що до цього прийду. Тепер розумію, що не можна кидати себе на амбразуру, бо завтра тебе ніхто і ніщо не підніме:  ні наставник на ретриті, ні книжка з мудрими словами. Підняти себе можу тільки я сама. 

Зараз соціум нав’язує нам багато ролей: нам кажуть, що ми маємо бути хорошими дітьми для своїх батьків, хорошими працівниками, свідомими громадянами. Що ми мусимо виходити і садити дерева. Але не треба думати, що без вас це дерево не посадять або що як ви зараз підете з роботи, то там все розвалиться. Це ж сцена – на неї завжди хтось вийде. Інша людина побачить зелене світло і проявить себе. Не треба думати, що ми незамінні. 

Коли приїжджаєш на ретрит, організатори завжди запитають: які ваші очікування? Особисто я ніколи нічого не очікую.

У мене всередині просто є чітке розуміння, що треба зробити паузу.
Я їду, щоб побути в стані тут і зараз. У кожного буде свій ефект. Кожен побачить і почує, те що йому треба побачити і почути. У мене є тільки одне загальне очікування: я роблю паузи, щоб моє життя мало красивий ритм. Можливо, деколи він буде зашвидким, але я все одно буду ним насолоджуватися.

 

Коментар психолога

Олег Безверхий, проєкт UDiscovery

Медитація – це один зі способів ввести людину в змінений стан свідомости (altered state of consciousness або ж ASC). Інший спосіб – це гіпноз, але він має більшу силу впливу, а тому його використовують у клінічній психології.

Медитацію застосовують у неклінічній (практичній) психології. Доведено – вона допомагає зменшити тривожність, покращити складні функції уваги (наприклад, сортування об’єктів), оброблення інформації та навіть успішність навчання.

Сьогодні медитацію використовують у вищих навчальних закладах англосаксонських країнах, в Індії та Латинській Америці. Вона допомагає покращити психічне здоров’я студентів.

Чи всім підходить медитація? Ні, не всім: вона протипоказана людям з психічними захворюваннями та депресією, адже може погіршити їхній стан. У соціальних мережах інколи пишуть про те, що під час ретриту в людини з’явилася депресія. Так буває, якщо він або вона поїхали на ретрит уже в пригніченому емоційному стані. Також це часто пов’язано з вживанням наркотичних речовин. 

Окрім цього, медитація заборонена ветеранам з ПТСР, оскільки може викликати в них аномально гостру реакцію та суїцидальну поведінку. 

Якщо ви хочете займатися медитацією, то зверніться до професійного наставника. Він розкаже про всі підводні камені та допоможе уникнути ризиків. Зважайте, що під час медитації ви можете бути вразливими та психологічно залежними від наставника. Тому на роль ментора обирайте не лише професіонала, але й просто порядну людину.

 

Матеріал надав психологічний проєкт UDiscovery. Його мета — допомогти молодим людям розібратися в собі та подолати проблеми зі спілкуванням.

ТАКОЖ ЧИТАЙТЕ Як приручити тривогу?
ТАКОЖ ЧИТАЙТЕ Чому нам все складніше заводити друзів?

#bit.ua
Читайте нас у
Telegram
Ми в Телеграмі
підписуйтесь

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: