«Я змінюю зовнішність раз на два місяці». Як експерименти допомагають зрозуміти себе
Свої стосунки із зовнішністю я називаю не інакше як маленьким (і доволі особистим) перформансом. За 24 роки я щонайменше десять разів радикально змінювала зовнішність – настільки, що знайомі категорично не впізнавали мене при зустрічі. Ці зміни відбувалися без жодних хірургічних втручань – лише за допомогою зачіски.
Синє, чорне, фіолетове, руде, біляве волосся. Коротке, трохи довше, дуже довге. Кучеряве, пряме, дреди. Це невичерпна кількість комбінацій, але навіть вона здатна змінити людину аж так, що прикордонники будуть хвилин п’ятнадцять вивчати твій закордонний паспорт. Та й до змін звикаєш швидко, тож за кілька місяців з однією зачіскою виникає трохи не ломка: швидше б узяти до рук ножиці та фарбу.
У суспільстві, де до зовнішности ставляться доволі серйозно, постійна трансформація спонукає помічати багато незвичних речей і стає своєрідним експериментом. Як люди сприймають тебе залежно від кольору волосся? Як ти сама змінюєшся внутрішньо, коли бачиш у дзеркалі іншу людину? Останні сім років постійних спостережень дали мені багато відповідей (і ще більше запитань). Гідних, як на мене, невеликого аналізу.
Русяве
Перша суттєва зміна образу була для мене болісна та важка. Я народилася з абсолютно прямим волоссям, тоді як майже вся моя родина – кучеряві. Мене це трохи дивувало, але загалом я почувалася нормально, адже мало відрізнялася від інших дітей. Поки в десять років мої пасма не почали раптово кучерявитися. Я не впізнавала своє відображення, класна керівниця телефонувала батькам з агресивним питанням «якого дідька ви зробили малій дитині хімічну завивку», а однокласники почали кидати знущальні коментарі. Типова дитяча травма з усіма наслідками.
Коли я трохи оговталася від таких змін (на це знадобилося ще десь три роки), то почала регулярно випрямляти волосся. І дуже чітко помічала реакцію людей у своєму рідному провінційному місті. Із рівною зачіскою мені робили компліменти («о, так ти симпатична»), краще приймали в компанії, вважали дорослішою (а для підлітка це майже самоціль життя). Водночас всередині мене з’їдала тривога, наче я зраджую собі, стаю не тою, ким я є насправді. Згодом це переросло в усвідомлене питання: а ким я власне є? І що таке «насправді» стосовно свого ж тіла? Наскільки його потрібно змінити, щоб перестати бути собою?
Червоне
Перший самостійний експеримент почався у 17 років. Я мала довге русяве волосся та прийшла до своєї перукарки з проханням пофарбувати мене в яскравий рудий колір. Показала фотографію з бажаним відтінком, але почула відмовляння: «Така молода, ото тільки волосся попсуєш…». Врешті майстриня на свій смак зробила мене трохи світлішою, і я з відвертим невдоволенням повернулася додому та замовила свій перший тюбик фарби. Вогняно-рудий, звісно.
Це, певно, був мій перший шок. І не надто приємний. Чоловіки на вулицях почали кидати масні коментарі, деякі хлопці відверто казали про фетиш «замутити з руденькою». При цьому мені власний зовнішній вигляд чи не вперше по-справжньому подобався, тож я навчилася калібрувати реакцію ззовні. Усе непристойно просто: що яскравіший колір червоного обереш, то більше сумнівних залицянь спостерігатимеш.
Я проходила з рудим і червоним кольором трохи більше двох років (найдовше з усіх у майбутньому), тож спробувала майже всю палітру. Тоді ж я навчилася менше зважати на реакцію людей і сформувала свою першу броню проти неї. Мій наступний крок був пов’язаний із простим усвідомленням – мені набридли червоні відтінки. А ще я справді непогано зіпсувала волосся, бо грошей вистачало лише на фарбу – на якісному догляді я заощаджувала (а цього робити не варто).
Чорне
Одного дня я вкоротила волосся втричі та пофарбувалася в темний колір. Я знала, що з чорного потім вийти важко, але чомусь вирішила, що тепер буду ходити тільки брюнеткою. Спойлер: набридло мені десь за чотири-п’ять тижнів.
Але темні відтінки для мене стали певним відпочинком і моментом, коли можна зосередитися на собі. Придивитися до свого обличчя, побачити свій одяг і тіло – без відволікань і акцентів на зачісці. Суто чорний колір може бути яскравим, але навіть він дозволяє загубитися в натовпі.
Мені справді стало здаватися, що я дещо загубилася. Наприклад, малознайомі люди почали гірше запам’ятовувати моє ім’я. Це було дуже помітно: саме тоді мене постійно з кимось плутали.
Тоді ж я зауважила для себе ще одну річ: як тільки я змінила зачіску, моє тодішнє оточення почало дорікати, що в мене змінився характер. А от на роботі (першій у житті) мене навпаки почали сприймати виважено та «серйозніше». Про себе я дуже дивувалася: як так, я ж просто підстриглася та пофарбувалася, що за реакція?
Після кількох активних спроб самостійно вийти з чорного (повний провал), я пішла до салону з проханням пофарбувати мене у світло-сірий колір. У майстра теж щось пішло не так, сірого досягти з моєю базою було складно, і мені запропонували зовсім інший варіант. Я подумала «чому б і ні» та погодилася.
Синє
Коли я наступного ранку після фарбування їхала в метро на пари, мені здавалося, що всіх людей на світі цікавить лише одне – мій яскраво-синій колір волосся. Це дуже дивно – відчувати всі погляди на собі, але мізками розумієш – це лише ілюзія.
Почався новий етап комунікації із соціумом. З одного боку, кольорові фарбування – не така вже й екзотика. У Києві і п’ять років тому, і зараз є безліч людей із синім, зеленим, рожевим, різнокольоровим волоссям або взагалі без нього. Логічно запитати: чому тут дивуватися в наш час? Як не дивно, публіка знаходила причини.
– А чому в тьоті синє волосся? – питає маленький хлопчик маму в банку.
– Бо дебілка, – авторитетно та голосно відповідає йому жінка, яка стоїть позаду мене.
– Змий це стидовисько та не ганьби своїх батьків, – читає нотації стара незнайома жінка в парку, де я вигулюю собаку. Я усміхаюся (вже навчилася) та кажу, що мене фарбувала мама. Бабця починає передрікати прийдешній апокаліпсис.
Я не знаю кращого фільтру від непроханих оцінок, окрім як походити хоча б пів року з яскравим кольором волосся. До того ж моя робота передбачала часті поїздки до маленьких міст і сіл – там для багатьох людей спілкування зі мною перетворювалося на подвиги толерантности та витримки. І тільки під кінець розмови проривалося непевне: «А зі своїм кольором вам було б краще…».
Сама я на яскраві кольори підсіла: виявилося, що із синього легко зробити фіолетовий, а потім перейти на рожевий. Між цими відтінками немає особливої різниці в сприйнятті себе чи оточення. Згодом розумієш тільки просту річ: будь-яка трансформація не змінить ані тебе, ані твоє світосприйняття.
Однак такі зміни допомагають ставитися до своєї зовнішности з легкістю, навіть іронією. Після того, як хотіла глибокий синій колір, але вийшов фіолетовий, починає подобатися відхилення від бажаних результатів, зокрема й у інших сферах життя. Ти наче розумієш: можна робити все, пробувати щось нове – та будь готовою до ризиків, помилок, неочікуваностей. Це дуже допомагає в ставленні до власного життя та в прийнятті рішень. Бо коли ти здатна бачити зовсім різні образи в дзеркалі – ти можеш і внутрішньо приймати та любити різні свої грані.
Знову русяве
Якщо спочатку знайомі бурхливо реагували на трансформації, то згодом кожна зміна викликала все менше реакцій. Це передбачувано та зрозуміло, але на якомусь етапі я почула від когось одну суперечливу думку. Звучала вона приблизно так: «А в тебе взагалі все з психікою добре?»
Звісно, якщо почати над цим іпохондрично думати, то запросто поставити собі мільйон інтернет-діагнозів. Не те щоб я так робила, але абсолютно точно помічала: якщо для всіх моїх друзів і подруг підстригти волосся на 10 сантиметрів – вже подія року, початок нового етапу життя, зцілення від душевних переживань і реакція на кінець любовних романів… то для мене нова зачіска стояла десь поряд із «пофарбувати нігти в новий колір».
До того ж мені було цікаво, наскільки я можу бути задоволеною тією «природною зовнішністю», від якої я доволі довго тікала. Тож на кілька місяців я повернулася до свого природного кольору.
Як не дивно, моє сприйняття себе вже не змінилося. Мені подобався свій відтінок, я почувалася з ним комфортно та «у своїй тарілці». Але водночас я звільнилася від гнітючого відчуття, що собою можна бути лише з такими даними, які дістаються від народження. Я дивилася на своє відображення та розуміла: воно не визначає мене. Не більше, ніж сорочка, яку я вдягну сьогодні. Можливо, саме постійні зміни зараз стали моїм віддзеркаленням.
Коли я усвідомила, що «мій» колір визначається лише власним бажанням, це стало значним полегшенням. І сигналом, що досліджувати себе корисно.
Коротке
Як ви розумієте, основні кольори на палітрі колись закінчуються. Добре, що варіанти стрижок – поки що ні. І реакції на деякі з них можуть бути непередбачуваними.
Серйозно, я ніколи не думала, що коротка жіноча стрижка в ХХІ столітті – це щось особливе. Такі незрозумілі речі можна відчути лише на власному досвіді.
Проілюструвати стереотипи, які мені довелось почути, можу в одній ситуації. Я допомагала з організацією заходу в культурній установі, де лекторкою була мистецтвознавиця солідного віку. У своєму виступі вона порушила тему андрогінности античних скульптур та спробувала пояснити це так: «На жаль, зараз складно з першого погляду відрізнити стать людини. Ми дійшли до того, що хлопці ходять із довгим волоссям, а дівчата голять потилиці. От як Поліна». Уся авдиторія повертається на мене, а я стою з думкою: «Ого, а ось це було неочікувано».
Реакції та упередження інших – справді безцінні. За моїми спостереженнями, люди привітніші, коли ти білявка; більше говорять із тобою, коли в тебе яскравий колір волосся; краще сприймають у робочих питаннях, якщо в тебе темні відтінки. Це дуже добре відчувається після кількох змін, але не перестає дивувати.
Найчастіше мені здається, що більшість із нас боїться своєї зовнішности та її плинности, нестабільности. Кожна незначна невідповідність сьогоднішнього відображення порівняно зі вчорашнім стресує нас: нова зморшка або додатковий кілограм нервують, хоча врешті-решт усе одно перемога за ними. Коли я змінюю раз на два-три місяці зовнішність, я наче нагадую собі – тіло може (і буде) набувати нових рис, ставати невпізнаваним і незвичним. Але тепер я готова до цього трішечки більше й краще, а моя ідентичність менше залежить від того, що я бачу в дзеркалі.