Поліцейське свавілля. Чому в Україні досі скоюють злочини ті, хто мають захищати?
У п’ятницю під Кабміном відбулися мітинги проти поліцейського свавілля в Україні та порушення прав людини. Учасники акції вимагали провести реформи правоохоронних органів та розслідувати випадки поліцейського безчинства.
Приводом для мітингу стало катування та зґвалтування жінки двома поліцейськими у відділку міста Кагарлик Київської області в ніч із 23 на 24 травня. Її викликали як свідка. На жінку надягали протигаз, кайданки, кілька разів стріляли з табельної зброї у неї над головою. Наразі двом поліцейським Кагарлицького відділення поліції висунули звинувачення у зґвалтуванні й побитті жінки, Кагарлицький відділ поліції розформували.
Ця подія стала резонансною, але подібних випадків поліцейського свавілля є більше. У 2019 році до Єдиного реєстру досудових розслідувань внесли відомості про 52 факти катувань та 1 629 фактів можливого перевищення правоохоронцями влади або службових повноважень. Статистика лише приблизна, адже багато хто з жертв не повідомляє про випадки знущань. Це глибока та системна проблема, яка викликає недовіру суспільства до поліції, ставить під сумнів її так зване «реформування».
Ми запитали правозахисниць та адвокаток, чому випадки насильства поліцейськими не припиняються, як боротися з таким явищем та яким чином суспільна увага до проблеми може допомогти.
Юлія Лісова, адвокатка
Випадки поліцейського насильства не припиняються, оскільки за них найчастіше ніхто не відповідає. Люди почуваються незахищеними перед обличчям свавілля поліції, і багато хто з потерпілих навіть не бачить сенсу скаржитися. Керівництво поліції, на жаль, толерує такі прояви насильства і реагує тільки на ті випадки, які набувають резонансу.
Необхідно розуміти, що той самий Кагарлик не народився на порожньому місці. Ці поліцейські не прокинулися того ранку, вирішивши стати сьогодні поганими поліцейськими. Вони виросли такими в цій системі. Тому насамперед будь-які прояви поліцейського насильства та свавілля не мають толерувати в середині цієї поліцейської спільноти. А інформацію про застосування насильства правоохоронні органи повинні ретельно перевіряти.
Розслідуванням таких випадків займається Державне бюро розслідувань. Саме до нього необхідно писати заяви про факти насильства та свавілля.
У момент вчинення насильства варто викликати поліцейських за номером 102 для первинної фіксації порушення. Я рекомендую потерпілим звертатися за правовою допомогою адвокатів у таких випадках, оскільки самостійно захищати себе у подібних справах дуже важко.
Олена Зайцева, юристка НГО «Центр розвиток демократії»
Проблема не лише в поліцейському свавіллі, але й у реакції ЗМІ, в ставленні людей до постраждалих, особливо до жінок і дівчат. Суспільна думка, осуд – одна з ключових причин, чому постраждалі не звертаються за допомогою і приховують те, що з ними сталося. Такий осуд направляють і підживлюють деякі журналісти і ЗМІ, починаючи «копати під жертву», шукати, де ж вона «сама винна» в тому, що сталося.
Такий підхід – звинувачення жертви, втручання у її приватне життя – абсолютно не відповідає цивілізованій практиці, він прямо протилежний допомозі постраждалим, це не те, що потрібно, щоб ситуація змінилася.
Так, ми не можемо самотужки запустити реформу поліції чи поодинці протистояти поліцейському свавіллю, але ми можемо зупиняти спроби звинуватити постраждалих з боку друзів і близьких. І це наша особиста відповідальність у таких випадках.
Любов Галан, правозахисниця, координаторка групи громадського спостереження «ОЗОН»
У справі Кагарлика керівництво Національної поліції хоче звести проблему до девіантної поведінки цих поліцейських. Позиція правозахисників полягає ж у тому, що це ніяка не соціальна девіація, а наслідок провалу реформи.
В Україні досі діє «паличкова» система, коли ефективність слідчого вимірюється кількістю закритих кримінальних справ. Слідчому легше застосувати силу до затриманого безхатька чи іншої людини, примусово вибити зізнання і закрити кілька кримінальних справ. Здавалося б, після 2015-го року ця система не має працювати, а основним критерієм ефективності роботи поліції мала б стати довіра. Та «паличкова» система нікуди не зникла. Ми це бачимо за тими випадками незаконного катування та насилля.
У національній поліції – структурі, що має справу з насиллям – є певний відсоток людей із садистичними нахилами. Але кількість незаконного насилля або катування, яка визначена соціологічними дослідженнями (близько пів мільйона випадків на рік), є частиною системної проблеми, знову ж таки – через примусове вибивання показів у людини, щоб закрити справу.
Поліція намагається якось діяти, вони розформували підрозділ, але це призводить до наступної проблеми: в майбутніх подібних випадках поліцейські, які стали свідками таких дій своїх колег, мовчатимуть, бо будуть боятися скорочень. Я не вважаю, що те, що зробило керівництво поліції у цьому випадку, є продуктивним. Їхня реакція та публічна комунікація свідчить про те, що вони не готові говорити про реальні проблеми всередині системи.
Дуже важливим у таких випадках є громадський контроль. Без публічної уваги дуже важко ці проблеми порушувати. Тут не йдеться про артистів і блогерів, тут насамперед йдеться про громадськість.
Ми виходимо на протест, у нас доволі потужні символічні акції тиску, але ми не завжди стежимо до кінця, чим історія завершилася. Таких історій дуже багато, тому нам потрібно вибудовувати якісь спільні адвокаційні дії, для того щоб продовжувати контроль над подібними процесами.
Наразі з метою підвищити прозорість роботи поліції у Міністерстві внутрішніх справ анонсували запровадження системи забезпечення прав затриманих в усіх підрозділах поліції. Серед кроків протидії безчинству поліції буде використання систем відеоспостереження у місцях несвободи, портативних відеореєстраторів при застосуванні заходів примусу, а також створення спеціально обладнаних кімнат для проведення допитів та інших слідчих дій з можливістю відеофіксації.
