Наша редакторка зробила татуювання в новій тату-студії на Михайлівській. Що, навіщо і як це було?
Редакторка bit.ua Ріта кілька місяців збиралася набити портрет улюбленого письменника, але так і не зібралася. Проблема вирішилася сама собою, коли з нами познайомилась команда тату-студії Berlin Tattoo. Тож ми відправили Ріту набивати портрет Валер’яна Підмогильного і попросили її розповісти про нове місце тату-культури в Києві.
Чому я роблю тату? По-перше, це акт самовизнання, по-друге – це красиво. Хтось, щоб зібратися до купи, щоранку виписує три сторінки тексту, хтось крутиться перед дзеркалом, а хтось, як я, перебирає символами. Я люблю символи, люблю, коли вони знаходять мене самі, і люблю довго їх розглядати. Так було з мозаїкою на запорізькому Головпоштамті – моя концентрована неочевидна гордість бути родом з Запоріжжя, – а тепер черга Валер’яна Підмогильного, чиї твори зі шкільних років замінювали мені жорсткі та глибокі бесіди з живими людьми і з віком відгукуються все більше.
Йду забиватися в Berlin Tattoo – у нову тату-студію у дворику на Михайлівській 22в. По обіді мені відчиняє його власник Дмитро Довгаль – русявий чоловік у чорних шортах та футболці, і без жодних татуювань.
Дмитро Довгаль
У фойє грає електроніка з вечірки Boiler Room. Адміністраторка доброзичливо пропонує щось випити. По обидва боки від нас висять кілька картин, серед яких колаж з київської та берлінської мап метро, автопортрет Малевича у стилістиці берлінського графіті та блокпост Checkpoint Charlie з елементами коллажу Bauhaus Museum.
Поруч стоїть великий круглий стіл для роботи та відпочинку майстрів, а на підвіконні – кілька надрукованих 3D-принтером атлантів в оточенні безлічі жовтих каченят. «Качок підвісимо в залі догори дриґом, а статуї заб’є художник», – каже Дмитро.
«Берлін – тому що ми за гармонію стилів, розвиток мистецтва і свободу самовираження», – розповідає Дмитро. В липні у студії провели лекцію з історії живопису для фотографів, а зараз команда працює над урбаністичними шевронами в колаборації з брендом рюкзаків GUD. Дмитро каже, що в бізнесі йому важливо підняти тему міста.
– А чому в тебе татуювань немає? – питаю його.
– Та якось не дійшов. Поки не розумію, що саме я хочу сказати собі і світові. Потрібна потужна ідея.
Ідея тату-студії народилася випадково. Дмитро і його дівчина працювали у великих корпораціях і відкладали гроші для інвестицій. «Ми пів року радились із друзями-татуювальниками і зрозуміли – класна індустрія працює неправильно. Найчастіше за все студії відкривають зіркові майстри. Початківці туди біжать за досвідом, напрацьовують його і потім або зачиняються вдома, або їдуть до Європи, де тату коштує дорожче», – розповідає власник.
За словами Дмитра, головна проблема тату-індустрії – відсутність організованого бізнесу і конкурентного середовища. Метою Berlin було зібрати хороших майстрів в одному місці, зосередити їх на мистецтві, позбавивши зайвої роботи – маркетингу, закупівлі витратних матеріалів, бухгалтерії тощо.
«Ми дуже довго бігали за тату-майстрами, вмовляли їх з нами працювати, – пояснює він. – Всі хороші майстри кудись валять, бо тут цінники нецікаві. Але нам дуже допоміг коронавірус – дехто не виїхав до Німеччини та Франції, і в нас вийшло всіх вмовити. Майстри постійно підказують, що мені варто поліпшити».
У Berlin п’ятеро художників. У кожного різні техніки: Соня працює в гравюрі та ніжній ілюстрації, Зруб – у нью-скул, Кирило – в графіці, геометрії та реалізмі, Базальт – у реалізмі та органіці, а Лєна – в анімаційному стилі та в неояпонському (дивіться тут, як усе це виглядає).
Моє татуювання – щось середнє між дотворком та реалізмом, тому робитиме його Кирило – рудий чоловік з бородою та септумом у носі. Коли Дмитро проводить мене до залу, там не вщухає музика і сміх Лєни й Зруба, а Кирило вирізає останні роздруківки ескізу. Домовляємось, що тату буде на внутрішній частині передпліччя, біля серця – символічніше не вигадаєш.
Кирило каже, що татуювання буде нескладним і швидким. Відтак мені протирають спиртом і голять внутрішню частину передпліччя, а потім змащують її трансфер-гелем, аби перевести на шкіру контури портрету. Ось від моєї руки відклеюють папірця, і на шкірі залишається тільки фіолетове чорнило.
Хтось подає мені подушку в формі дупки корґі, і я вмощуюся на кріслі. Кирило розпечатує голку і за хвилину наносить першу лінію. Через швидку вібрацію я не відчуваю болю. Неприємно стає згодом – не від голки, а від механічного подразнення серветкою, якою Кирило раз по раз забирає з тату зайві чорнила.
– Що тебе бісить як тату-майстра? – питаю Кирила.
– Та нічого, мабуть, – каже він, – хіба коли клієнт намагається мені допомогти, а я цього не просив.
За кілька годин музика змішується з гудінням ще трьох машинок – до Лєни, Зруба і Базальта теж прийшли клієнти.
– У тебе в цій зоні хороша шкіра для татуювання, не кровить, – підмічає майстер. Він увесь час міцно тримає мене за руку і тільки спокійно киває, коли я вкотре тіпаюсь.
Щоб відволіктись, задираю ноги і гецаю потилицею по подушці – а потім зі стогоном сміюсь. «Це ще нічого, – каже Кирило, – один мій клієнт якось знепритомнів, а прокинувшись – дезорієнтувався і став лупцюватися».
Коли голка кружляє під пахвою вже другу годину, я волаю.
– Та ж й*баний нах*й!
– Ну нарешті, оце по-нашому! – сміється майстер.
Кирило робить татуювання вже четвертий рік. Каже, що шукав себе довго. Спочатку за настановами батька закінчив військовий ліцей, потім пішов в інженери-будівельники – розраховував на стабільну роботу, але зупинився все одно на творчості. Все життя щось ліпив і малював, каже, і це завжди приваблювало його більше за цифри і стабільність.
– Я коли б’ю, не думаю навіть, що це робота. Певно, тату – єдиний прийнятний для мене спосіб творчого самовираження, – розповідає він.
Перше тату на собі він набив тільки для того, щоб побачити процес татуювання наживо. Cам спочатку бив за пиво, а трохи пізніше, каже, – за гроші, на які можна купити це пиво.
У квітні Кирило мав полетіти до Німеччини і трохи попрацювати, але через карантин все зірвалося і він влаштувався в Berlin. Тепер їхати й не кортить.
Ми закінчили. Кирило знову дезінфікує руку та розповідає про догляд за татуюванням: носити плівку чотири дні і не купатися в надто гарячій воді, після плівки помити татуювання з милом, потім – змащувати бепантеном, а коли майже заживе, підмазувати трохи дитячим кремом. В цей час – жодного моря і пекучого сонця.
– А через що тату-майстри сперечаються у своїй тусовочці? – питаю Кирила, коли він збирає роздруківки Підмогильного. Він якийсь час вагається з відповіддю і задумливо підбирає слова.
– Майстрів як я називають «піоно-бєдрістами». Я б’ю квіти – в певному сенсі банальщину. Але ж їх можна зробити так по-різному! Розробити цікавий і складний візерунок за формою тіла, наприклад. Тому я пишаюся тим, що я «піоно-бєдріст».
– А що тобі здається несправедливим у сфері?
– Що складні і довготривалі роботи збирають 200-300 лайків, а мінімалістичні лінії – мало не мільйон. Я на боці того, що робиться складніше та стильніше.
Татуювання припікає від дотику до теплого тіла через плівку, яка трохи стягує шкіру. Роблю кілька селфі в дзеркало – щоб зачекінитись і показати підписникам у сторіс нове місце. На цьому ми з командою прощаємось.
Чотири дні потому
Зона під пахвою справді набагато більш чутлива, ніж, наприклад, зовнішня стороні руки до ліктя, де набите моє перше тату. Тому якщо ваші друзі люблять тикати вас у болючі місця, вчіть іспанську лайку, бо від ниючого болю викрикувати кортітиме як ніколи пристрасно. За чотири дні тату заспокоїлось і тільки трохи лущиться.
чотири дні після татуювання / Фото: Ріта Дудіна
Тепер Валер’ян Петрович Підмогильний своїм сталевим поглядом розглядає з моєї руки Київ, який колись підкорився його талановитому і безсовісному Степанові Радченку. Я почуваюся більш впевнено, а люди питають, що це за мужчина – і я з задоволенням їм пояснюю. Татуювання – це болючий, але справді хороший спосіб показати світові, що для тебе справді має значення.
Фото (якщо не вказано інше): Вероніка Горянська