Cпецпроекти

У мене спінальна травма шиї. Ось як я перехворів коронавірусом


У 2013 році гірник Василь Негура зламав шию і відтоді пересувається на колісному кріслі. Останні кілька років він волонтерить у громадській організації «Група активної реабілітації», яка допомагає реабілітуватися людям зі спінальними травмами і веде просвітницьку комунікацію про життя людей з інвалідністю. 

Василь перехворів коронавірусом і розповів нам про симптоми, перебіг і лікування хвороби, а також про її особливості для маломобільних людей. 

Офіційно COVID-19 у мене підтвердили 20 квітня, а симптоми з’явились ще 4-го. Я одразу зателефонував сімейному лікарю, але чомусь тестування відкладали. Приблизно 7-9 квітня в мене взяли мазок із горла та носа, а наступні 9-11 днів я чекав на результат.

За місяць до того, наприкінці березня, мій тато лежав у лікарні. 31 березня його виписали, а ввечері підскочила температура. В нашому місті Нововолинську в той період якраз виявили першу людину з COVID-19 – і це був чоловік, який лежав з моїм батьком в палаті.

Татові зробили ПЛР-тест та госпіталізували. Згодом мамі погіршало. У неї виявили запалення легень, і її також поклали в лікарню. Я припускав, що теж можу заразитися, щодня міряв температуру і ось побачив 38,7. Наступні п’ять-шість днів температура не спадала нижче ніж 38, сильно боліла голова. Спочатку була температура, потім перестав відчувати запахи та смаки, мав постійну слабкість. Через втому важко було одягатися та готувати їжу. На початку я дуже складно переносив хворобу.

Я був самоізольований три тижні. Сімейний лікар періодично дзвонив і запитував про стан здоров’я. Як такого лікування він не радив – порадив лікар моїх знайомих.

У саніепідемстанції казали: «У нас немає працівників, які можуть приїхати та обробити будинок дезінфекційними засобами». Якось вони залишили біля воріт ці засоби, хоча мали приїжджати двічі на день та власноруч обробляти, та, звісно, не робили цього. Із соціальних служб ніхто взагалі не телефонував.

Під час хвороби в мене не було знайомих, які перехворіли б коронавірусом, і статистика у світі була невтішна, тому психологічно це мене ламало. Я почувався вигнанцем, бо всі оббігали мій будинок. Навіть деякі рідні боялися. Та я на них зла не маю – все розумію.

Я трохи боявся за своє життя, але тримав це в собі. Спочатку нікому про хворобу не розказував. Поруч були найрідніші – сестра із сім’єю, брат з родиною та батьки. Усі дуже хвилювалися, тоді був початок карантину, ніхто нічого не знав. Більшість знайомих навіть не телефонували, бо думали, що коронавірус передається через телефон.

Ще було емоційно важко, тому що я був наодинці. Я не хотів показувати свою слабкість, але хотілося комусь виговоритись. Мене підтримали керівники ГАРу.

Після хвороби моє відчуття безпеки загострилося, бо я пережив усе на власному досвіді. З дому виїжджаю лише в масці, в магазинах розраховуюся безконтактно, тримаю дистанцію. Хоча в мене є антитіла, я розумію, що вірус не зник і трапитися може що завгодно. 

Люди з інвалідністю у групі ризику. Дехто потребує сторонньої допомоги просто на вулиці, може виникнути контакт із незнайомою людиною. Краще обмежити себе маленьким колом спілкування, не ходити в людні місця та дочекатися, коли ситуація покращиться. 

Авторка: Віра Щербіна, комунікаційна менеджерка ГО «Група активної реабілітації». Матеріал створено в межах проєкту «Колеса Допомоги», який реалізується за підтримки  Міжнародного фонду «Відродження».

#bit.ua
Читайте нас у
Telegram
Ми в Телеграмі
підписуйтесь
 

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: