«Приїздиш на місце, дивишся людям в очі й кажеш правду». Як троє митців об’їхали всю країну, аби зняти професії, що зникають
Автори мистецького проєкту «Околиці часу» об’їхали всю країну, щоб дослідити та зафіксувати історії людей, чиї професії можуть зникнути в найближчому сторіччі. Це годинникар, ліжникар, наглядач маяка, вівчар, шахтар, бортник та солевар. Сім зібраних історій планували оформити в офлайн-фотовиставку, проте через карантин «Околиці часу» тимчасово можно відвідати лише онлайн.
Однак ця виставка – не просто анімовані слайди, які потрібно скролити чи клікати. Кожна історія – це подорож віртуальною кімнатою.
Щоби цілком занурити відвідувачів в атмосферу Карпат, де випасають овець, чи торецької шахти, де гримить кірка, автори вирішили вплинути на максимум органів чуття. Із цим допомогли чорно-біла аналогова фотографія, бінауральний запис звуку, документальна передача мови героїв і героїні, та, власне, драматургічна композиція кожної з історій, яка й змушує співпереживати.
Режисерка Ліза Сміт, оператор Слава Цвєтков та звукорежисер Василь Явтушенко розповіли нам про бекстейдж проєкту. Читайте в інтерв’ю, як вони шукали героїв серед незнайомців, ризикували технікою безпеки та записували звук на мікрофон у формі вуха.
Лізо, тебе на проєкт надихнула стаття Мішеля Фуко «Інші простори». Як у роботі втілилося враження від прочитаного?
Ліза Сміт, режисерка
«Інші простори» прочитала вся команда – це допомогло нам усім спіймати те, що велика кількість людей ще не переходить у цифровий світ. Ця стаття у ХХ сторіччі передбачала те, що з нами відбувається зараз, що цифровий простір стане ще одним середовищем існування.
Прочитання припало на карантин, коли стало зрозуміло, що проєкт перейде з офлайну в онлайн. Стало цікаво, як у цьому цифровому просторі ми можемо створити інший пласт – інший за темпом передусім. Герої, яких ми шукали, живуть за межами нашого швидкого життя, і ніхто не дає їм голосу. Вівчарі в горах навіть годинником не користуються – орієнтуються за сонцем. Для нас це вже незрозуміло.
Ми захотіли посеред цифрового простору створити окремий простір для цих людей. І саме завдяки бінауральному звуку вдалося – фотографії б просто переклацали.
У вас було відчуття, що діалог з героями складається не так, як складався б із середнім мешканцем міста?
Ліза: Частково. Так вийшло на Тендрівській косі, бо це острів з маяком і лише кількома людьми. Вони не мають ані зв’язку, ані інтернету і спілкуються тільки одне з одним.
Трохи не складалося і в Поліссі: старше покоління розмовляє білорусько-українським суржиком, 30 відсотків якого ти не розумієш, а молодше – чистою українською. І все це в межах одного регіону! Текст у главі про Густима, якому 90 років, саме такий, автентичний. Ми вирішили зберегти оригінальність мови, якою розмовляють люди, і в кожній главі видно, яка різна ця комунікація.
А як ви взагалі шукали героїв?
Ліза: Це був ще той квест. То через інтернет, то через знайомих, то вже на місці. Коли ми шукали в Поліссі бортників, то спочатку натрапили на молодого активіста ГО «Бортники України» Максима Пчелова – він і підказав куди їхати. Ми їхали одразу до людей додому і пояснювали, що робимо.
А з Тендрівським маяком виявилося складніше – це стратегічний об’єкт, туди просто так не потрапиш. Нам довелося брати дозвіл у всіх інстанціях – від національних до обласних. На маяку нам не дуже зраділи. Його наглядач живе там тридцять із чимось років і не дуже хоче спілкуватися з журналістами чи художниками. Однак за три дні ми до нього достукалися.
На Сході ми нікого не знайшли, тому поїхали наосліп, і другого дня отримали дозвіл потрапити в шахту. Іноді так і працює – приїздиш на місце, дивишся людям в очі і кажеш правду. Якщо ти щирий, людина це відчуває. Телефоном чи емейлом такі речі часто не вирішуються.
Слава Цвєтков, оператор
Слава: Кожна поїздка була пригодою. Як ми в шахту намагалися потрапити? Потрібно було знайти номер людини, яка туди проведе. Отже, це відбулося в бабусі мого друга, яка нас прийняла. Вона показала нам газетку, де була маленька стаття з підписом потрібної людини – одного з працівників профспілки шахтарів. Ми знайшли в інтернеті його номер і за пів години після зустрічі потрапили в шахту.
Ліза: На шахті теж був цікавий момент – нам спершу не дозволили спуститися, бо вся техніка працювала на батарейках. А цього не дозволяють через техніку безпеки, бо одна-єдина іскра в пристрої може підірвати всю шахту. Тож генеральний директор шахти – строга донбаська людина, яку називають генералом, – спідлоба сказав нам, що пустить, тільки якщо дістанемо механічний фотоапарат без батарейок. Тоді ж вночі нам машиною відправили «Зеніт» та «Київ».
Славо, а в чому принадність таких зйомок для оператора?
Пригода – це знайти героя, який погодиться знятися та ще й історію розказати. Усі герої не схожі на жителів міста. Щоб зробити знімок, до людини потрібно наблизитися. Часто вона боїться, підозрює, відмовляється дивитися в об’єктив.
Фотографувати на плівку – це технічне задротство, бо потрібно все вимірювати, і не можна одразу подивитись, як виходить. Уявив, світло виміряв, кнопку натиснув, а що вийшло – дізнаєшся тільки за тиждень-півтора.
Василю, ми вже кілька разів почули про бінауральний звук. Що це таке? Як його записати?
Василь Явтушенко, звукорежисер
Цей ефект можна відтворити лише в навушниках, тому неможливо його використати, наприклад, у кінотеатрі. Але натомість він дає можливість відобразити дуже реалістичну і деталізовану звукову картину, досягти унікального ефекту присутности.
Під час запису ми використовували різні мікрофони, в тому числі бінауральні. Бінауральна фонограма – це не тільки про запис, а також про зведення. Тож ми зводили звуки зі звичайних мікрофонів, щоб отримати бінауральне звучання, і навпаки.
Мені було важливо поєднати технології з сенсами нашої виставки – ми робили не лише атракціон, а також зліпок епохи, що майже пішла. Тож на виставці пропонуємо вам схопити цього майже прозорого привида.
Ви з кожним героєм провели багатогодинні розмови. Як відбирали те, що увійде до виставки?
Ліза: Нам було важливо синтезувати звук, фото і текст так, щоб утворилося ще одне, синтетичне нове відчуття. У випадку із шахтою, попри те, що глава доволі «важка» за своєю атмосферою – текст іде контрапунктом. Бо героїня дуже жива та весела. Я намагалася не ілюструвати все підряд, а дати глядачу можливість самостійно розширити свої відчуття. Усі різні – та всі вплелися в драматургію.
