Cпецпроєкти

У мене немає зони комфорту: Олександр Попко про першу роботу, мотоцикли й екстремальні подорожі


Олександр Попко не шукає коротких шляхів і ніколи не здається, а просто робить те, що любить. Він відвідав 62 країни світу, зокрема подорожуючи на мотоциклі. Хобі стало роботою: зараз Олександр має бізнес, пов’язаний з байками. 

Ми розпитали, як це: в п’ятнадцять укласти першу успішну угоду, всерйоз полюбити спорт, спонтанно відкрити візу на Філіппіни та знайти власний шлях, не злякавшись перешкод. 

Матеріал – другий із серії інтерв’ю із сильними духом людьми. Наші герої доводять – ми всі здатні на неймовірні вчинки та самі створюємо свою долю. Проєкт реалізується за підтримки Nemiroff De Luxe.

Перший досвід – найцінніший

Мені було п’ятнадцять, коли я влаштувався на першу роботу – помічником майстра з ремонту взуття. Доводилося прогулювати уроки, бо з 12-ї години дня і до 8-ї вечора я працював у майстерні. Місце було хороше, бо навколо гуртожитки, а в студентів немає грошей на якісне взуття. Тому клієнти були завжди, а я заробляв свої тридцять гривень на день.

Звісно, школу ніхто не скасовував, тож я балансував між навчанням, роботою і спортом (займався академічним веслуванням).

Якось до нас прийшли із сусіднього взуттєвого магазину і попросили відремонтувати взуття з браком. Це зайняло мінімум часу і дало непоганий прибуток. Тоді я запропонував шефу знайти ще такі магазини. Він не вірив, що із цього може щось вийти, і я взяв ініціативу на себе. 

Оскільки пошукових сервісів тоді ще не було, я просто купив карту Києва і ходив з нею вулицями. Заходив у взуттєві, пропонував гарантійне обслуговування взуття і ремонт первинного браку. Хтось посилав мене, хтось погоджувався. І я домовився із шефом на 50 грн за кожного такого клієнта. Тоді заробив на свій перший телефон і вже залишав у магазинах свій номер – як ділова людина. 

Таким чином я добрався до крутого магазину відомого бренду. Виглядав я не дуже пристойно, тож слухати мене не стали. Однак усе-таки зателефонували і запропонували взяти в них кілька пар на ремонт. Спроба вийшла успішною: вони прислали три тисячі пар трохи згодом, що забезпечило нам плідну роботу на два тижні і хороший дохід.

Тоді я вирішив попросити шефа не п’ятдесят гривень за цього клієнта, а двісті. Він мені відмовив. І після цього я більше ніколи не працював на «дядю».

Пошуки себе

Роботи більше не було, і я вирішив зосередитися на спорті. Роками старанно тренувався і в результаті став членом Олімпійської збірної, брав участь у серйозних змаганнях. Однак на олімпіаду в Пекіні не потрапив через конфлікт інтересів і зі спортом зав’язав. 

Це дуже вибило мене з колії, та витрачати ще чотири роки до наступної олімпіади я не був готовий. А коли спортсмен іде зі спорту, він надто молодий, щоб закінчувати життя, але надто старий, щоб починати спочатку.

У своє задоволення я почав займатися велоспортом. Тоді ж я вивчив фотошоп і ілюстратор, просто з цікавості. Почав знімати на камеру друга, але це так і залишилось хобі на той момент.

Життя підготувало для мене дещо інше. Я познайомився з роботодавцем, який виявився депутатом, і два роки пропрацював його помічником. Та спортивний дух нікуди не зник. Тому паралельно я займався кайтсерфінгом, просто для себе, від надлишку часу і грошей.

Одного разу до мене приїхав друг і попросив, щоб я повозив його по Києву у справах. Він тоді оформляв візу у Філіппіни. Ось ми сидимо з ним у посольстві і я думаю: а чому б ні. І поки друг чекає в черзі, я їду додому, беру паспорт і відкриваю візу. За два тижні я продав машину, і подорож почалась. Я планував поїхати туди на три місяці, а залишився на дев’ять чи десять. Спершу я просто відпочивав, а потім працював тренером по серфінгу і кайтсерфінгу.

Потім повернувся до фотографії – знімав свої численні подорожі, занурився в рекламу, проводив зйомки для різних брендів. Узимку проєктів не було, тому я завжди кудись їздив: США, Малайзія, В’єтнам. Улітку повертався і знову працював. І тільки недавно із цієї діяльности вийшов – втомився.

Екстремальні подорожі

Я відвідав 62 країни світу. Найекстремальнішою і найбільш незвичайною для мене виявилася Малайзія. 

Одного разу я влаштував пішу подорож через Таїланд і Малайзію. У Таїланді виникла проблема: ніде поставити намет у джунглях. І мені довелося просто заходити до місцевих у двір і питати, чи можна поставити у них намет. І зазвичай у відповідь тобі: «Без проблем, хочеш поїсти?» Така дружелюбність траплялася на кожному кроці.

Та кордон між країнами обов’язково треба було перетинати на транспорті. Мій бюджет був обмежений, і мені пощастило, що з Таїланду йшов безкоштовний потяг з паломниками в Малайзію. Я зайшов у вагон, а там купа людей з курми на головах. Це був просто жах. Тоді один чоловік мені каже: «Хороші вагони далі». І я подумав: добре, піду туди. Підходжу, провідник мене спокійно пускає. Однак уже після того, як потяг рушив, просить у мене квиток. Виявилося, що це платний вагон. А перейти в безкоштовний уже не можна. Вільних місць не було, тому я ліг просто в тамбурі і так їхав. І хоч я з усіх боків був обкладений своїми сумками і було страшенно тісно, та почувався щасливим.

Коли я заїхав у Малайзію, то потрапив в інший світ. Там всі злі і непривітні. Тому вирішив не подорожувати країною, а піти по островах. Першим у моєму списку був острів Пангкор. Проте коли я приїхав у порт, останній паром уже відійшов. Довелося шукати місце, де можна поспати. І я йшов уздовж берега, щоб знайти, де поставити намет. Коли знайшов хороше місце, то зі спокійною душею розташувався там і заснув. А за 10 хвилин мене оточила купа ліхтариків, навколо крик. Єдине, що я бачив, – це військові портупеї. Виявилось, я оселився на території військової бази Малайзії. Був відлив, тому я зміг обійти паркан біля самої води. 

У тій подорожі я шукав пляж, до якого немає виходів, щоб побути на самоті. Знайшов такий на карті та йшов до нього вбрід по воді. Тоді залишалося три дні до Нового року, і я вирішив, що зустріну його там – один серед красивої природи. Коли я нарешті дійшов до пляжу, то побачив там гамак, що висів між деревами. Моєму розчаруванню не було меж. Я підійшов ближче, а  звідти виглядає чоловік з довжелезною бородою і починає по-французьки зі мною говорити. Коротше, його ламаною англійською і моєю ми познайомилися. Виявилося, що цей чоловік йшов пішки навколо світу. І у новорічну ніч я не був самотнім. Ми зробили величезне вогнище, увімкнули музику і так зустріли Новий рік.

Коктейль

Я подорожую з абсолютно різними людьми, і кожен наповнює моє життя певними емоціями та досвідом. Пам’ятаю, якось з товаришем ходили в гори і він розповідав мені, у якій послідовності потрібно їсти борщ, сало, цибулю і пити горілку. Тоді під час обіду ми все робили відповідно до його поради, і справді було дуже смачно.

Смак коктейлю Blood&Honey нагадав мені те душевне і щире спілкування з друзями під час подорожей у горах. Бо подолання труднощів зближує, і в такі моменти ніхто не боїться бути собою.

Рецепт:

*Спершу потрібно настояти горілку на бородинському хлібі. Для цього хліб поріжте кубиками, трішки обсмажте без олії, залийте горілкою та залиште настоюватися на добу. Врахуйте втрату рідини, оскільки хліб вбирає в себе горілку.
*Усі інші інгредієнти збийте блендером, процідіть через super bag або дуже дрібне сито і доведіть до кипіння.
*Змішайте горілку з рештою інгредієнтів, прикрасьте крихтами сушеного бородинського хліба або в’яленими томатами.

 

Фотографія

Для мене фотографія теж пов’язана з екстримом. Щоб усвідомити важливу професійну істину, мені довелося подивитись страхові в очі. 

Одного разу, коли я займався скелелазінням у Криму, був з товаришем на Соколі – скелі під Судаком. У процесі підкорення почався дощ, і ми більше ніж добу висіли закріплені канатом на скелі. У нас було пів пляшки води і пачка вафель на двох. По черзі закривали один одного від вітру. 

Усе зрештою закінчилося добре – і тоді я зрозумів, що реально красивий пейзаж і фото нам може подарувати тільки погана погода. Бо в момент хвилинного прояснення – максимум фарб і об’ємности, композиції загалом. 

Найкращі фото виходять спонтанно, коли самому перехоплює подих від краси навколо. Якось ми з товаришами поїхали в Доломіти. А там не можна ставити намети, і ми залишились в ущелині гір просто в спальниках. Я прокинувся вночі, а перед очима таке зоряне небо, що словами не описати. Зробив фото прямо з ущелини. Я тоді дуже хотів пити, а моя вода закінчилася ще на підйомі. Інша група була на 200 метрів вище, але я розумів, що не вилізу з теплого спальника в такий холод. І я просто почав їсти сніг, що лежав поряд. Це було дуже кайфово.

Мотоцикли

Кататися на мотоциклі – це те, що приносить зараз найбільше задоволення. І найбільший дохід дає перепродаж байків. На момент, коли почався карантин, у мене вже два роки існувала майстерня sog.motors, тому без роботи я не лишився. Спочатку це було хобі, але я розвивав цю справу і тепер мотоцикли – це мій бізнес.

Раніше я набагато частіше подорожував на мотоциклі. Міг поїхати кататись у Румунію, звідти заїхати в Болгарію і Сербію. З настанням пандемії така можливість зникла. Тому ми з друзями частіше організовуємо тури Україною.

Я так захоплююся байками, що навіть вирішив створити про це фільм – Dustards. Я поєднав любов до подорожей і мотоциклів: зібрав товаришів, проспонсорував бензин і харчування і повіз їх улюбленими місцями України. Основна ідея – донести кайф від подорожей до великих мас.

Хоч проєкт провалився через погані комунікації в команді, але це досвід. Я зробив висновок, що поняття усної домовлености – повна лажа. Усе, що стосується доходів, – ніяких домовленостей на словах. Та ще це був репутаційний проєкт. Я отримав свою вигоду, охоплення авдиторії, це зіграло мені на руку. Зараз мене набагато більше людей знає за фільмом.

У чому сила

Сильна людина – та, що здатна говорити «ні». Часто ти мусиш говорити «так», коли насправді маєш сказати «ні». Це просто, а з іншого боку складно. Також сильна людина – це та, яка адекватно і правильно реагує на зовнішній подразник. А зовнішній подразник у нас – все, що нас оточує.

Обставини завжди розвивають нашу моральну силу. Проблем багато: фінансові, морально-етичні, але все вирішується шляхом домовленості. Усе можна вирішити, крім смерти. А із зони комфорту мені не доводилося виходити, бо її в мене немає.

Щоб розвиватися, потрібно не боятися. Страх – це уявна стабільність. Як казав мій товариш про стабільність – це твердо. Однак це взагалі не твердо. Досягти своєї цілі людині заважає страх втратити те, що не є насправді пріоритетом. Так, жити десь треба. Проте ти не помреш, якщо доведеться і перекантуватись у когось. Якщо ризикнеш, то можеш втратити лише гроші, а можеш потім мати більше. Будь-які дії в розвитку завжди мають ризики. Інше питання – чи можеш ти із цими ризиками миритися.

#bit.ua
Читайте нас у
Telegram
Теги:
Ми в Телеграмі
підписуйтесь

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: