Спецпроєкти

Чому неможливо врятувати всіх та як подолати вигорання: розповідає волонтерка Харків Прайду


5 грудня весь світ відзначає Міжнародний день волонтера, а 10 грудня – день прав людини. 

До цих важливих дат вирішили підняти теми взаємодопомоги і волонтерства. Героїня нашого матеріалу Станіслава Петлиця займається доброчинністю вже 5 років. Вона координує волонтерство Харків Прайду та Прайд Хабу – ком’юніті-центру для ЛГБТ-спільноти. 

Станіслава розповідає, що підштовхнуло її до волонтерства, як вона бореться з вигоранням і чому доброчинність насправді підходить не всім.

Як усе починалося

Почалося все з однієї ситуації, яка глибоко вразила та обурила мене. Колись у маршрутці чоловік потягнув мене за кофту і попросив про допомогу – йому стало зле, він задихався. Водій зупинив біля лікарні неподалік, і разом з незнайомою жінкою ми винесли чоловіка на вулицю та почали телефонувати у швидку. 

Я вирішила не гаяти часу та одразу вирушила до лікарні, щоб просити про допомогу. Казала медпрацівникам, які були на території, що тут чоловіку погано і ми не знаємо, як допомогти. Мене відправляли по різних кабінетах і я довго бігала по  поверхах, щоб знайти потрібного спеціаліста.

І ось кабінет невропатолога. Пояснюю ситуацію, лікар мляво підходить до вікна, дивиться на чоловіка внизу та каже: «Я нікуди не піду, в мене зараз робочий час». Врешті-решт вдалося знайти жінку, яка погодилася допомогти. Вона взяла із собою нашатирний спирт, чоловікові стало легше, а тоді вже приїхала швидка. 

Мене ця подія дуже вразила, адже я була на території лікарні, а спеціалісти відмовлялися рятувати хвору людину. Тоді й вирішила, що хочу займатися першою допомогою. Зрозуміла, що маю володіти знаннями, які можуть врятувати комусь життя.

Я спробувала себе в різних проєктах: видавала із Червоним Хрестом їжу бездомним, волонтерила в дитячих будинках. Два роки координувала напрямок «перша допомога». Окрім цього, брала участь у програмі обміну від EVS – European Voluntary Service (Європейська волонтерська служба). Завдяки програмі я цілий рік жила в Естонії та волонтерила в дитячому будинку з дітьми від 3 днів до 18 років.

Боротьба з вигоранням

У моєму випадку можна сказати, що колишніх волонтерів/-ок не буває.

Якою б вигорілою себе не відчувала, все одно знаходжу місце для волонтерства, адже це отримую від цього неймовірне задоволення. А секрет у постійній зміні діяльности: якщо відчуваю втому в одному проєкті, то змінюю фокус та займаюся чимось іншим.

Так я зробила, коли відчула, що емоційно вигоріла в Червоному Хресті, де спочатку волонтерила, а згодом працювала менеджеркою із соціальної підтримки.  На вихідних ще додатково допомагала роздавати їжу на вокзалі і час від часу займалася тим, що не входить у мої обов’язки.  Для мене це також  волонтерство. Взагалі у таких організаціях та в більшості ГО багато роботи виконується на волонтерській основі.

Я пішла звідти, коли відчула, що злюся на оточення. Моя робота полягала у психосоціальній підтримці, тож було б дивно, якби я постійно зривалася на інших.

Допомогла зміна діяльности: я почала працювати у PrideHub – ком’юніті-центрі для ЛГБТ. Лише третина роботи оплачувалася, а все інше робила за ідею. Це було ризиковим, адже тоді я була в мінусовому стані. Однак я не пошкодувала про рішення, адже саме тут відчула співпричетність і зрозуміла, навіщо мені волонтерство та чого я насправді хочу.

Волонтерство це постійний розвиток

Я обрала волонтерство, адже мені до душі лише ідейна робота. Тут можна себе спробувати себе у багатьох проєктах та зробити життя яскравішим та наповненішим.

За пірамідою Маслоу потреби, які закриває волонтерство, – на найвищому рівні. Доброчинність – це діяльність, пов’язана з духовністю, особистісним зростанням, постійними комунікаціями та відчуттям важливості у спільноті.

Якщо хочеш займатися волонтерським менеджментом і управляти людьми, то спочатку піди «в поле» та спробуй побути в ролі волонтера/-ки. Я завжди робила трохи більше, волонтерство допомогло мені розвивати лідерські якості. Самостійно я збирала команду, розподіляла обов’язки та зрозуміла, що можу не лише виконувати роботу, а ще й допомагати виконувати її іншим.

Часто в людей існує стереотип, що волонтерство – це безкоштовна робоча сила. Волонтери просто альтруїсти та «дурники», які готові працювати завжди безкоштовно і незрозуміло що роблять. Ще на початку я навіть пояснювала знайомим, що у волонтерстві є багато можливостей: можна знайомитися з багатьма людьми, спробувати себе в різних завданнях та зрозуміти, що тобі подобається. У відповідь чула, що волонтерство не для них – і з цим я погоджуюся. Волонтерами стають люди, які готові віддавати і постійно боротися за справедливість та мають на це достатньо енергії.

Ти ніколи не врятуєш усіх

На початкових етапах у мене було багато ідей та жаги до всесвітньої справедливости. Здавалося, мої дії змінять усе та всіх навколо, світ буде прекрасним, інші люди зрозуміють важливість волонтерства і долучаться до нього.

Яким же було моє розчарування, коли виявилося, що багатьом це не цікаво та не потрібно. До волонтерства ставилися скептично навіть дитячі будинки: їм не подобалося, що ми  грали з дітьми й після нашого візиту малюки були активними та хотіли тепла і ласки вже від вихователей/-ок.

Колись ми їздили на проєкт «Інакше» у Львівській області, в інтернаті  познайомились із хлопчиками з інвалідністю. Вони ментально були ще дітьми, а фізично – дорослими чоловіками. Для мене стало великим відкриттям, що такі люди існують, за ними потрібно постійно доглядати та займатися їхнім розвитком. Дивно та неочікувано боляче.

Коли я почала волонтерити та працювати в галузі прав людини, то здавалося, що перед нами величезною скеля, яку неможливо поворухнути. Зараз я не думаю, що можу змінити багато чого, але точно знаю, що можу змінити хоча б щось.

Відчувати себе важливою

У мене є дуже теплий та цінний спогад, пов’язаний з волонтерством. 

Декілька років тому я координувала день першої допомоги. Ми з командою вигадали квест: людина пересувалася по парку та на різних точках навчалася чогось  нового. Я допомагала організовувати локацію, координувала її та стежила, щоб усе було в порядку.

Підтримати мене на івент приїхав тато, хоча він взагалі не цікавився першою допомогою. Для мене це було дуже важливим, адже тато був одним з найближчих  людей у моєму житті. 

Тоді на локацію приїхали журналісти та записували репортаж. Я давала інтерв’ю, а тато стояв недалеко та знімав мене на телефон з дуже поганою камерою. Батько пишався мною в той момент, а я відчувала себе безмежно важливою та класною. Тепер, коли тата немає в живих, для мене цей спогад є надзвичайно дорогоцінним. 

#bit.ua
Читайте нас у
Telegram
Ми в Телеграмі
підписуйтесь