«Незабаром кінець світу, а виживуть тільки обрані». Як моя родина потрапила в секту
Релігійні спільноти у всьому світі заохочують до себе мільйони адептів і фанатиків іншої віри. Усередині таких організацій люди отримують підтримку та відчувають себе обраними. Анна розповідає, як її брат і батьки потрапили в секту, у які догми вірили та як це вплинуло на її доросле життя.
Про дитинство та віру
Я народилася в досить забезпеченій сім’ї – у дитинстві мала все, що захочу, тоді батьки також вважали за потрібне вкладати в мою освіту. Навчалась у гімназії, одні літні канікули навіть провела у Швейцарії, де вивчала англійську.
Сім’я моя була православною, ми регулярно відвідували церкву, були на службах, причащалися і сповідалися. Декілька разів мене відправляли у православний табір, де мені справді дуже подобалося. Це було гарне місце з походами на море та класним харчуванням.
Табір був ініціативою батьків, їхній друг був одним з організаторів і казав, що переважно сюди їздять учні однієї конкретної православної гімназії, але щороку вони можуть узяти із собою дітей 5-7 «із боку». Такою дитиною якраз була я.
З мінусів табору було тільки ранкове та вечірнє правило (молитви) і двічі на тиждень повноцінні служби – у суботу вечірня зі сповіддю, а в неділю – ранкова з причастям. Але на службу в неділю нас водили до місцевого храму, а в грецьких православних церквах є лавочки (як показують у фільмах у католицьких церквах), тому ми не сильно втомлювалися. Та й саме собою місце дуже красиве. І контингент дітей трохи інший, усі були набагато добрішими. Загалом там було дуже добре.
Як усе починалося
Ініціатором усього неподобства в нашому житті, яке стосувалося всіляких духовних трансформацій, був брат. Він першим потрапив до секти через якогось свого знайомого. Сама собою організація більш-менш нешкідлива, вірять там у якісь духовні практики на основі індуїзму. Коли батьки почали підтримувати брата, то навіть примудрялися якось поєднувати традиційну релігію й віру в те, що на зворотному боці місяця живуть рептилоїди.
Цікаво, що навіть нині я не можу адекватно пояснити, у чому полягає основна суть секти, хоча тривалий час була в її епіцентрі. Щось про те, що наближається кінець світу й ті, хто в це вірить, – допомагає обраним, а хто не вірить – агент Сміт і шкодить іншим.
Загалом, коли живеш в православній родині, досить рано перестаєш ставити питання про якісь суперечності й нестикування, тому що маєш сліпо вірити. А якщо віриш не сліпо і тобі потрібні докази, значить, віра твоя не досить сильна. Думки про те, що це все люта нісенітниця, почали спадати мені набагато пізніше, і переважно каталізатором були викриття найвідоміших культів і теорій змови.
Секта не вплинула особливо на мої стосунки із друзями, тому що я особливо це ні з ким не обговорювала й тим паче нічого не пропагувала. Складно тепер сказати, з яких причин – чи то я сама до кінця не вірила, чи то просто боялася втратити й так нечисленних друзів.
Батьки ж несли свої вірування друзям і родичам, і років на десять навколо них зібралося особливе коло освічених.
Про (не)праведне життя
Через якийсь час старший брат відколовся від секти, став максимально обраним з усіх обраних, почав робити щось своє на основі диких конспірологічних теорій і власних версій побудови Сонячної системи Zeta Talk.
З батьками мої стосунки завжди були дуже складними. Мене ніколи не хвалили, вважали мої вчинки та поведінку не досить правильною. Мені довго намагалися вкласти в голову, що всі хвороби в людей через те, що вони не досить хороші.
Наприклад, якщо болить серце, то це означає, що душа не може достукатись до особистости (душа мудра й завжди все диктує правильно, а особистість уже робить, як хоче). Якщо печінка, то це так лінь проявляється, а якщо очі, то ти просто не хочеш бачити свій правильний шлях.
У мене була якраз косоокість і далекозорість, тож я завжди вважала, що роблю щось не так, а от якби моє життя було праведним, то і проблем з очима не було б.
Особисто мені найбільше запам’ятався момент, коли я намагалася відпроситися на вихідні до друзів на дачу, мама не пускала, і найголовнішим аргументом у неї було запитання «а що люди скажуть?». Тоді я все для себе зрозуміла.
Коли мені було 13, то я потрапила в аварію, і перше, що промовила моя мама, коли я прокинулася: «А я ж казала». Мама думала, що все сталося через те, що я не обрана й так мене покарали за гріхи.
У мене був троюрідний брат, який стикнувся із раком печінки, який знайшли занадто пізно, тож захворювання вже супроводжувався метастазами. Він проходив хімієтерапію та прожив досить багато після встановлення діагнозу.
Коли брат помер, то мої батьки насамперед його звинуватили в жадібності. Нібито він посмів заробляти гроші, щоб його дружині й маленькій дочці залишилося хоч щось і було не так важко після його смерті. Висловилися, що «якби не намагався бабки хапати, то не вмер би, а так усе правильно».
Про переломний момент
Брат же був єдиною людиною в родині, хто ставився до мене нормально. Він був старшим на 12 років і тоді я дуже ним захоплювалася, пишалася та щосили шукала схвалення з його боку. Ми багато спілкувалися, він розповідав про своє бачення світу та навчав мене цих істин. Згодом він намагався переконати мене, що наше тіло нічого не означає, важлива тільки душа. А потім він мене зґвалтував.
Років десять поспіль мені хотілося в душі помитися так, щоб стерти із себе шкіру. Сьогодні здається, що це було не найстрашніше, що зі мною творили інші люди, але абсолютно точно це хвора історія про хворих людей.
Що щось пішло не так, я почала усвідомлювати набагато пізніше, у процесі психотерапії та коли почала вивчати викриття найвідоміших культів.
Останньою краплею став сезон «Культ» «Американської історії жахів», де я для себе знайшла якусь величезну кількість паралелей, ніби цей серіал писали з мого брата.
Нині я вже не пам’ятаю сам сезон і що там відбувалося, але дуже чітко пам’ятаю це почуття «ось це було, і це було, і ось так теж було». Виявилося, що моя ситуація не унікальна, про неї аж цілий сезон серіалу зняли.
Про стосунки та аб’юз
Дитинство вплинуло на те, як я будувала стосунки та почувалась у дорослому віці. Якщо ростеш з упевненістю, що ти погана людина, а погані люди повинні страждати в ім’я спокутування своїх гріхів, то на підсвідомості будеш шукати собі партнерів, з якими буде максимально боляче й погано.
Я у всіх своїх стосунках застрявала в драматичний трикутник (Переслідувач – Рятівник – Жертва) і спочатку не розуміла, що це за фігня і чому в мене завжди все так однаково з абсолютно різними людьми.
З першим моїм чоловіком ми познайомилися в метро, швидко стали жити разом, швидко одружилися. Усе за класикою аб’юзивних стосунків. А одного разу він повернувся додому з новиною – познайомився з тіткою, у них любов, а не хрінь собача, як у нас.
Упоралась я завдяки психотерапії, але почалося все зі щоденника «повії Кет» на ЖЖ. Десь у 2016-му я натрапила на її групу в соцмережі, знайшла її ЖЖ і прочитала від початку до кінця. Досі рекомендую її пости про маніпуляторів як першу допомогу. Так можна хоча б більш-менш для себе окреслити картину та зрозуміти, що з тобою відбувається й чому.
Цим відкриттям я поділилася зі своїм тоді ще чоловіком (другим) і дуже здивувалася, чому він відреагував зі злістю й роздратуванням. А після цього він і сам почав закручувати гайки за тим же сценарієм.
Напевно, тут відіграло роль ще те, що мені тоді вдалося в перших стосунках не бігти з них, а розірвати їх особисто, кажучи все людині в обличчя. Думаю, що цим я сама для себе закрила цей сценарій.
Про материнство й терапію
Я не можу сказати з упевненістю, чому мої родичі стали такими та чого їм не вистачало. Можу припустити, що всіх свого часу недолюбили й недодали відчуття власної важливости та значущости. Через що кожен із них і намагався компенсувати все почуттям обраности, належности до якоїсь еліти й тих людей, які виживуть після апокаліпсису й будуватимуть новий світ.
Також могло відіграти роль небажання нести відповідальність за себе, свої вчинки та рішення. Коли в тебе є хтось, хто говорить тобі, як бути та що робити, простіше не замислюватися про моральний складник свого життя, оскільки ти вирішив це не сам. Тобі сказали, як правильно.
Зі своїми батьками та братом я сьогодні не спілкуюся. Від того, щоб не викинутися з 10-го поверху, свого часу мене відгородило тільки те, що я була в терапії та пообіцяла терапевту, що в процесі нашої роботи із собою нічого не зроблю.
Я сама нещодавно народила доньку, і сьогодні для мене материнство – це пошук балансу між бажанням дати дочці все те, що їй потрібно, і не поїхати кукухою. Поки що мені складно сказати, що буде далі, але принаймні я точно не буду транслювати свої підліткові проблеми на неї (як це було з моїми батьками стосовно мене), адже я їх уже пропрацювала в терапії :)
