Пункт управління саркофагом і квітуча Прип’ять: фоторепортаж із Чорнобильської зони
Я був у Чорнобилі десь у 2015-2016-му роках. Лише один день, якого для такої великої території мені здалося мало. Тоді маршрут був приблизно таким: село Копачі – оглядовий майданчик ЧАЕС – Прип’ять – РЛС «Дуга». Так багато об’єктів і так мало часу.
Нам надійшло запрошення до престуру в Чорнобильську зону наприкінці травня. Я спакував iPhone, стабілізатор і мікрофон. Треба було вставати о 5:30, остання пресконференція завершувалась о 21:00. Але нове відвідування Зони того варте.
Київ – Славутич – ЧАЕС
До Зони ми їхали електричкою зі Славутича (до Славутича – на автобусі). Цією електричкою пересуваються працівники станції, вона проходить по території Білорусі.
Увесь шлях повз болота та ліси цієї держави я думав, чи не зупинять раптом потяг із двадцятьма українськими журналістами, і чи не вирішать відвезти всіх нас на Окрестіно?
Ми нікому не рекомендуємо перетинати білоруський кордон. Та слід зазначити, що за весь шлях ми не побачили жодної живої душі, лише природу.
У Зоні нас катав старенький іржавий Луаз. Будь-якого туриста возитимуть Газелькою чи Спринтером, ну хоча б Renault Trafic. Усі вони – luxury порівнюючи з Луазом. Та в нас було дещо крутіше – ексклюзивний маршрут.
Нашу групу пустили в середину саркофагу (новий безпечний конфайнмент). Якщо точніше – до центру управління. Туди не пускають туристів. Насправді журналістів теж не пускають, але для нас зробили виняток.
Усередині все як у зорельоті з наукової фантастики: темні вузькі коридори з трубами та дротами, важкі металеві двері. У центрі управління всюди монітори з показниками та графіками, відео з камер спостереження, великі «шафи», засіяні мерехтливими лампочками.
Найбільше мені зламало мозок те, що рівень радіації в середині конфайнменту був у нормі. Ну, тобто я стою біля зруйнованого реактору, і мені не треба носити спеціальний костюм. Мені взагалі нічого хвилюватися. Дивина.
Які функції виконує командний пункт, я розповідав
розповідав в окремому матеріалі.
Літня Прип’ять
Я вже був у зоні раніше, на початку весни. Тоді було холодно, депресивно й моторошно. А ще, не зникало відчуття катастрофи і запустіння. Це справило на мене враження, що досі по спині мурахи.
Зона в червні має зовсім іншу атмосферу – усе квітне. Я гуляв і відчував себе, неначе в Голосіївському парку. Мабуть, не такі відчуття має викликати Прип’ять.
Щоб ви розуміли, дерев так багато, що не завжди за ними видно будівлі. У певні моменти ти перебуваєш просто в лісі.
Найчастіше це бісить, бо ж приїхав дивитися на покинуте місто, а міста й не видно. Але в одній локації це мене навіть вразило. Наша група блукала лісом декілька хвилин, доки не вийшла до трибун. Трибуни розвернуті прямо до нас, а це означає, що той густий ліс виріс просто серед стадіону.
Легке відчуття катастрофи повернулося в закинутій школі та поштампті. Улюблена всіма туристами інсталяція з протигазами нікуди не ділася. Вона наганяє моторошні відчуття ще сильніше, бо вони зотліли від часу та перетворилися на сіру кашу з пилом.
Нас запустили лише в ці дві будівлі. Гід сказала, що будинки перебувають у критичному стані, а тому краще в них не заходити. Хоча, років шість тому я відвідав ДК і деякі будинки вздовж головних вулиць.
Коли краще їхати до зони відчуження?
Від літньої Прип’яті дивне відчуття. Оточення здається привітним, а бурхлива природа навіює літній настрій. Але мене не покидала думка, що тут я мав би відчувати інші емоції.
Всю дорогу в мені боролися: раціональне, яке говорило, що я перебуваю на місці катастрофи та маю поводитися відповідно, а також емоційне – навколо ліс і квіти, а я не відчуваю небезпеки.
Усе ж таки я раджу їхати в зону ранньою весною чи пізньою осінню, коли небо сіре й немає листя на деревах. Прип’ять найбільш яскрава саме в темних відтінках. І от я пишу цей текст, а в мене досі калатає серденько від першого відвідування. У другому ж мені запам’яталася лише атомна станція.