Цькування в школі та спроби «лікування»: з історії батьків ЛГБТ-дітей
Батьки ЛГБТ-дітей пройшли схожі шляхи. Їх виховували в іншому суспільстві з іншими цінностями, а тому вони не відразу приймали своїх синів та дочок, намагалися їх виправити або сховати від суспільства.
Чим більше інформації про ЛГБТ з’являлося, тим більше батьки схилялися до думки, що гомосексуальність – це не хвороба й лікувати її не треба. Вони ставали на бік дітей, разом ходили на прайди, разом конфліктували з поборниками традиційної моралі та натрапляли на хейт.
Це три історії про протидію, прийняття та спільну боротьбу.
В матеріалі використані фотографії KyivPride. Ще у матеріалі декілька разів згадується ТЕРГО. Це громадська організація, яка об’єднує батьків ЛГБТ-дітей.
Анжела Калініна, волонтерка АТО, ЛГБТ-активістка, підприємниця
У дитинстві поруч з сином було багато подружок. Потяг до хлопців я не помічала
У нього всі друзі були подружками. Я раніше не помічала, щоб його тягнуло до хлопчиків або до жіночого одягу.
Син був допитливим: цікавився історією України, читав багато книжок.
Про його орієнтацію дізналася в 13 років із листування
Коли син був підлітком, я побачила листування з дівчинкою з класу, де він писав, що не може розібратися в собі, але йому подобаються хлопчики.
Дівчинка комусь розповіла про це, і мого сина почали цькувати.
Ось так я дізналася – з цього листування. Спочатку думала, що переросте, ще дівчинки хорошої не було, статеве дозрівання тільки починається.
Я думала, що моя дитина не зможе бути щасливою в нашому суспільстві
Мені було страшно подумати, що дитина може бути гомосексуальною, бо я знала, як у нашому суспільстві ставляться до гомосексуалів.
Я мала такий стереотип, що це щось манірне. Щось типу Сергія Пєнкіна або Бориса Моїсеєва. Вважалося, що це дуже погано, знаєте, зоновські поняття, совкові.
Для мене це був удар під дих і нижче пояса. Земля пішла з-під ніг. Я думала, що моя дитина не зможе бути щасливою в нашому суспільстві.
У школі почалося цькування
Його підстерігали, кричали «Пі ***». Кілька разів мені телефонувала технічка й говорила: «Там зібралися біля центрального входу й чекають на дитину, щоб побити». Вона його випускала через інший блок і казала мені, щоб я його зустріла.
Я водила сина до шкільного психолога, постійно розмовляла з класним керівником і ходила до директора. Але жодної допомоги ми не діставали. Ця тема взагалі була табуйована.
Через булінг мій син втратив інтерес до навчання. Я бачила, що він пригнічений. Тільки за кілька років я дізналася, що він перебував у непроглядному пеклі – це був період затяжної депресії.
Я пропонувала синові змінити школу. Він дуже упертий, з характером, і тому вирішив навчатися в школі до кінця. Це було дуже складно.
Психологи, церкви, знову психологи. Намагалася вилікувати гомосексуальність
Шкільна психологиня взагалі не сприймала цієї ситуації серйозно. Вона говорила, що досвіду в дитини не було і все це зміниться. Вона сприймала це як хворобу, збочення, відхилення.
У мене був панічний стан, я не знала, що мені робити. Побігла спочатку до безплатного психолога – він приймав при райадміністрації. Це був дуже прогресивний молодий чоловік, який сказав, що немає ніякої проблеми в орієнтації сина.
Я з ним тоді посварилася. Сказала, що він фіговий психолог, що «прийшла до вас за допомогою, а ви пропонуєте мені змиритися з тим, що моя дитина буде нещасною».
Він виявився професіоналом, але я тоді цього не розуміла.
Мені хотілося чути, що це виліковне. І я знайшла таких людей. Я ходила до церкви, сповідалася святому отцю. Він сказав: «ви не ходили раніше до церкви, ось і вийшло так, біс керує».
Порадив молитися, бо «материнська молитва сильна». Я їздила в монастирі, замовляла якісь служби. Несамовито молилася, хоча раніше навіть на Великдень до церкви не ходила.
Я відчувала величезну провину. Це була пізня дитина, єдина. Народила його у 33 роки, вклала стільки любові – і мені здавалося, що він зіпсує собі життя.
Я поділилася з його хрещеною мамою, яка любила мого сина як свого. Зателефонувала з риданнями, говорила, що з Дімою все дуже погано – він гей. «Ну і що?», – спитала хрещена. Ось єдина людина, яка до цього так поставився.
Потім я знайшла психіатра, який сказав, що гомосексуальність – це хвороба, відхилення. Потрібно водити на прийоми й пити таблетки. Він переконував, що таке буває в підлітковому віці, тому це мине.
І я дуже в це вірила.
Перша розмова з сином
В один прекрасний момент син прийшов додому та сказав, що потрібно серйозно поговорити. Узяв мене за руку, подивився в очі й зізнався, що він гей.
У мене була істерика. Я сказала, що допоможу йому усім, що «суспільство тебе ніколи не прийме, ти не повинен про це нікому не говорити».
Він сказав: «Дозволь мені бути собою».
У той самий день він мені показав «Молитву за Боббі». Це художній фільм за реальними подіями. За сюжетом мати з сім’ї вірян дізналася, що її син Боббі – гей. Вона його не прийняла, намагалася змінити й тиснула на нього.
У результаті Боббі наклав на себе руки. Після того вона розмовляла з багатьма священниками й зрозуміла, що не мала рації. Мати Боббі стала ЛГБТ-активісткою, яка ходила на всі прайди.
Потім Діма давав мені різну літературу, а на його день народження попросив зробити подарунок – поїхати до Києва на зустріч з організацією ТЕРГО (об’єднання батьків ЛГБТ-дітей). І я поїхала.
Знайшла підтримку в ТЕРГО
Я слухала психолога та розуміла, що ми не одні такі. Я спілкувалася з іншими батьками й із ЛГБТ-дітьми. Ми сиділи на стільчиках із серветками, кожен розповідав свою історію, багато хто плакав. Мене всі підтримували.
Там я познайомилася з отцем Володимиром, який ЛГБТ-френдлі. Я не вірянка в традиційному сенсі, але для мене дуже важливо було почути те, що він говорив.
Усі відразу говорили: «гріх». Натомість він сказав, що Бог створив усе живе на землі. І що геї створені для того, щоб пробудити в людях любов і прийняття.
У ТЕРГО я дізналася, що немає правильної та неправильної сексуальної орієнтації. Так, гомосексуальність трапляється рідше – від 3 до 10%. Та немає моєї провини, немає ніякої провини моєї дитини. Орієнтація не формується вихованням або культурою.
Я тоді змогла подивитися на ситуацію з іншого боку. І відразу світ перевернувся. Я їздила ще раз, я писала, ставила запитання. А потім поїхала на Прайд.
Стала ЛГБТ-активісткою й відчула травлю на собі
Після того, як я була на КиївПрайд, дала інтерв’ю. Усі мої колеги дізналися, що мій син гей і я мама гея. Саме тоді я сповна довідалась, як йому живеться.
Перешіптування, смішки, показування пальцем. Підходили люди й говорили, що це жахливо, питали: «Чим там пишатися?». Вони переконували, що я маю молитися й Бога просити.
Я пішла на райдужний флешмоб разом із хрещеною. Там у нас кинули вибуховий пристрій. Це був дорослий чоловік, працівник заводу, який категорично проти геїв.
У нього з собою був пістолет, ніж і вибухівка. Він потрапив не в натовп ЛГБТ, а в поліційний кордон. Поліціянту травмувало ногу, а цього чоловіка спіймали та скрутили.
Два роки тривало кримінальне провадження. У підсумку – умовний строк і штраф 17 тисяч гривень.
80-річна бабуся на варті ЛГБТ
Бабуся Діми дізналася й сказала: «Я хочу, щоб мій онук був щасливий».
Коли Діма проводив акцію «Квартал 95 – дно» і скликав на неї людей, то почало сипатись дуже багато погроз у соцмережах.
Я не пішла на роботу, щоб поїхати разом із ним. Бабуся теж вирушила з нами. Їй тоді було майже 80 років. І вона сказала, що поїде, бо не хоче, аби на онука нападали: «Я буду захищати, я нікому не дам його образити».
Вона стояла з плакатом «Ні гомофобії». Після цього я читала коментарі – там деякі писали, що вже й педобабусі з’явилися.
Підтримка волонтерської спільноти
Я – волонтерка АТО й у мене багато друзів-волонтерів з різних міст. Люди, далекі від теми ЛГБТ, мене підтримали. Навіть є волонтери, які пишуть, що якщо треба, вони приїдуть і поб’ють гомофобів.
У нас є закрита волонтерська група, і там колись розмістили пост про те, що хлопець йде в жіночому одязі по пляжу. Почалося «фу-фу-фу». І ось уперше я там написала, що мій син гей. І була така тиша: ніхто не знав, що написати.
Потім мене підтримала одна волонтерка. А згодом майже всі писали свої слова підтримки.
Коли я взяла участь у проєкті, де розповіла історію своєї сім’ї, абсолютно незнайомі люди писали, що пишаються мною.
Кожен прайд, флешмоб, інтерв’ю завжди викликало купу хейту. Але тепер мені іноді навіть у коментарі втручатися не потрібно. Знайомі волонтери самі знищують гомофобів у коментарях.
Багато атошників теж стали підтримувати. У підсумку на Прайд навіть пройшла колона ЛГБТ-військових.
Не треба любити ЛГБТ, дайте їм просто жити своїм життям
Якщо сидіти та мовчати, створити свою територію любові, то й в суспільстві нічого не зміниться. Про це потрібно заявляти голосно. Адже тільки так можна змінити ситуацію.
Ще я зрозуміла: якщо бути активістом, ти менше схильний до небезпеки, ніж якби ти був закритий. Я розуміла, що якщо щось станеться, то це буде на слуху. Кривдники боятимуться нести відповідальність.
Суспільство змінюється. Зі скрипом, важко. Але якщо порівняти те, що було сім років тому та те, що зараз – це небо й земля. Тоді неможливо було проводити уроки толерантності в школах. А зараз ці тренінги організовують із дозволу Міносвіти.
Не треба любити геїв, не треба любити мого сина. Дайте йому жити своїм життям безпечно у своїй країні.
Світлана (ім’я змінено), ЛГБТ-активістка
Я бачила жіночність із самого дитинства. Але думала, що все мине
Я все бачила з самого дитинства, з дитсадівського періоду. Думала, що мені все здається, що все це пройде. Переживала сама, поділилася зі своєю кумою. Кума теж бачила, але ніхто не знав, що робити. Казали: «переросте».
Його тягнуло до естетики. Він людей років із п’яти розрізняв не за іменами, а за зовнішнім виглядом.
Я кажу: Ось тітка приходила.
Він: Яка тітка?
Я: Таня або Оля.
Він: Та, яка з писаними сережками?
Він дуже рано почав шити, готував їсти. І всі його вчинки були такими… жіночими.
Ставлення до ЛГБТ було жахливе
Я боялася собі зізнатися в тому, що я підозрюю. Це був страх і жах. Потім ми з чоловіком почали радитися, що ж робити, а нікому нічого не можна розповідати.
Став спізнюватися в школу, щоб по шляху його не булили
У школі син мав проблеми. Він не курив і не пив, але став запізнюватися на заняття. Школа в нас у дворі, а він виходить, коли вже дзвоник. Я нічого не розуміла.
Потім він мені розповів, що до дзвінка всі стоять під школою та курять. Коли він ішов, то кожен повинен був пустити дим йому в обличчя. Тому він намагався запізнитися в школу.
Гомосексуал у семінарії
Брат чоловіка – священник. Ми його попросили про допомогу щодо вступу до духовної семінарії.
Ми поїхали аж до Луцька. Там був великий конкурс, але син склав добре іспити та вступив.
Ми думали, що він стане ближчим до Бога, зрозуміє, що це гріх … Це зараз вся інформація про геїв на слуху, а тоді нічого подібного не було.
Духовну семінарію він не закінчив – там були домагання з боку священиків. Син утік в якийсь монастир, ми його ще тиждень шукали. Знайшли, додому привезли.
Один із викладачів семінарії перейшов вчитися до Чернівецького інституту. Він надіслав запрошення й сина взяли на другий курс. Закінчив богословський університет. Приїхав і каже: «Я не працюватиму в церкві. Церква – це бізнес».
Називала збоченцем. Ми билися й не розмовляли
У 2010 році він закінчив школу та семінарію. У нас із ним почалася війна. Я його й обзивала збоченцем, ми з ним билися, не розмовляли. Це було жахливо.
У мене стався інсульт. Ми врешті-решт почали розмовляти все більше й більше, але діалог у нас не виходив, і я його вигнала з дому. Сама плакала три дні, не знала, що мені робити. Потім поїхала до нього, ми обійнялися та зрозуміли, що дуже рідні люди.
Він каже: «Мамо, в Одесі буде зустріч батьків ЛГБТ-людей, і ти повинна поїхати». Я зібралася та поїхала.
Перші кроки в ЛГБТ-просвіті
В Одесі вели тренінг. Там розповідали, що взагалі таке ЛГБТ. Це був дуже хороший тренінг, і я зрозуміла, що мені треба розвиватися. Я не знаю про це нічого, тому мені потрібно дізнатися. Чому я гноблю свою дитину?
На цій зустрічі також була з Києва Глоба. Вони на той час уже кілька місяців як організували ТЕРГО. Вона запросила до Києва.
Я взялася їздити кожен місяць. Слухала, вбирала, розумнішала. І зрозуміла, що повинна боротися разом зі своїм сином і такими, як він, за їхні права.
Я захопилася й полюбила всіх цих ЛГБТ-дітей
Я почала ходити на прайди та їздити на конференції за кордон. Настільки захопилася цим, полюбила всіх цих дітей, я їх відчуваю. А вони відчувають, коли ними нехтують і батьки, і всі їхні знайомі.
Я отримала грант від Нідерландів, і навіть у Запоріжжі я робила зустрічі для батьків. Була координаторкою батьківських зустрічей п’ять років. Мені хотілося кожному з батьків розповісти, що не треба все заперечувати, тому що це наші діти, гомосексуальність є і нікуди не дінеться.
У Запоріжжі ледь не обплювали, у Токмаку кидали каміння
Я виступала на фестивалі рівності в Запоріжжі. Мене мало не обплювали там, лаялися та говорили, що я потраплю в пекло. Але я на той час розуміла, як треба реагувати й мені хотілося просто більшій кількості батьків розповісти про ЛГБТ, щоб ніхто не страждав.
У нас з Токмака була жінка на зустрічі, там навіть камінням закидали. Ніхто ж нічого не знає. Свого часу ми знали, що це погано і все. А потрібно, щоб люди звикли до ЛГБТ. Що це було, є та буде, і нічого страшного. Потерпілих від цих людей ніколи не буває.
ЛГБТ-люди культурні та виховані
Я сім років в активізмі. Ну, може, 3-4 людини я зустріла, які або п’ють, або у них інші недоліки. А так – усі дуже виховані. Доглянуті, грамотні, культурні, майже всі працюють.
Це шановні люди, і це потрібно довести іншим. Тому коли виходять на прайд, припустимо, тільки діти – це одне. А от коли виходять діти, а поруч з ними ми – мами, татусі, знайомі та друзі, – напевно, вже хтось задумається.
ЛГБТ-боротьба допомагає
Наша боротьба все-таки допомагає – ми маленькими кроками йдемо вперед.
За сім років ми тепер вміємо розмовляти, збираємо конференції в різних країнах, дружимо та передаємо досвід одне одному.
Ми не так боїмося, тому що вміємо відповідати. І діти зрозуміли, що ми союзники.
Зараз молоді батьки не так болісно приймають ЛГБТ. Вони вже начиталися, надивилися. Для них ЛГБТ – не така новина, як була для нас.
Коли ми збиралися в перші роки, то боялися вимовити ці слова: «гомосексуал», «лесбійка». Зараз уже ніхто не боїться, ми даємо уроки в школах, вчимо, щоб були сексуально грамотні.
Якщо був би вибір, я б усе одно хотіла, щоб мій син був геєм
ЛГБТ – не просто секс. Це стосунки, це любов. Я зустрічалася з парами, бачила, як вони живуть. Мені подобається, як вони піклуються одне про одного.
Це не традиційна сім’я, де вона повинна котлети смажити, а він – гроші заробляти. Це зовсім інші партнерські стосунки.
Мій син чотири роки живе в Чикаго, там він уклав шлюб. Живе з хлопцем. Вони дуже хороша пара, і я задоволена.
Якби зараз був вибір, щоб мій син був геєм або щоб він був звичайний робочий заводський гетеросексуал – я б вибрала, щоб він був геєм.
Я дуже пишаюся своїм сином. Скільки він мені болю приніс, наскільки я переживала, перенесла все це, але я люблю його.
Вирішувати проблеми потрібно сім’єю
Мені хочеться, щоб батьки не допускали, аби їхні діти йшли з проблемами до друзів чи знайомих. Потрібно, щоб діти приходили додому. Удома з батьками найтепліше. Вирішувати проблеми треба сім’єю.
Зараз є такі розмови, що проблеми геїв нема на часі. Ні. Наші діти зараз живуть і хочуть бути щасливими. А якщо вони щасливі, то значить, щасливі й ми.
Олена. Мама трансгендерної дитини
Нічого не підозрювала аж до самого камінг-аута
Дізналась я в 2011 році. Ми з дитиною були на відпочинку, тоді син (на той момент ще донька) мені й зізнався.
Я не була гомофобкою. Оскільки мене це не стосувалося, я дуже спокійно до цього ставилася – це особиста справа кожного. Але коли дитина зізналася, то реакція була така, що хотілося піти повіситися.
Перша реакція – шок. Друга реакція – можна виправити
Третя – починаєш копатися в собі. Може я щось не так зробила?
Останній етап – зрозуміти, що нічиєї провини тут немає. Цей етап у батьків займає різний час. У когось дуже швидко проходить, а в нас тривав аж до 2016 року.
Війна допомогла прийняти трансгендерну дитину
До психолога ходили, але мені сам психолог не сподобався. Таке відчуття, що він диплом на базарі купив. І до церкви теж, звісно, ходили.
Нормально не спілкувалися: це були дзвінки 1-2 рази на місяць і вони весь час закінчувалися скандалом.
У мене спусковим гачком стала війна. Я з окупованої території. Коли ти розумієш, що тебе зараз уб’ють, а ти з дитиною не спілкуєшся кілька років нормально. І ось тебе вбили, а дитина так і залишиться й не знатиме, що ти її любиш.
Прийняття дитини
ТЕРГО в житті з’явилося у 2015 році, коли я приїжджала. Дитина переїхала ще до війни, а я ще там залишалася. Він просто дав мені адресу та відправив у ТЕРГО.
Тут ти потрапляєш в оточення батьків, у яких така ж ситуація, як у тебе. Вони розповідають, що виганяли дітей, не годували їх, і все це тривало десятиліттями. Думаєш, що якщо вони впоралися, то й у тебе вийде.
Процес прийняття був довгим. Потрібно було перебудувати себе говорити не «вона», а «він». Процес довгий, але вже без почуття провини та з повним розумінням, що відбувається.
Активізм
Я була на Прайді у 2016 році, в інших роках не вийшло. Але я брала участь у конференціях, у відкритій книзі.
Я відкрита, але тільки для своїх. Це інтерв’ю публікують напів анонімно. Хто впізнає – добре, хто не впізнає, тому й знати не треба.
Я взагалі думаю: не хочете про це говорити – не говоріть. Але просто прийміть свою дитину.
Ставлення до ЛГБТ змінилося
Батьки зараз змінилися. Ті, які приходять вперше, вже більш підготовлені. Вони не такі зашугані, як ми були. Більше інформації є, більше про це говорять.
Якщо не можете розібратися – зверніться до фахівців, які працюють із ЛГБТ. Не до церков, не до священників, не до якихось психологів некомпетентних. Приходьте в ТЕРГО, побачите, що ви не самотні.
