Спецпроєкти

Видавці запрошують на дискусію «Лідерство в буремні часи»


Лідерами народжуються чи стають? Звідки беруться амбіції? Як перешкоди впливають на розвиток лідерства? Що сприяє виникненню лідерських якостей, як їх розвинути і що потрібно, аби стати справжнім керманичем? Лідера формує епоха чи це лідер формує епоху?

Такі питання досліджує в книжці від видавництва Vivat Доріс Кірнс Ґудвін. В окремих тематичних розділах проаналізовано діяльність чотирьох американських президентів – Авраама Лінкольна, Теодора Рузвельта, Франкліна Рузвельта й Ліндона Джонсона – у контексті історичних обставин і подій, які сформували особливості їхнього лідерства. У книзі «Лідерство в буремні часи» авторка розкриває характер кожного президента в розвитку й дає поради щодо ключових моментів у здобутті лідерських якостей.

Кризовий менеджмент

Теодор Рузвельт

І шахтарський страйк

«Страшно заступати на президентську посаду за таких обставин; але ще страшніше патологічно боятися цього», – написав Рузвельт у листі до друга невдовзі після смерті президента Вільяма Мак-Кінлі. «Завдання поставлене, і я маю виконати його якнайкраще. Не більше й не менше».

Країною покотилися панічні чутки про можливе падіння фондових ринків, якщо Рузвельт не проявить навичок твердого й ефективного державного управління. Саме тому новий президент негайно звернувся до всіх членів уряду Мак-Кінлі з проханням залишитися на своїх посадах. Друзі ставили під сумнів «лояльність» декого з міністрів, але для Рузвельта важила тільки їхня «лояльність до своєї справи», а «якщо вони продемонструють протилежне», то він швидко знайде їм заміну. Водночас Рузвельт зв’язався з найближчим другом Мак-Кінлі – політичним босом-консерватором Марком Ганном, який одержав саме те, чого найбільше боявся, коли вмовляв колег-республіканців не висувати цього «психа» Рузвельта на посаду віцепрезидента.

«Сподіваюся, ви станете для мене тим, ким були для нього», – сказав зосереджений Рузвельт спустошеному від втрати близького друга Ганну. Він зробив іще один примирливий крок назустріч та пообіцяв, що «у цей час глибокої й жахливої втрати» повністю продовжуватиме «курс президента Мак-Кінлі задля збереження миру, процвітання і честі країни».

Попри публічну обіцянку забезпечити тяглість політики Рузвельт усвідомлював: буквальне наслідування консервативного курсу Мак-Кінлі «означатиме зраду всіх тих ідеалів», за які він боровся, коли намагався реформувати Республіканську партію в прогресивну політичну силу. Рузвельт здобув величезний професійний досвід на різних щаблях державної влади – від Законодавчих зборів свого штату, поліцейського департаменту й до офісу губернатора, а відтак добре відчував приховані виклики доби. Його хвилювали збільшення кількості гігантських трастів та їхнє невпинне поглинання конкурентів у різних сферах, існування таємної мережі корупційних зв’язків між партійними босами та бізнес-колами, концентрація величезних статків та зростання прірви між бідними й багатими, поширення злиднів в іммігрантських кварталах та протестні настрої серед робітничого класу.

Тому з першого дня на президентській посаді Теодор Рузвельт дав зрозуміти пресі, що попри підтримку певного статус-кво нова політична реальність невдовзі проявиться. Рузвельт нагадав, що його правонаступництво гарантується Конституцією США, тож він має твердий намір «демонструвати і словом, і ділом, що саме [він], а не Мак-Кінлі, є тим кандидатом, за якого проголосували виборці». Рузвельт з’їв пуд солі у безкінечних чварах із партійними босами та реформаторами. Перших він побоювався і ставився до них з недовірою, других – часто розчаровував. На початку каденції Рузвельт справді мав виграти час, щоб запобігти коливанням на фінансових ринках. Однак ті, хто сподівався на продовження мак-кінлівської політики підтримки інтересів бізнесу, серйозно прорахувалися в оцінці його справжніх намірів.

Рузвельт завжди мислив і діяв масштабно. Дуже швидко результати його роботи не залишили жодного сумніву: до влади прийшов новий лідер і він відрізняється від свого попередника як баченням, так і розумінням проблем країни. Журналіст Марк Салліван писав, що «його енергія й життєва сила справді безмежні, він «інфікував» ними оточення і дійсно показував усій країні, що в Білому домі оселився новий політик. Його сильний дух, неймовірна працездатність, невтомність, прямота й багато інших виняткових рис справді надихають мільйони громадян».

Історії про героїв, зусібіч оточених ворогами й озброєних тільки мужністю, сміливістю, гідністю і правдою, формували Рузвельтове розуміння лідерства упродовж усієї політичної кар’єри. Це був образ лицаря, який вирушив у похід, щоб довести світові, чого вартий. Сама історична епоха допомогла Рузвельту показати всім навколо, що вбити дракона до снаги і йому! Під стягом боротьби за кодекс чесної конкуренції він повів націю на війну іншого ґатунку – на прогресивну боротьбу за відновлення справедливих основ економічного та соціального життя Америки.

Великий шахтарський страйк 1902 року, про який ітиметься у цьому розділі, став віддзеркаленням широких протестних настроїв у пролетарському середовищі по завершенні індустріальної революції. Креативність, з якою Рузвельт підійшов до розв’язання цієї «найскладнішої безвиході в історії країни», є блискучою ілюстрацією виняткового антикризового менеджменту.

Коли восени 1902 року прийшли холоди, громадян охопила паніка. Страйк Об’єднаного союзу шахтарів – найбільшої профспілкової організації країни – тривав уже шість місяців, а краю й видно не було. Робітники бастували проти впливового картелю, утвореного президентами залізничних компаній і власниками шахт, що монополізували видобуток і транспортування вугілля у Пенсильванії. Тогорічні масові зупинки в роботі копалень стали «найгучнішою темою газетярів».

Американський Північний Схід майже цілком залежав від вугілля. Наче чорна ріка з численними притоками, вугілля з пенсильванських копалень текло у вагонетках на фабрики, заводи, до лікарень, шкіл та приватних помешкань Нью-Йорка й Нової Англії. Перекрий цю вугільну річку дамбою – і весь регіон опиниться у стані вугілного голоду. Брак вугілля, як і брак хліба, був передвісником спалахів насильства й грабежів по всій країні.

Із наближенням зими, коли усвідомлення наростаючої сезонної трагедії ще більше заволоділо суспільством, шахтарський страйк «увійшов у таку гостру стадію», що навіть консерватори натякали Рузвельту: «Якщо упродовж двох тижнів ситуація не зміниться, побачимо наймасштабніший і найкривавіший протест за всю нашу історію».

Рузвельт був дуже невдоволений цією ситуацією. Як президент, він не мав жодного юридичного механізму або історичного прецеденту, які дозволили б йому втрутитися. Існувала тверда віра в те, що уряд має стояти осторонь і не заважати механізмам вільного ринку регулювати економіку. Конфлікти між найманими працівниками та менеджерами бізнес-компаній вважали приватною справою. Цілий хор голосів із членів власної родини Рузвельта, а також його найближчих друзів та колег в унісон радив: президент не має права втручатися. Хіба що штат Пенсильванія сам попросить направити спецвійська для врегулювання масових заворушень.

Рузвельт не мав підстав діяти не лише з правових причин. Стояти осторонь було доцільніше з політичної точки зору. Якщо він втрутиться – це зашкодить відносинам із власниками великого бізнесу, найбільшими донорами Республіканської партії. Ба більше, якщо в пошуку рішення він припуститься помилки – наслідки не змусять чекати: всю провину за поразку одразу покладуть тільки на нього, партія втратить підтримку на найближчих виборах, а політичному майбутньому Теодора Рузвельта настане кінець.
Рузвельт розв’язав драму шестимісячного страйку в три етапи, або в три акти, кожен з яких відповідав певній порі року. Перший акт розпочався навесні.

Весна

Коли у травні 1902 року 147 тисяч шахтарів вийшли на вулиці, масштаби катастрофи, яка накриє Америку в жовтні, було важко передбачити. Ніхто й гадки не мав, що, за визначенням Самюеля Ґомперса, цей страйк стане «найважливішою подією в робочому русі Сполучених Штатів».

Коріння величезного шахтарського протесту треба шукати в масштабній індустріальній консолідації, що почалася за десять років до цього. Тоді під проводом найреспектабельнішого волл-стрітівського фінансиста Дж. П. Морґана перевізники вугілля – залізничні компанії «Рединг», «Лакаванна», «Ері» та інші — почали скуповувати вугільні родовища. Користуючись можливістю диктувати ціни на вантажні перевезення, вони поступово привласнювали одну незалежну шахту за другою. Профспілковий рух Об’єднаного союзу шахтарів тільки зароджувався. Ним керував Джон Мітчелл – харизматичний красномовний юнак із консервативними поглядами, колишній гірник. Очолювана ним профспілка поступово зросла до десятків тисяч робітників.

Навесні 1902 року шахтарі почали тиснути на Мітчелла з вимогою розв’язати декілька найнагальніших проблем. Вони домагалися підвищення зарплат, скорочення робочого дня і покращення умов праці. Щоб попередити страйк, до якого дедалі більше закликали робітники, лідер профспілки поїхав до Нью-Йорка. Страйкувати означало б «поставити все на одну серйозну битву», тож Мітчелл сподівався досягти з власниками шахт компромісу. Проте очолювані Джорджем Бером, заможним президентом Рединзької залізниці з університетським дипломом, власники шахт категорично відмовилися сісти за стіл переговорів зі «звичайним шахтарем, який, пропрацювавши п’ятнадцять років своїми руками, раптом став підбурювачем робочих». Це глибоко обурило гірників, і вони проголосували за початок протесту.

Мітчелл попервах не підтримував ідею страйку. Спілка була занадто молодою й не готовою витримати затяжний серйозний конфлікт. Але тепер він запевняв шахтарів, що робитиме все можливе для успіху їхньої справи. Мітчелл пропонував робочим об’єднуватися: «Якщо будете триматися разом, стоятимете пліч-о-пліч і не здаватиметеся, ви переможете; якщо ж роз’єднаєтеся – втратите все».

Авторитет Мітчелла був настільки значним, що на його заклик до страйку в перший день протесту на вулицю вийшли майже всі шахтарі. Такий результат перевершив найоптимістичніші сподівання лідерів профспілок! Популярність Мітчелла серед гірників, переважно емігрантів, що ледь володіли англійською, була легендарною. Вдумайтеся: коли до шахтарського регіону долетіли новини про замах на президента Мак-Кінлі, робітники зібралися, щоб розділити спільне горе. «Хто вбив нашого президента?!» – кричали вони. Довідавшись, що замах здійснили не на їхнього президента Мітчелла, а на президента США Вільяма Мак-Кінлі, гірники зітхнули з великим полегшенням!

Оцінюй ризики

Навіть на початкових стадіях протесту Рузвельт «повністю розумів» його потенційну загрозу. Хоча йому постійно торочили, що президент не несе відповідальності за страйк і має утримуватися від будь-яких дій, Рузвельт знав одне: якщо протест затягнеться, люди рано чи пізно «покладуть відповідальність за нестачу вугілля на наші голови, так само як колись Канзас і Небраска звинуватили нас у поганих врожаях через посуху, яка сталася вісім, десять чи дванадцять років тому». Іншими словами, коли людям зле, вони звинувачують лідера незалежно від того, має він правові механізми розв’язання проблеми чи ні.

Більше того, пасивність була не в стилі Рузвельта. Лідер, у його розумінні, не міг сидіти склавши руки. З історії він пам’ятав «дві точки зору» на президентську владу. Згідно з першою, інтелектуальною, течією, представленою Джеймсом Б’юкененом, президентські повноваження розумілися суто легалістично: президент «підзвітний Конгресу, а не народу і не може вдаватися до будь-яких дій, якщо Конституція категорично не вимагає від нього такого втручання, хоч яка критична ситуація». Цей підхід надавав «перевагу невтручанню перед втручанням». Згідно з другою, протилежною філософською течією, уособлюваною Авраамом Лінкольном, виконавча гілка влади є «гарантом прав народу». Рузвельт поділяв цю концепцію усім серцем. Відповідно до неї, президент не лише мав право, а був зобов’язаний чинити так, як того «вимагали інтереси суспільства, якщо Конституція чи інші закони прямо не забороняли цього».

Отже, ще за кілька місяців до того, як ситуація стала критичною, Рузвельт почав активно шукати шляхів свого можливого втручання та готувати тверде обґрунтування своїм подальшим діям. Він не кидався в бійку стрімголов, а демонстрував дуже нехарактерні для його легендарного емоційного й вольового лідерського стилю методичність, стриманість і спокій. «Я повільно вмикаюся, – сказав він журналісту Джейкобові Ріїсу, — перед тим як починаю застосовувати свої обмежені можливості. Прагну не перекладати відповідальність на інших, але, водночас, волію уникати поспішних рішень, які обов’язково спровокують зворотну реакцію».

Вивичи всі факти, причини та обставини справи

За місяць від початку страйку президент зробив малий, проте важливий крок для підготовки суспільства до подальших рішень виконавчої гілки влади. Восьмого червня, під час зустрічі з комісаром з питань праці Керролом Райтом, Рузвельт пригадав закон, згідно з яким комісар мав право «готувати на вимогу президента або однієї з палат американського Конгресу спеціальні звіти щодо питань, що мали державне значення». Тож Рузвельт попросив Райта вивчити «всі факти щодо цієї контроверсії». Райт був «одним із найкращих світових експертів у сфері статистики». Він міг провести неупереджене розслідування причин та обставин протесту. Усе своє професійне життя Райт вивчав умови праці робітників епохи індустріальної революції. Як для експерта, котрий аналізував цифри, він відзначався емпатією й тонким розумінням людського фактора, що мав місце у двох сторонах цього конфлікту. Райт добре відчував людське прагнення до влади і контролю, бажання відстоювати свою гідність, отримувати визнання тощо.

Говорячи про звіт, Рузвельт мав на увазі не просто статистику, а й підстави для наступних дій. «У проханні президента до комісара з питань праці вивчити обставини шахтарського страйку дехто вбачає бажання втрутитися», – йшлося в одній редакторській статті. «Очевидно, президент Рузвельта розглядає страйк не як приватний конфлікт, а як проблему, що прямо зачіпає інтереси суспільства», — писала інша. Повідомивши громадськість про поставлене перед Райтом завдання, Рузвельт зробив перший, хай і пробний, крок до поступового, але цілеспрямованого засівання «досі не ораних цілинних земель» президентських повноважень. Райт одразу вирішив утриматися від поїздки до шахтарських регіонів Пенсильванії. Він був представником президента і не хотів, аби його присутність там «наробила більше шкоди, ніж користі». Натомість він поїхав до Нью-Йорка та провів низку тривалих зустрічей з керівниками залізничних компаній, представниками Об’єднаного союзу шахтарів та гірниками.

Передусім він прагнув зрозуміти вимоги обох сторін. Підзвітні акціонерам вугільних компаній керівники шахт заявляли, що в разі підвищення зарплат і скорочення робочих годин частина гірничих підприємств просто збанкрутує. «Я не можу собі дозволити добровільно довести свою компанію до краху й піти на збитки, котрі будь-який менеджер визнає невиправданими і незрозумілими», – пояснював Бер. Голос молодої профспілки – Мітчелл – мав переконувати шахтарів, що умови їхньої праці покращаться виключно завдяки колективним діям. Тож Райт дійшов висновку, що, крім суто технічних питань, як-от розмір заробітної плати, тривалість робочого дня та умови праці, для повноти картини «треба зважати на психологічні аспекти», адже «усі повністю не довіряють одне одному».

Перед тим як поставити крапку в своєму звіті, Райт запропонував президентові кілька варіантів відновлення миру й заспокоєння вугільної галузі. Він порадив розпочати шестимісячний експеримент: скоротити робочий день з десяти до дев’яти годин і згодом проаналізувати вплив цього нововведення на продуктивність роботи. Щоб знизити градус недовіри та пом’якшити погано приховане вороже ставлення власників шахт і робітників одне до одного, він рекомедував при виплаті зарплати зважувати кожну тону видобутого вугілля в присутності двох інспекторів, один з яких представлятиме власників шахт, а другий – гірників.

Найважливіша ж пропозиція стосувалася утворення спільної комісії з урегулювання конфлікту, до якої увійшли б представники власників шахт та профспілки. Райт розумів, що в результаті цих заходів «золота ера» не настане, та принаймні вони «знімуть роздратування і наблизять день справедливішого врядування у шахтарських регіонах».

Не бери зобов’язань на ранній стадії

«Перед вами важливий звіт пана Керрола Райта, – сказав Рузвельт генеральному прокурору Філандерові Ноксу. – Прочитайте його, обговоримо на наступному засіданні уряду й вирішимо, чи варто передавати на розгляд суспільства. Мені дуже подобається його тон». Нокс усіляко намовляв президента не оприлюднювати звіт.

На його думку, це питання взагалі не належало до компетенцій президента і «він не бачив нічого доброго в його публікації». Міркуючи далі, Нокс нагадав, що звіт готували для кращої поінформованості президента, а не тому, що це питання належить до сфери його повноважень. «Якщо звіт буде опубліковано, усі вважатимуть, що ви погоджуєтеся з його висновками й рекомендаціями. Не думаю, що ваша посада передбачає взяття на себе таких зобов’язань».

Рузвельт зважив на ці аргументи. Публікація повної версії звіту, зокрема рекомендацій стосовно покращення умов праці, стала б виявом президентської симпатії до гірників. Якби він, як президент, «виказав позицію» щодо певного питання, то з часом, коли обставини дійсно почали вимагати його втручання, це поставило б його в «незручне і принизливе становище». Однак початок розслідування й неоприлюднення підготовленого за його результатами звіту мало б ознаки навмисного приховування інформації. Це розлютило б представників прогресивних кіл, які нетерпляче чекали на позитивні зрушення. Опинившись між двох вогнів, Рузвельт вирішив іще трохи зачекати.

Літо

Годинник невпинно цокав. У літню спеку повсякденне життя громадян не змінилося, проте що ближчою ставала осінь, то більше керівники заводів, шкіл, лікарень, та й власники мільйонів приватних будинків дбали про поповнення запасів вугілля на осінньо-зимовий період. Через дефіцит і спустошення запасів вугілля на дилерських складах роздрібна ціна підскочила на 50—60 відсотків і стала доволі обтяжливою для більшості населення. З містечок Нової Англії надходили тривожні повідомлення: навіть ті, хто міг дозволити собі придбати вугілля за завищеною ціною, просто не могли його знайти – пропозиції ніде не було. Вугілля залишилося «де-не-де» в руках кількох оптових торгівців. «Без сумніву, криза зовсім поруч, – застерігав журнал Coal Trade Journal, – адже невдовзі постачання вугілля зовсім припиниться».

Проаналізуйте питання в історичній перспективі

Допоки Конгрес був на канікулах, Рузвельт проводив літню відпустку в сімейному будинку в Ойстер-Бей і звідти продовжував пильно стежити за ситуацією. Тут, за містом, у затишку домашньої бібліотеки Рузвельт знайшов місце для глибоких спокійних роздумів – так само як свого часу Лінкольн віднайшов таке місце в Будинку ветеранів.

Як людина, що все життя вивчала історію, читала до нестями й навіть писала на історичні теми, Рузвельт усвідомлював, що теперішня колізія між власниками шахт і гірниками – між представниками великого капіталу та пролетаріатом, між багатими й бідними – виникла не за один день, а наростала десятиліттями. Наприкінці індустріальної революції «проблема праці увійшла в нову стадію»: «великі фінансові корпорації, що працюють на національному, а часом і на міжнародному рівні, залишили малі турботи попередніх часів далеко позаду. Колись звичні та близькі стосунки між роботодавцями й найманими працівниками пішли у минуле. Кілька поколінь тому бос знав кожного працівника своєї кампанії». Тепер, як припускав Рузвельт, звичайний шахтар майже не має надії побачити президента Рединзької залізниці бодай раз у житті, не кажучи вже про можливість заприятелювати з ним. Через консолідацію підприємств «виникла тотальна нерівність у відносинах між роботодавцем та найманим працівником». Коли один гірник підписує робочий контракт, він «безсилий» щось диктувати своїм наймачам; «вони [гірники] можуть домогтися справедливих умов тільки створенням профспілок для ведення переговорів від імені всього колективу».

Рузвельт розумів, що профспілки «приречені ставати чисельнішими й потужнішими». Проте «великі вугільні компанії не бачили» цієї історичної неминучості.

Рузвельт знав про добу Золоченого століття, зростання бізнес-кланів, трастів та профспілок не лише з книжок. Історія його власної родини була літописом накопичення капіталу доби індустріалізації. Від свого діда Корнеліуса Рузвельта, успішного підприємця, банкіра, інвестора в нерухомість та «одного з п’яти найбагатших людей Нью-Йорка», Теодор успадкував сімейний траст. Розвинути ж почуття громадянського обов’язку йому допоміг батько, який став поважною фігурою у сфері нью-йоркської благодійності. У лісах Мену, серед дакотських ковбоїв, на вашингтонській держслужбі, у нью-йоркській поліції та на війні на Кубі Теодор побачив зовсім не те життя, яке знав у дитинстві. Його розуміння американської розмаїтості стало значно ширшим, а розуміння відповідальності перед суспільством та змісту лідерства – значно глибшим. Події шахтарського страйку 1902 року були йому близькі як частина історії його власної родини, власного досвіду, його епохи.

Під час відпустки Рузвельт узявся до читання десятитомної біографії Авраама Лінкольна авторства Джона Ніколая та Джона Хея. Ця книга не лише принесла йому задоволення, писав він у листі до Хея, а й дала «велику користь». Звичайно, він розумів, що його завдання значно відрізняються від тих, що стояли перед Лінкольном «у період визначальних років національної боротьби». Але у цих процесах брали участь «ті самі нескінченні у своїй розмаїтості» люди та сили. Він «добре розумів, що відчував Лінкольн», коли одні радикали звинувачували його у «занадто повільному русі», а другі – у «занадто швидкому». У ситуації з шахтарським страйком консерватори категорично засуджували Рузвельта за «демонстрацію симпатії гірникам», натомість реформатори вимагали від президента «взяти вугільних баронів за горло». Рузвельт підкреслював, що Лінкольн був для нього промовистим прикладом гідної поведінки: «Намагайся бути доброзичливим і терплячим та позбутися будь-якої мстивості».

Підготуйся до несподіванок і раптових перешкод

Теодор Рузвельт став президентом в результаті фатального пострілу, випущеного анархістом у його попередника. Рузвельтове ставлення до життя і лідерства сформувалося під впливом різних несподіваних поворотів долі. Йшов дванадцятий тиждень мирного страйку. Аж раптом на вугільній копальні в містечку Шенандоа почалися сутички і мирне врегулювання конфлікту опинилось під загрозою. Від початку страйку Мітчелл закликав своїх хлопців не зважати на провокації й дотримуватися закону. Однак у середині липня декому увірвався терпець.

Тридцятого липня, помітивши двох чоловіків «з підозрілим пакунком», заступник шерифа вирішив супроводити гірників до копальні. Коли з’ясувалося, що в пакунку всього лише гірничі інструменти, протестувальники жорстоко побили «штрейкбрехерів». На місце події вирушила поліція. На вулиці почали виходити озброєні банди.

Газета New York Times написала, що «в повітря випустили тисячу пострілів». У заворушеннях постраждали десятки страйкарів і місцевих мешканців. Чоловіка, який прийшов на допомогу шерифові, «забили до смерті», «очікувалося багато інших смертей». Передовиці національних газет лементували про «процвітання терору».

Стежачи за останніми новинами з Сагамор-Гіллу, Рузвельт замислився, чи не час повертатися до Вашингтона. Якщо заворушення триватимуть далі, губернатор Пенсильванії може звернутися до нього з проханням надіслати федеральні війська для встановлення порядку. «Щойно доходить до бандитизму, є тільки один вихід – повернути правопорядок», – сказав він пізніше другові. Хоча такі дії відповідали конституційним правам президента, досвід підказував, що прибуття федеральної армії буде розцінене як підтримка власників шахт. Такі заходи могли завдати серйозної шкоди страйку. «Жахливо стояти перед необхідністю вжити заходів, нехай і неминучих, які призведуть до загибелі збожеволілих від страждань і злиднів людей».

Рузвельт залишився вдома, пильно стежив за ситуацією й чекав подальшого розвитку подій. Терпіння дало спасіння. Наступного дня Джон Мітчелл відвідав поселення, де сталися заворушення. Він добре розумів, що навіть найпалкіші симпатики шахтарського руху не пробачать гірникам порушення закону. У місті Скрентон, штат Пенсильванія, на президента Об’єднаної спілки шахтарів чекало десять тисяч страйкарів. Як написала одна газета, побачивши Мітчелла, натовп «почав шаленіти», але шахтарі тверезо поставилися до слів свого лідера щодо неприпустимості заcтосування сили. «Той із вас, хто порушує закон, – запеклий ворог», – попередив він. «Я хочу переконати вас, наскільки важлива перемога в цьому страйку. Якщо досягнете успіху – страйків більше не буде», та «якщо програєте – загубите свою організацію».

Саме завдяки витримці Рузвельта й швидкій ефективній реакції Мітчелла у шахтарському регіоні вдалося встановити тимчасове перемир’я.

26 червня о 18:00 запрошуємо вас на дискусію «Лідерство в буремні часи»!

Учасники дискусії:

Валерій Чалий – український політик, дипломат, громадський і державний діяч. Надзвичайний і Повноважний Посол України. Заступник Глави Адміністрації Президента України.
Ганна Гопко – українська громадська діячка і журналістка, народний депутат України VIII скликання. Голова Комітету Верховної Ради у закордонних справах.
Катерина Смаглій – директорка Інституту Кеннана в Україні, доктор філософії (історія), магістр Центральноєвропейського університету (Будапешт).
Микола Дорожко – доктор історичних наук, викладач КІМО.

✅ Коли? 26 червня о 18:00.

✅ Де? Бізнес-сцена на Книжковому Арсеналі.

Подія організована у співпраці із «Видавництво Анетти Антоненко».

#bit.ua
Читайте нас у
Telegram
Ми в Телеграмі
підписуйтесь