Заповідаю своє серце та нирку: розбираємось, як органи людини можуть допомогти науці та пацієнтам лікарень
У книжці Мері Роуч «Кадавр. Як тіло після смерті служить науці» є прекрасні цитати. Взяти хоча б оцю: «Смерть. Вона не обов’язково має бути нудною». Або таку: «Я гадаю, що завершити своє існування у вигляді експонату Музея Мюттера чи передати свій скелет медичному факультету – це так само нормально, як і сплатити за лавку в парку після того, як підеш: це хороша справа, маленький крок до безсмертя».
Розбираємося, як саме органи після смерті в Україні можуть бути корисними.
Політичний експерт Микола Давидюк у травні цього року зробив допис на своїй сторінці у фейсбуці: «…я написав заяву, пройшов процедуру, і якщо зі мною щось станеться, то мої органи можуть бути трансплантовані людям, котрі стоять у черзі…
Я на цьому не зупинився й проставив галочки навпроти донорства на імпланти, наукові дослідження та багато інших прикольних штук».
Наприклад, в Іспанії, яка є золотим стандартом за кількістю трансплантацій, кількість донорів органів становить приблизно 50 мільйонів людей. Країна працює за принципом «презумпції згоди», тобто, якщо немає заперечень, органи людини, яка померла раптовою смертю, можуть стати донорськими.
На практиці все має такий вигляд: лікарі запитують у родичів померлого, чи можуть вони взяти органи як донорські. У країні високій ступінь обізнаності щодо трансплантології, тож відсоток відмов низький – становить приблизно 10-15%.
В Україні реформа трансплантології стартувала у 2019-му із законопроєкту «Про застосування трансплантації анатомічних матеріалів людині». За статистикою, щороку в нас очікують донорських органів близько 5 тисяч людей. Помирають не дочекавшись потрібного органу близько 3,5 тисяч.
Отже, яка процедура передачі органів після раптової смерті діє в Україні:
- Завантажити шаблон згоди на офіційному сайті Верховної Ради;
- Заповнити й нотаріально завірити згоду. Послуги нотаріуса ви як донор сплачуєте самостійно;
- Передати нотаріально завірений документ згоди трансплант-координатору.
За пошуком трансплант-координатора можна звернутися, наприклад, у Національний інститут хірургії і трансплантології ім. Шалімова. Зараз підготовка трансплант-координаторів ведеться на базі ще трьох медичних закладів: Національної медичної академії післядипломної освіти імені П. Л. Шупика МОЗ України, Запорізької медичної академії післядипломної освіти МОЗ України, Національного медичного університету імені О. О. Богомольця.
Якщо донор упродовж життя змінить своє рішення – можна заповнити відмову, шаблон якої теж є на сайті ВР.
Про те, які труднощі можуть спіткати донорів-ентузіастів, Микола Давидюк написав так:
«Оскільки сьогодні так і немає потрібної кількості донорів та самих координаторів, кількість яких поки у 10 разів нижча від потрібного (50 із 500). Хоча профільне міністерство й зробило ривок в останні місяці, у суспільстві закон не став популярним.
Але проблема не в них, координаторах чи законодавцях, а саме в нас! Ми не звертаємось, ми не відкликаємось, ми не хочемо допомагати іншим, навіть у ті моменти, коли нам уже нічого не буде потрібно.
Бо, наприклад, координатору до якого довелось звернутися, звернень з початку року було не більше 5-ти, а відсоток згод і того менший».
У квітні 2021 року чинний тоді міністр охорони здоров’я Максим Степанов заявив, що у 2021-му планують провести близько 250 операцій із трансплантації. У 2020-му їх було більш ніж 200, а от у 2019-му – всього 78.
