«Культура пам’яті, яка робить людину особистістю». Ми поговорили з творцями стрічки «Євродонбас» – про європейське минуле регіону, стереотипи щодо сходу України та його можливе майбутнє
21 вересня в український прокат вийшов документальний фільм «Євродонбас». Стрічка присвячена європейському минулому східної частини України, зокрема індустріалізації Донеччини й Луганщини та ролі у цьому процесі європейських інвесторів.
Над фільмом працювали режисер Корній Грицюк (стрічки «Поїзд “Київ — Війна”», «2020 Безлюдна країна») і продюсерка та співсценаристка Анна Паленчук («Маріуполіс» Мантаса Кведаравічюса, «Номери» Олега Сенцова й Ахтема Сеітаблаєва). Для документальної стрічки автори вивчали архівні матеріали та зібрали унікальні кадри, а також спілкувалися з експертами/-ками, які розповіли про європейське минуле Донбасу. До урбанізації сходу України долучалися бельгійці, німці, британці, американці, французи: саме вони розбудовували міста і села, зводили унікальні споруди, створювали робочі місця та популяризували регіон.
Фільм вже став своєрідним архівом: деякі міста і села, відзняті у 2021-му, окуповані, армія рф зруйнувала частину європейської архітектурної спадщини [від російських обстрілів постраждала бельгійська архітектура – прим.ред.]. Зараз з частиною героїв фільму немає зв’язку.
bit.ua переглянув фільм та поговорив з Корнієм і Анною – про доречність терміну «Донбас», основну ідею стрічки, її місце у всеукраїнській дискусії про окупований схід.
Фільм можна подивитися в українських кінотеатрах – повний розклад є на сайті офіційного дистриб’ютора Arthouse Traffic. 24 вересня у київському кінотеатрі «Жовтень» о 15:50 відбудеться показ за участі творчої групи фільму.
Один з героїв стрічки, активіст і дослідник Дмитро Піркл сказав, що Донеччина, наприклад, звучить органічно, а Донбас – це «промисловість, це не про людей і не про край». З 2014-го року слово «Донбас» має яскраву негативну конотацію, люди сприймають його все гірше, асоціюють з тими, хто чекав на «русскій мір». Яке у вас ставлення до цього терміну?
Корній: Слово «Донбас», подобається нам це чи ні, є економіко-політичним терміном. Коли «Донбас» використовується як наратив радянських чи російських зазіхань на цю територію, або як виключно індустріальний край чи край «русского міра» – це все конструкти, з якими просто треба вміти працювати.
Для мене цей термін виник не завдяки росіянам або радянській владі. Ми розповідаємо про період, коли край розвивався завдяки європейським інвестиціям, тож дивно називати його якось інакше.
Я побачив сотні європейських документів, де використовують термін «Донбас», але жодного разу в них не зустрів слова «Донеччина» чи «Луганщина». Ми хотіли зробити правдивий фільм про той важливий період історії і не створювати ще один міф, казати «Євродонеччина» чи «Євролуганщина».
Анна: Я вважаю, що краще говорити «Донеччина», «Луганщина», «Приазов’я», «Слобожанщина». Раніше слово «Донбас» було таким собі кліше індустріального регіону на сході України, зараз Донбас – фронтир, як казав Ігор Козловський [один з героїв фільму, український вчений, релігієзнавець – прим.ред]. Цей термін [Донбас – прим.ред.] зараз розкручений на весь світ. Якщо у світі це працює на нашу перемогу, ми далі маємо цей термін використовувати. Ми воюємо зараз не за термін, а за територію, але нічого крамольного у використанні слова «Донбас» я не бачу.
Млин у Сватово, Луганська область. Архівний знімок
Яке місце, на вашу думку, фільм має посісти в дискусії щодо «совковості» і «проросійськості» Донбасу (подібний наратив, на жаль, іноді поширюють навіть українські культурні діячі)?
Анна: Наш фільм якраз ілюструє, що про Донбас поширені неправдиві наративи. У ньому була українська мова, зокрема села були україномовні, також залишився величезний культурний спадок від європейців. «Євродонбас» ми зробили, щоб наочно показати історію, дати нові смисли цьому регіону.
Мені здається, ми сильно відійшли від всього радянського ще до повномасштабного вторгнення, і краще зараз думати про майбутнє. Саме про це зокрема наш фільм. Європейці мають усвідомлювати свою відповідальність за Донбас, тому що там є їхня історична спадщина. Вони мають в майбутньому вкладати ресурси, запроваджувати грантові програми, щоб його відроджувати.
Корній: Ідея дійсно була в загальноукраїнському дискурсі та зміні ставлення до цього регіону, який сприймають як заповідник «совка». З одного боку там довго голосували за антиукраїнські політичні проєкти, пропаганда дуже сильна є до сьогодні, на жаль. Та мені здається, що ми всі маємо змінювати ставлення до цього регіону, адже він більш різноманітний, ніж звикли думати.
Документальне кіно працює. Наприклад, у Києві була велика прем’єра в «Будинку кіно» [19 вересня 2023 р. – прим.ред.], повна зала, а обговорення фільму тривало, здається, довше, ніж сам фільм. Людям цікаво дивитися, дізнаватися, і сподіваюся, так буде й далі.
Кадр з фільму «Євродонбас»
Які питання найчастіше ставили на прем’єрних показах?
Корній: Питають про назву «Донбас», чи не хотіли ми її змінити. Це була робоча назва, і нам здається, вона дуже влучна, коли закінчується той індустріальний Донбас, про який ми знали. Його просто зараз знищують у вогні великої війни.
Також глядачі питали здебільшого про архітектурні пам’ятки, що зараз знищено, а що збереглося, про наших героїв, про архіви. На показі 19 вересня були представники посольства Бельгії, їм дуже сподобалося кіно, вони подарували книжку-дослідження цієї теми. Це була трохи комічна ситуація, бо ми по цій книжці багато чого поресьорчили, коли робили фільм, але мали її тільки в цифровому вигляді. Зараз маємо ще і в фізичному.
В одному з інтерв’ю Корній казав, що не хотів, аби «Євродонбас» сприймався виключно як агітка проти «русского міра», бо у стрічці є й негативні аспекти розбудови Донбасу європейськими інвесторами. Втім, все одно зчитується, що радянська і російська влада – це руйнівні сили: війна, стирання історії, занепад промисловості регіону, який, як повторювали в рф, «годував всю Україну». Наскільки важливо зараз донести цей меседж про росію та її політику до західної аудиторії?
Анна: Ми показували фільм на Hot Docs у Торонто [канадський міжнародний фестиваль документального кіно – прим.ред.], і дуже багато іноземців нам казали, що це новий меседж – не про «русскій мір», а про переосмислення Донбасу. Мені б хотілося, щоб цей фільм показували українським школярам старшого віку, щоб діти знали – варто зберігати культуру пам’яті й цікавитися історією власної країни.
Корній: Цей фільм якраз частково про те, що відбувається з нашими територіями, коли туди приходить «русскій мір». Я мав на увазі, що період європейської індустріалізації не треба сприймати через рожеві окуляри, а варто вивчати, досліджувати. Жоден історичний процес чи період, який триває 50-60 років, не може завжди бути класним. За індустріалізації, урбанізації великих регіонів було чимало позитивних і негативних моментів.
Щодо західної авдиторії: весь 2022 рік ми багато показували фільм на кінофестивалях, в університетах, академіях, організовували публічні покази в Європі та Америці. Щодня приходять запити на показ, от буквально вчора отримали такий від Іспанії, також планується показати в Естонії. Іноземцям цікава тема, цей період для них також маловідомий.
Зараз фільм відіграє важливу роль: він показує, що Донеччина, Луганщина – частина європейської цивілізації. І Україна, й інші європейські країни з приходом СРСР втратили дуже багато – людського ресурсу, капіталу, енергії. Важливо й актуально, що фільм показує Україну і зокрема її схід як частину ЄС. Успішне майбутнє Донеччини та Луганщини може бути тільки українським і європейським.
Кадр з фільму «Євродонбас»
Щодо майбутнього Луганщини та Донеччини – чи не думали ви, що воно може бути подібним до зображеного у фільмі «Атлантида» Валентина Васяновича (за сюжетом стрічки Україна деокупувала східні території, але вони є непридатними для проживання)?
Корній: «Атлантида» – це художнє переосмислення тоді ще АТО, а не повномасштабної війни. Цей фільм, можливо, дійсно в чомусь пророчий: багато міст на Донеччині й Луганщині вже знищено під корінь. Ця територія може стати зоною екологічної катастрофи, вона, власне, вже є такою.
Донецьк був містом-мільйонником, куди літали літаки з усієї Європи, приїздила Бейонсе, тут проводили Чемпіонат Європи з футболу [фінал UEFA EURO 2012 – прим.ред.], а зараз люди в центрі міста чекають на воду погодинно. Хіба це не екологічна, не гуманітарна катастрофа? Це деградація повна, і, звичайно, не хочеться, щоб ця ситуація була доведена до такої, як зображено в «Атлантиді», але це цілком вірогідний сценарій.
Єдиний плюс у цього фільму, якщо ми вже повністю йдемо у пророцтво – у ньому Україна перемогла у війні, хай навіть такою страшною ціною. Та ціна навіть за те, що зараз є, і за майбутню перемогу вже величезна, тому, можливо, цей фільм дійсно пророчий.
Анна: Ми зараз живемо у такий турбулентний період, коли ніхто не знає, що буде в майбутньому – навіть розумні та поважні люди, філософи, вчені, науковці.
Ми маємо повернути всі наші землі у склад незалежної України. Можливо, деокуповані території стануть такими собі туристичними магнітами для світу. Там може бути інститут людської пам’яті, який показуватиме злочини російської армії. Коли знаходишся в подібних місцях – наприклад, як у Аушвіці – та розумієш розмір цього горя, це змінює свідомість, і ти виходиш звідти людиною, яка хоче стати кращою версією себе.
Для мене тема фільму частково перетинається з іншою стрічкою «Какофонія Донбасу», в якій розвінчують міфи про Стаханова, рекордні видобутки вугілля і нібито прекрасне життя шахтарів. Які для вас є знакові документальні фільми/книжки/статті про схід України?
Корній: Перше, що спадає на думку – «Я змішаю твою кров з вугіллям» Олександра Михеда. Взагалі Сашко допоміг нам з багатьох питань, коли ми робили «Євродонбас».
Пораджу почитати наукові праці, статті та інтерв’ю Ігоря Анатолійовича Козловського, одного з експертів нашого фільму, який, на жаль, нещодавно помер. Він встиг подивитися фільм минулого року, стрічка йому дуже сподобалася. Я пишаюся, що така людина взяла участь у створенні цього проєкту. В деяких своїх працях Ігор Козловський розмірковує над майбутнім регіону, що нас чекає після війни.
Якщо говорити про фільми, мені здається, що «Євродонбас» непогано працює разом з моїм попереднім фільмом «Поїзд “Київ-Війна”», який зняли в поїзді «Київ-Костянтинівка» ще до великого вторгнення. Фільм показує, наскільки люди, які їздять між миром і війною, ще живуть в цих радянських міфах про цей край. Тоді я і придумав знімати «Євродонбас». Він про те, що було б добре, щоб майбутні покоління були не так сильно занурені в цей радянський міф.
Іноді при висвітленні історії сходу України Донбас ніби відділяють, завжди показуючи його як «особливу частину». Посили «зрозуміти український схід» чи «почути Донбас» іноді звучать не як об’єднувальні, а навпаки. Що ви думаєте про таке висвітлення та чи було для вас важливим не допустити його в роботі над фільмом?
Корній: «Євродонбас», мені здається, теж відокремлює це, і від цього нікуди не піти. Якби ми говорили про подібні проєкти, книги чи фільми до 2014 року, звичайно, не треба було б окремо на них наголошувати. Але після 14-го там зовсім інша реальність.
Можливо, для тих, хто не виїжджав з Києва чи Львова кудись східніше, був такий дискурс, що війна далеко, нас не стосується, і нащо про все це говорити. Це з одного боку досягнення тодішньої влади, з іншого – «розслабуха» для 90% країни, які війни не відчували. А на сході бойові дії з 2014 року, які можна порівняти, мабуть, з югославськими війнами. Тому, як на мене, дуже дивно після 14-го року розповідати про квіточки на Донеччині чи Луганщині. Цей регіон дуже відрізнявся: там всюди блокпости, військові. Коли ми влітку 2021-го знімали у Нью-Йорку [смт на Донеччині – прим.ред], почався обстріл.
Неправильно цю територію виносити за межі, за дужки України, казати, що це щось інше. Але описуючи Донбас з 2014-го, неможливо, будучи адекватною людиною, відійти від того, що там йшла війна всі ці роки.
Ця територія складна, так само як Крим. Ми ж не можемо зараз про Крим робити проєкти на кшталт «10 найкращих пляжів Ялти» і не казати, що він окупований вже 10 років.
Анна: Я вважаю великою помилкою розділення політиків на схід і захід України, яке дуже запало у свідомість. У нас дуже велика країна з різними діалектами, з різними людьми. Це нормально – бути різними, але об’єднаними.
Я народилася і прожила все життя в Києві, а в Маріуполі вперше побувала, коли знімали «Маріуполіс» Мантаса Кведаравічюса [документальна стрічка 2016 року про війну на Донбасі та життя в Маріуполі – прим.ред.]. Я побачила класне місто на березі моря з величезної кількістю красивих будинків, які треба реставрувати. Пізніше, коли стала постійно їздити на схід, упевнилася, що Донбас – дуже недооцінений регіон.
Коли ми працювали над «Євродонбасом», зрозуміли, що бракує кадрів сучасного Донецька. Ми дуже хотіли зафіксувати будинок Г’юза [двоповерхова житлова будівля, зведена у Донецьку для сім’ї британського інженера і підприємця Джона Г’юза], який зараз занедбаний. Я казала на прем’єрі, що коли Донецьк повернеться у склад України, коли ми переможемо цю кляту росію і ви почуєте, що якісь активісти реставрують будинок Г’юза, це будемо ми. Ми дуже хочемо, щоб там був, наприклад, музей.
Наративи про інакшість Донбасу – це відсутність зацікавленості власною історією. Ми маємо її вивчати, а не розділяти Україну.
Які моменти у фільмі найбільше заслуговують на увагу глядачів?
Корній: Я думаю, весь Євродонбас» – такий момент. Коли ми досліджували цю тему, стільки всього цікавого знайшли, дослідили, відзняли. Наша стрічка заснована на архівах 19 століття про той період європейської індустріалізації цього краю. Через повномасштабне вторгнення «Євродонбас» сам в якомусь роді став архівом. Ми знімали влітку 2021 року, і це було останнє відносно мирне літо в регіоні і в Україні до повномасштабного вторгнення.
Ми намагалися зосередитися не на війні (хоча вона там теж присутня) і соціальних аспектах, а саме на історії та привабливості цього краю. Тому в нашому фільмі можна побачити Донбас мальовничим, красивим – це річки, ліси, фантастичний донецький степ, який не має аналогів. Це цікаві залишки європейської архітектури, прекрасні люди, локальні герої, місцеві патріоти. Тому цей фільм, як на мене, вийшов доволі теплим.
Анна: Для мене дуже важливим у фільмі є те, що говорить Ігор Козловський. Коли ми писали інтерв’ю з ним, я майже не дихала, бо він говорив такі смислові речі. Потім не знала, як монтувати, що можна вирізати – бо це була геніальна людина з великої літери. Деякі глядачі казали, що Козловський став для них відкриттям, вони раніше про нього не знали.
У фільмі є 150 унікальних архівних фото, які ми анімували, щоб сучасному глядачеві це було цікаво. Ми отримували кадри з Великої Британії, Бельгії, Німеччині, їх не було в українських музеях, в українських науковців. У нас зараз є великий архів світлин дорадянської Донеччини, Луганщини.
У стрічці Ігор Козловський сказав про таку проблему, як відсутність культури пам’яті, яка робить людину особистістю. Як ми зараз можемо відроджувати і зберігати пам’ять?
Анна: Нам потрібно виховувати повагу, увагу один до одного. Це теж культура пам’яті, ці речі дуже пов’язані. Неможлива культура пам’яті без поваги, без порозуміння. Я вважаю, що нам як суспільству є куди розвиватися, ставати толерантними, не вимагати щось один від одного.
Ми десь рік займалися питанням культури пам’яті, зробили подкаст «Чому вони крадуть» про крадіжку нашої культурної спадщини. У російських музеях купа українських історичних артефактів, а міністр культури у 2022-му провалив евакуацію спадщини: у нас розграбували музеї в Херсоні, у Мелітополі. Це злочин перед українським народом, це теж треба змінювати.
Корній: Війна – це катарсис, ми побачили, чим відрізняємось від наших агресивних сусідів. Зараз є підйом українського україномовного контенту, і треба підтримувати своє, якщо є можливість. Українське кіно, українська література у складній ситуації. На цьому етапі нам варто вижити, зберегти країну і якомога більше людей.
Я думаю, що підйом, який зараз стався, збережеться в мирний час. Ми будемо більш зацікавлені в собі, бо до цього постійно на когось озиралися, а зараз розуміємо – нам теж є чим пишатися.