Спецпроєкти

«Крім людських страждань, є невідворотні втрати природи». Режисер Дмитро Грешко документує екоцид рф – поговорили про його документальний фільм «Дівія»


Закарпатський режисер Дмитро Грешко почав свій шлях у кінодокументалістиці шість років тому. За цей час він відзняв шість документальних стрічок: «66 сцен Ужгорода» (2018), «72 години» (2019), «Сніжні Барси Карпат» (2019), «Врятуй мене, лікарю» (2020), «Між небом і горами» (2022) і «Король Лір: як ми шукали любов під час війни» (2023). 

Дмитро каже, що порівняно з колегами знімає стрічки доволі швидко – зазвичай йому вистачає року. Документальний фільм «Дівія», названий на честь давньослов’янської богині природи, поки є винятком: робота над ним фактично триває з 2021-го. Тоді команда розробляла проєкт, присвячений впливу українського суспільства та індустріалізації на природу. З початку 2022-го фокус стрічки змінився: «Дівія» має показати екологічні наслідки російського повномасштабного вторгнення.

Тизер стрічки знімали на деокупованих територіях Київської, Донецької та Харківської областях, які сильно постраждали через повномасштабне вторгнення.

bit.ua поговорив з Дмитром про фільм «Дівія» як свідчення екоциду з боку рф, знімання стрічки в умовах великої війни та важливість різноманіття в українській кінодокументалістиці.

«Якщо проведеш показ навіть на провінційному фестивалі в Україні, великий фестиваль твоє кіно вже не візьме»

Паралельно зі зніманнями фільмів Дмитро продовжує займатися мобільною розробкою ігор. За його словами, тільки режисерська робота не дає можливості прогнозувати свій фінансовий рік: невідомо, коли буде наступний гонорар:

«Те, що художник ніби має бути голодним, якась дічуха. Я люблю бути ситим. Коли є гроші, можна деякі зйомки самому зробити, кудись поїхати своїм коштом. Тому я і далі працюю з мобільною розробкою ігор».

Режисер пояснює, що його колеги, навіть досвідчені, здебільшого теж не заробляють лише на кіно: хтось паралельно працює в медіа, хтось – у рекламі. На питання про те, чи можуть новачки у кіносфері зараз знайти фінансування, він відповідає, що шанси дуже малі:

«Раніше новачки мали можливість отримати кошти від УКФ чи Держкіно. Держкіно зараз лежить, два роки воно було без фінансування, і тільки цьогоріч, можливо, буде конкурс. УКФ має дуже мале фінансування, там важко щось отримати. Тож новачки хіба що за свої гроші можуть щось зняти».

Шанси зростають, якщо режисер має бодай кілька успішних кейсів. Крім цього, документалістика зараз має більше можливостей отримати фінансування порівняно з художніми фільмами, пояснює Дмитро. 

Дмитро Грешка на зніманнях фільму «Дівія»

Щоб мати успішний кейс, каже він, новачки можуть спробувати промотувати документальні стрічки зараз через українські платформи і медіа, як-от «Такфлікс», «Громадське», «Суспільне», які можуть взяти фільм до себе безплатно. Інші можливості – кінофестивалі з документальною формою: Docudays, «Молодість» або «Одеський кінофестиваль». Тоді, за словами Дмитра, режисер або режисерка вже матиме шанси на отримання міжнародних грантів.

На фінансування «Дівії» Дмитру з командою двічі вдалося отримати грант від Української кіноакадемії. Крім цього, кошти залучили від шведського Goteborg Film Fund та Польського інституту кіномистецтва (PISF). 

«З “Дівією” нам трошки пощастило: це така тема досить кон’юнктурна, якщо в лапках сказати, – документальний фільм про екологію і війну. І плюс фільм у досить незвичній формі для документалістики», – розповідає Дмитро. 

Він пояснює, що не впевнений, чи може зараз назвати точну суму гранту, і каже, що витрати в процесі знімання можуть збільшитися: 

«Бюджет в документального фільму і взагалі в будь-якого кіна не є фіксований. Наприклад, перші гроші, які ми залучили – 15 тисяч доларів від Української кіноакадемії. Їй виділив бюджет Netflix, і ці кошти розподілили в конкурсній програмі між кількома десятками проєктів. Це дало нам буст, і ми почали знімати».

Зараз «Дівія» вже на етапі постпродакшну, і орієнтовно стрічку мають завершити до кінця серпня. Далі у планах – пошук кінофестивалю для премʼєри (команда має амбіцію показати фільм на Sundance), і після цього вже можна буде говорити про дату премʼєри в Україні. 

На питання, чому класні українські фільми першими показують за кордоном, а не в Україні, Дмитро відповідає: великі міжнародні фестивалі мають вимогу до показу стрічки – потрібно, щоб це була світова прем’єра: «Якщо проведеш маленький показ навіть на провінційному фестивалі в Україні, великий фестиваль твоє кіно вже не візьме». За його словами, деякі українські фільми чекали на міжнародну фестивальну премʼєру кілька років.

01/4

«Якщо Україна зніматиме 100 фільмів на рік, то точно один-два-три з них будуть класними»

Дмитро вважає, що для покращення стану українського кінематографа має постійно виходити багато фільмів: таким чином кіноіндустрія краще працюватиме, бо більше талановитих режисерів та режисерок зможуть реалізувати свої ідеї.

«За часів “совка” Сталін казав – навіщо робити сто фільмів, якщо можна зробити один хороший. А насправді все працює як в Голлівуді: треба зробити тисячу фільмів, щоб один був хороший. Тобто, якщо Україна зніматиме 100 фільмів на рік, то точно один-два-три з них будуть класними», – розмірковує Дмитро. За його словами, зараз індустрія не працює, зокрема через те, що багато талановитих людей – акторів та режисерів, мобілізовані, деякі з них загинули. 

Грешко пояснює: Держкіно не сприяє тому, щоб режисерам давали дозвіл на тимчасовий виїзд за кордон – для пошуку копродюсерів, проведення пітчингів тощо. Після кількох гучних скандалів – наприклад, демонстративної заяви стендапера Андрія Щигеля про те, що він втік і не збирається повертатися – процес виїзду за кордон для митців ускладнили. Сам Дмитро востаннє виїжджав з України в березні минулого року. 

«Разом фільми Комарова і Чернова дають ефект, який не зробили б окремо»

«Для мене деякі фільми жахливі», – каже режисер у відповідь на питання, як пересічному глядачу відрізнити якісне кіно від посереднього. Як приклад він наводить художній телефільм «Юрик» – стрічку про Маріуполь і повномасштабне вторгнення, яка викликала великий резонанс і здебільшого зазнала критики. Врешті фільм видалили з YouTube, пообіцявши допрацювати. Водночас, згадує Дмитро, у коментарях багато людей висловлювали захоплення, хоча кіноспільноту існування стрічки обурювало. 

Загалом, за словами режисера, є дуже проста ознака, яка допоможе відрізнити якісне кіно від посереднього: «Якщо стрічку відібрали з тисячі інших відеоматеріалів для показу на кінофестивалі, значить, вона не прохідна». Водночас не факт, що цей фільм сподобається широкій аудиторії. Хоча є і винятки: наприклад, «20 днів у Маріуполі» Мстислава Чернова отримав визнання у професійній спільноті, зокрема «Оскар» за найкращий документальний фільм, а також побив рекорди за переглядами на стримінгових платформах та у кінотеатрах.

Режисер вважає, що документальні фільми також мають різні функції: наприклад, стрічка Чернова закриває аудиторію професійну, а документальні фільми Дмитра Комарова підходять для широкої аудиторії – це більш популярний простий жанр, який також необхідний:

«Я думаю, що задача держави та держполітики – на всіх спектрах культурної дипломатії закрити сферу України. Разом фільми Комарова і Чернова дають ефект, який не зробили б окремо»

Світлини зі знімань на Київщині, Бучанський район

«Я міг взяти інший фокус – показати фільм про село, де всі бухають»

Дмитро вважає, що документальне кіно – це авторське висловлювання попри те, що позначка документальний фільм ніби дає підтвердження, що все, показане у стрічці, є правдою:

«Документальне кіно – не журналістика, де треба зважити і зібрати різні думки: і ті, що тобі подобаються, і протилежні. Це скоріше погляд автора. Наприклад, коли знімав “Між небом і горами[документальна стрічка 2022 року про станцію швидкої допомоги в гірському селі Колочава на Закарпатті – ред.], я міг взяти інший фокус – показати село, де всі бухають і не вірять в коронавірус. Але я показав це місце так, як захотів».

Розповідаючи про знімання «Дівії», режисер пояснює – він точно розумів, які епізоди та кадри йому потрібні для структури стрічки. Для кожної з трьох частин він шукав певний матеріал: «У мене є таблиця, де я відзначаю, що мені треба. Наприклад, мені бракувало кадру, як виймають снаряд, і через певний час ми зняли конкретно для фільму цей епізод».

«Це реальність Донецької області та прифронтових міст: ніколи не знаєш, куди прилетить»

Для знімань стрічки невелика команда фільму – сам Дмитро, оператор Володимир Усик та звукооператор Василь Євтушенко – обʼїздили значну частину деокупованих територій. 

Схід України став для режисера відкриттям: раніше Дмитро ніколи не був на Харківщині, Донеччині чи Луганщині. Загалом, не маючи досвіду знімання на лініях, близьких до бойових дій, режисер зізнається – йому вартувало зусиль наважитися на перші поїздки.

Знімальну групу намагалися убезпечити, наскільки це було можливим: на нулі не знімали, найближче – десь 20 кілометрів до лінії фронту. Втім, і там залишалося чимало ризиків – як-от випадково натрапити на міну під час знімання роботи розмінувальників.

За словами режисера, під час знімань у нього відключається страх, який замінюється «режимом виживальника»

«В мене досить висока тривожність, я боюсь померти, але, як не парадоксально, коли знімаю фільм, я про це не думаю. Коли їдеш знімати, сприймаєш це як роботу. Наприклад, у пожежній частині, де ми часто спілкувалися з людьми, прилітало за пару днів до нашого приїзду. Або приїжджаєш на локацію, а там – вирва. Це реальність Донецької області і прифронтових міст: ніколи не знаєш, куди прилетить».

Щоб потрапити на локації для знімання, команда отримала прескарту від ЗСУ. За словами Дмитра, видачею дозволів займаються пресофіцери, також є пресслужби оперативного командування. 

Фото зі знімань у Снігурівці, Миколаївська область
Фото зі знімань у Снігурівці, Миколаївська область
Фото зі знімань у Снігурівці, Миколаївська область
Фото зі знімань у Снігурівці, Миколаївська область
01/2
Фото зі знімань у Снігурівці, Миколаївська область
Фото зі знімань у Снігурівці, Миколаївська область

У плані доступності для журналістів, каже режисер, хотілося б мати більший доступ до локацій – втім, з безпекових причин є червоні зони, де не можна знімати: «Але на місцях всі пресофіцери максимально старалися допомогти – і пресслужба ДСНС, і бригади – попри те, що у них дуже багато задач». Також творцям стрічки активно допомагали в Kharkiv Media Hub: Дмитро пояснює, що міг прийти з запитами, і йому допомагали знайти потрібні контакти людей. 

Одного разу під час знімань команда випадково заїхала на українські позиції. «Це було на Каховському водосховищі, ми заїхали в село познімати, як все підсохло – а там пляжі, діти гуляють. Вирішили поїхати в інше село і вже на підʼїзді зрозуміли, що це не те місце, де можна знімати», – розповідає Дмитро. З військовими доволі швидко вдалося врегулювати ситуацію: все завершилося мирними перемовинами.

«Не варто ставити питання на кшталт: Що ви робили в окупації?”»

Дмитро чесно зізнається, що мав певні побоювання через закарпатські номери на машині: подумав, можна почути щось в дусі, що закарпатці сидять у безпеці і їм «пофіг на всіх». «Звісно, ці страхи розбилися об реальність», – каже він. 

Також не виправдалися і стереотипи щодо симпатії Сходу України до рф: загалом, за словами режисера, проросійські люди зустрічалися, але це були одиничні випадки: «Більшість людей казали, що раніше в Україні було розділення за регіонами, а зараз, навпаки, всі обʼєдналися. Негативу я не зустрічав»

У спілкуванні під час знімань Дмитро намагається заводити розмови про щось нейтральне – а те, що співрозмовник хоче сказати, зазвичай каже і без додаткових питань. З табу – питати про пережитий травматичний досвід. «Не варто ставити питання на кшталт: “Що ви робили в окупації?”, “Що росіяни з вами робили”», – каже він, додаючи – не має звички вступати у суперечку, навіть якщо виявляється, що людина має інші погляди. Дмитро пояснює: йому важливіше знімати, адже часу мало, локацій багато, тож він не гає часу на дискусії і спроби щось довести.

Люди дійсно готові розповідати про пережите самі, без питань, адже мають потребу виговоритися, знайти словесне вираження пережитому. «Я був здивований, скільки люди можуть винести жесті, – згадує Дмитро. – У деокупованому зруйнованому селі люди розповідають дикі історії. Що ближче до лінії фронту, то більше людей, які мають історії про втрати, більше смерті».

Знімання в Миколаївській області

«Не відняти любові людей до свого місця проживання»

В інтервʼю з Корнієм Грицюком трохи обговорювали можливість втілення в життя сценарію фільму «Атлантида»: території деокупованої Донеччини можуть стати повністю непридатними для життя. 

На думку Корнія, той самий Донецьк вже і так є зоною екологічного лиха, де люди по годинах чекають воду. Дмитро додає – окупанти не слідкують за станом шахт належним чином, тому затоплені шахти в майбутньому можуть отруїти воду регіону, зробивши її непридатною для вживання. 

Водночас він впевнений – чимало людей не покинуть рідні місця після деокупації, навіть якщо жити там буде, здавалося б, неможливо:

«Чого не відняти, так це любові людей до місця проживання. Я побачив, як люди повертаються у деокуповані зруйновані села, стараються відновити хати. Тому навряд відсутність питної води змусить покинути території: місцеві мешканці, скоріш за все, пристосовуватимуться до нової реальності».

«“Дівія” – це документальний фільм-катастрофа»

Основна ідея Дівії – соціальний вплив: показати наслідки війни – що, крім людських страждань, є невідворотні втрати природи, каже Дмитро. 

«Прокуратура України відкрила кримінальну справу, щоб змусити рф відшкодувати вплив на природу, – нагадує він. – Якщо вона добʼє цю справу, буде перший у світі кейс, коли держава-агресор заплатить за шкоду довкілля». [Наразі Україна розслідує 271 провадження щодо воєнних злочинів проти довкілля, серед них 15 – щодо екоциду, повідомляють у Генпрокуратурі України – ред].

«”Дівія” – це документальний фільм-катастрофа. Далекі від війни люди не розуміють масштаби трагедії, і наша задача – показати, що масштаб трагедії більший, ніж вони можуть уявити»

#bit.ua
Читайте нас у
Telegram