У житті

тепер більше

життя

Історії відновлення людей, які перемогли важкі травми

Реабілітація — це ключ до повернення повноцінного життя, особливо у часи, коли суспільство долає численні виклики.

Відновлення фізичного та ментального здоров’я є не лише медичним процесом, а й важливим етапом для інтеграції у соціальне життя. Як відкрити нові можливості та знайти нові сенси після травми?

Наші герої, Вікторія та Олег, знають це з власного досвіду. У цьому матеріалі вони поділяться історіями свого відновлення, розкажуть про труднощі, які долали, і досягнення, які допомогли їм повернутися до активного життя. 

Цей матеріал є частиною соціального проєкту «Майбутнє Є», який компанія Danone втілює за підтримки Міністерства охорони здоров’я України та партнерів: Національного інституту раку, Центру медико-соціальної реабілітації ветеранів війни та Національного центру Unbroken. Проєкт підвищує обізнаність про реабілітацію, її значення для суспільства та впровадження нових стандартів допомоги.

Вікторія

«Я завжди знала, що буду ходити»

Менторка у реабілітаційному центрі «Незламні»

Навчається на психолога та захоплюється боксом

27 років

Про травму

9 грудня 2022 року я поверталася додому, коли на пішохідному переході мене збила маршрутка. Вона протягнула мене шість метрів, і ліва нога потрапила під колесо.

Лікарі довго намагалися врятувати ногу, але через тромбоз і відсутність кровообігу довелося ухвалити рішення: ампутація. Це було питання життя і смерті, адже я втратила багато крові.

У цей же день мені зробили операцію з ампутації, а через кілька днів — операцію з формування кукси. На протез я стала вже на 27-й день після ампутації. Мій процес реабілітації та загоєння рани був максимально швидким.

Я дуже чітко пам’ятаю , як протягом трьох днів у реанімації почала усвідомлювати, що щось трапилося. Мені повідомили, що кінцівку ампутували, оскільки були сильні фантомні болі. Коли відійшла від наркозу, відчула, що з ногою щось не так. Але сил піднятися й подивитися на неї не було.

Потім прийшов лікар і прямо сказав: «Ноги немає. Кінцівка ампутована». Коли я трохи оговталася, у мене з’явилася чітка думка: «Я буду ходити». На той момент я абсолютно нічого не знала про протези, ніколи не бачила людей із ними й не мала уявлення, що чекає далі. Але твердо знала, що зможу ходити й вести активне життя.

Про підтримку

Мої близькі переживали за мене навіть більше, ніж я сама. Я не очікувала, що отримаю стільки підтримки від друзів — це досі здається фантастичним.

Дівчата організували чергування на два тижні, щоб я ніколи не залишалася сама. Одна приходила вдень, інша — вночі.

Зрештою, я сказала: «Я вас дуже люблю, але хочу трохи побути сама» .

Мені потрібно було відчути себе, зрозуміти свої можливості та обмеження. У мене справді неймовірні друзі.

Про медичних працівників

Пам’ятаю, як лежала в реанімації, де завжди похмуро. Під час одного з обходів до мене підійшов завідувач хірургічного відділення, Герич Гнат Ігорович. Він сяяв, і я подумки назвала його «Ясне сонечко».

Його присутність підіймала мені настрій і дарувала надію. Кожна людина, яка оточувала мене тоді, зіграла важливу роль у моєму відновленні.

Про реабілітацію

Було трохи страшно, особливо коли я стала на протез і почала працювати. За звичкою я планувала свої дні, намагаючись бути максимально активною.

Але з часом зрозуміла, що протез натирає, інколи виникає дискомфорт, а погодні умови теж ускладнюють ходьбу. Знадобився час, щоб пристосуватися фізично та емоційно.

Сумнівів у своїх можливостях я не мала.

Мені дуже пощастило з реабілітологами — вони змушували мене виконувати вправи, які я навіть на двох ногах не робила. Завдяки наполегливій праці ми досягли того, що я ходжу й майже не думаю про це.

Я почала з двох милиць, потім перейшла на одну й деякий час користувалася палицею. Але одного дня зрозуміла, що можу йти без неї. Я часто згадую слова свого психолога: «Коли щось починає заважати, настав час від цього відмовитися».

Оточення було великою підтримкою. Але мотивацію я шукала. Коли я проходила стаціонарну реабілітацію, центр Unbroken ще не був відкритий. Я просто шукала в інтернеті людей, які ходять на протезі. Знайшла дівчинку та надихалась нею. Розуміючи: «Вона може і я зможу»

У відновленні дуже допомогло спеціалізоване харчування. Враховуючи кількість перенесених операцій, я дуже сильно схудла, відчувала нестачу енергії та приймала багато ліків. У певний період їжа стала одним із ключових чинників мого відновлення.

Danone Nutricia  є виробником сучасних харчових продуктів для спеціальних медичних цілей. Продукція представлена брендами: «Nutrison», «Nutridrink», «Cubitan», «Infatrini», «Nutrini», «Lophlex», «Nutri», «Anamix», «KetoCal» та ін.

Спеціалізоване харчування Nutricia покликане підтримувати пацієнтів різного віку як упродовж перебігу хвороби, так і на етапі відновлення, сприяючи одужанню та покращенню якості життя.

Після травми я почала цінувати кожен день ще більше. Я усвідомила, що не можна відкладати життя на потім і важливо максимально використовувати кожну можливість. Я також знайшла спокій в усамітненні – це час для мене, для відновлення сил, натхнення та відпочинку. Зараз ці моменти для мене є дуже ресурсними та важливими для внутрішньої гармонії.

Про менторство 

До мене прийшло усвідомлення, що, маючи за плечима такий пройдений шлях, я можу допомогти ще комусь. Менторство не про гроші, а про душу. Я навіть на відпочинку думала про хлопців, які проходять реабілітацію.

Хотілось, щоб вони були поруч і також відпочили, піймали цей момент. Пишаюсь та надихаюсь ними. Я як ніхто переживаю з ними разом перші кроки на протезі. Я як ніхто можу розділити їх з ними. Кожен з них — герой. Я пройшла складний шлях, але він жодним чином не зрівняється з їхнім. 

Про особисті перемоги та нову реальність

Кожен новий крок був для мене перемогою. Вперше, коли я стала на протез, я розплакалася.

Але з часом зрозуміла, що протез натирає, інколи виникає дискомфорт, а погодні умови теж ускладнюють ходьбу. Знадобився час, щоб пристосуватися фізично та емоційно.

Сумнівів у своїх можливостях я не мала.

Виклик залишається: жити далі. Моє життя змінилося на 180 градусів. Але я поступово адаптуюсь і будую нову реальність, орієнтуючись не лише на протез, а й на свої ментальні установки й бажання.

Порада тим, хто тільки починає свій шлях реабілітації 

Не здаватись.   Життя не буде таким, як було. Але його можна пристосувати під свої потреби. Все реально.

Головне — заявити про себе, шукати себе, знаходити та цінувати кожен крок.  

Олег

«Займаюся реабілітацією, виховую доньку та всіма можливими способами підтримую військовослужбовців, які проходять відновлення»

Колишній військовий з позивним «Лучик»

32 роки 

Про травму

Я мобілізувався, пройшов навчання на Львівщині та потрапив до батальйону OPFOR. Згодом почав брати участь у бойових діях у найгарячіших точках Донеччини. У березні мене відправили на передову, де я перебував до серпня.

7 серпня на околицях Бахмута під час окопних боїв стався скид з ворожого дрона. Як командир взводу та відділення, я намагався укритися, але не встиг. Дрон скинув гранату, яка опинилася між моїми ногами. У мене було лише кілька секунд, щоб її відкинути, але разом із нею здетонував мій боєкомплект. Ударною хвилею мені сильно пошкодило ноги: ліва була в критичному стані, а права менш уражена.

Я наклав собі турнікет на ліву ногу й попросив побратима допомогти накласти турнікети на іншу ногу та руку. Також зрозумів, що кінчик носа звисає. Мене евакуйовували з 6:30 вечора до третьої ночі під постійними обстрілами. 

Першу допомогу надали в Костянтинівці. Після майже 12 годин лікарі діагностували турнікетний синдром. Переді мною постав вибір: зберегти ноги, але залишитися прикутим до крісла колісного, або ампутувати й мати можливість протезування. Я без вагань обрав другий варіант.

Мене перевезли до лікарні в Дружківці, а потім евакуювали в Дніпро, де я пробув три дні під наглядом лікарів. Далі мене направили до Київського госпіталю. Там виявили уламки в руці, які пошкодили нерви, через що два пальці були зігнуті. У Києві лікарі видалили один уламок. Пізніше мене перевезли до Львова в лікарню Святого Луки. Через сім днів мій стан критично погіршився, мене відправили до реанімації. Було багато ускладнень: значна втрата крові через ампутацію, мікротріщини в черепі, гемодіаліз, пневмонія.

Я пробув місяць у реанімації, переніс два переливання крові. Лікарі зробили все можливе, і мене вдалося стабілізувати. Після цього мене перевели до хірургічного відділення, де виявили ще один уламок у руці. Через пошкодження нерва знадобилася додаткова операція. Сьогодні рука повністю функціонує.

Про нову реальність 

Перший момент – це усвідомлення після пробудження: відкриваю очі, бачу, що ніг немає, але руки й голова на місці. Живий. Другий – розуміння того, що я вижив не просто так.

Коли мене евакуювали, танк стріляв по мені й тричі промахнувся. Третій етап – це усвідомлення, що я маю не просто реабілітуватися, а виконати певну місію. Мені дали шанс, і я вірю, що моє завдання – поділитися своїм досвідом, донести до інших те, через що пройшов. Життя – це подарунок із призначенням, яке кожен має знайти.

«Я не вважаю себе іншим або обмеженим. Для мене чогось нестача, то є ціль, щоб щось перебороти. Це стимул до чогось більшого»

Після втрати ніг спочатку було важко пристосуватися до змін: рухи інші, фізична витривалість теж змінилася. Зараз я не бігаю, але можу віджиматися й підтягуватися. Відчуття фізичної слабкості чи меншої витривалості немає. Під час реабілітації мене неможливо було втримати на місці: лікарню об’їздив безліч разів. Тепер удома теж довго не засиджуюся – побув із родиною й вирушаю у справи.

Морально важко, коли тебе всі хочуть пожаліти, особливо рідні. Але я вважаю, що цього не варто робити. Людина може мати руки й ноги, але без розуму – це набагато гірше.

У процесі відновлення дуже важливо, щоб реабілітолог працював із тобою як із рівним, не шкодуючи. Це дає силу рухатися вперед і досягати більшого.

Про медичних працівників

Медичні працівники стали ключовими людьми в моєму процесі реабілітації — це справжні друзі, які завжди були поруч. За три місяці я переніс 30 операцій, і всі лікарі та персонал лікарні невтомно працювали зі мною.

Їхня підтримка була безцінною, і я вдячний кожному. Під час реабілітації я повертався до хірургічного відділення для формування кукси правильної форми, щоб можна було зручно використовувати протези.

Про реабілітацію

У квітні фонд Future for Ukraine швидко організував для мене протезування у США. Приїхавши зранку, я зробив знімок, а вже після обіду вдягнув перші протези.

7 червня я повернувся в Україну, де продовжив адаптацію. В Америці мені виготовили комфортні протези та пояснили основи їх використання: як вставати, ходити, рухатися. Але вже вдома мені потрібно було навчитись ходити самостійно. Процес реабілітації я продовжив у центрі «Незламні».

Втім, через грижу та ще одну операцію сталася місячна пауза. Після цього я повернувся до відновлення, зосередившись на навчанні самостійної ходьби. Я розумію, що через високу ампутацію милиці залишаться зі мною назавжди, і це стало частиною мого життя.

Ще одним важливим фактором у реабілітації було спеціалізоване харчування. Правильне й повноцінне харчування забезпечувало енергію для занять. Без нього просто неможливо бути функціональним під час інтенсивної фізичної терапії.

Комплексний підхід у реабілітації після травм включає не лише фізіотерапію, а й нутритивну підтримку, психологічну підтримку та соціальну адаптацію. Це дозволяє швидше відновити здоров’я, зміцнити імунітет та повернутися до повноцінного життя.

Саме тому Danone разом з партнерами запустили кампанію «Майбутнє є!», щоб підвищити обізнаність про важливість комплексної медичної реабілітації в Україні. 

Про виклики та досягнення 

Були періоди, коли було дуже важко. Моя найбільша перемога під час реабілітації сталася, коли я, перебуваючи два місяці в ліжку, зумів самостійно пересісти в крісло колісне. Потім я сам поїхав на ньому.

Звісно, було багато падінь, та вони давали мені стимул вчитися на своїх помилках і шукати баланс. З часом я навчився краще триматися і не падати. Іншим досягненням стало подолання перешкод на кріслі колісному.

Найбільша мотивація для мене була побачити, як один з пацієнтів, Павло, підіймався сходами, поки я чекав ліфт. Його приклад надихнув мене.

Ще однією значною віхою в моєму відновленні було навчання ходьбі на протезах. Реабілітолог завжди був поруч, страхуючи мене під час занять, але з високою ампутацією це справді складно. Мені неодноразово говорили: «Коли ти йдеш на протезах, не дивись на свої ноги, бо підсвідомо ти будеш порівнювати це з тим, як ти ходив раніше». Важливо було переконати себе, що нічого не змінилось. З часом я почав спускатись на протезах під великими кутами та по різних поверхнях. Наприклад, на траві це абсолютно інша історія, і тоді я мусив замислюватися, як правильно встати і не втратити рівновагу.

Моє досягнення в тому, що я відчуваю впевненість у кожному своєму кроці. Я роблю це в першу чергу для себе, а не для того, щоб довести комусь свою силу чи витривалість. Якщо я відчуваю, що сьогодні не можу — не буду намагатися через силу. Я дозволяю собі відпочити та повернутися до цього завтра.

Про мотивацію

Головною мотивацією під час реабілітації було прагнення повернутися до того стану, в якому я був до травми — бути незалежним і забути про все, що сталося.

Після протезування я зрозумів, що мені потрібна допомога рідних або транспорт, тому я вирішив придбати машину, переробити її під свої потреби і почати знову їздити.

Життя завжди цікаве для мене: чи то філармонія, концерти або подорожі. І навіть після травми це не змінило мого світогляду. Для мене життя — це нескінченні можливості, кожного дня можна дізнаватися і вчитися чогось нового. Іноді мені стає незручно, коли всі намагаються мені допомогти. З часом мої близькі зрозуміли, що надмірна допомога може бути шкідливою. Я навчив їх ставитися до мене як до рівного. Всі вже знають, що не можна рухати моє крісло без моєї згоди.

Порада тим, хто тільки починає свій шлях реабілітації 

Вірю, що ми — народ з непростою історією. І якщо людина не робить перший крок, вона обов’язково зробить другий.

Принцип «Все буде добре» не працює без віри в себе. Важливо навчитися бути незалежним і не залежати від інших.

Спецпроєкти

«У житті тепер більше життя»: історії відновлення людей, які перемогли важкі травми


Ми в Телеграмі
підписуйтесь