Історії відновлення
Реабілітація — це ключ до повернення повноцінного життя, особливо у часи, коли суспільство долає численні виклики.
Відновлення фізичного та ментального здоров’я є не лише медичним процесом, а й важливим етапом для інтеграції у соціальне життя. Як відкрити нові можливості та знайти нові сенси після травми?
Наші герої, Вікторія та Олег, знають це з власного досвіду. У цьому матеріалі вони поділяться історіями свого відновлення, розкажуть про труднощі, які долали, і досягнення, які допомогли їм повернутися до активного життя.
Цей матеріал є частиною соціального проєкту «Майбутнє Є», який компанія Danone втілює за підтримки Міністерства охорони здоров’я України та партнерів: Національного інституту раку, Центру медико-соціальної реабілітації ветеранів війни та Національного центру Unbroken. Проєкт підвищує обізнаність про реабілітацію, її значення для суспільства та впровадження нових стандартів допомоги.
«Я завжди знала, що буду ходити»
Менторка у реабілітаційному центрі «Незламні»
Навчається на психолога та захоплюється боксом
27 років
9 грудня 2022 року я поверталася додому, коли на пішохідному переході мене збила маршрутка. Вона протягнула мене шість метрів, і ліва нога потрапила під колесо.
Лікарі довго намагалися врятувати ногу, але через тромбоз і відсутність кровообігу довелося ухвалити рішення: ампутація. Це було питання життя і смерті, адже я втратила багато крові.
У цей же день мені зробили операцію з ампутації, а через кілька днів — операцію з формування кукси. На протез я стала вже на 27-й день після ампутації. Мій процес реабілітації та загоєння рани був максимально швидким.
Я дуже чітко пам’ятаю , як протягом трьох днів у реанімації почала усвідомлювати, що щось трапилося. Мені повідомили, що кінцівку ампутували, оскільки були сильні фантомні болі. Коли відійшла від наркозу, відчула, що з ногою щось не так. Але сил піднятися й подивитися на неї не було.
Потім прийшов лікар і прямо сказав: «Ноги немає. Кінцівка ампутована». Коли я трохи оговталася, у мене з’явилася чітка думка: «Я буду ходити». На той момент я абсолютно нічого не знала про протези, ніколи не бачила людей із ними й не мала уявлення, що чекає далі. Але твердо знала, що зможу ходити й вести активне життя.
Мої близькі переживали за мене навіть більше, ніж я сама. Я не очікувала, що отримаю стільки підтримки від друзів — це досі здається фантастичним.
Дівчата організували чергування на два тижні, щоб я ніколи не залишалася сама. Одна приходила вдень, інша — вночі.
Зрештою, я сказала: «Я вас дуже люблю, але хочу трохи побути сама» .
Мені потрібно було відчути себе, зрозуміти свої можливості та обмеження. У мене справді неймовірні друзі.
Пам’ятаю, як лежала в реанімації, де завжди похмуро. Під час одного з обходів до мене підійшов завідувач хірургічного відділення, Герич Гнат Ігорович. Він сяяв, і я подумки назвала його «Ясне сонечко».
Його присутність підіймала мені настрій і дарувала надію. Кожна людина, яка оточувала мене тоді, зіграла важливу роль у моєму відновленні.
Було трохи страшно, особливо коли я стала на протез і почала працювати. За звичкою я планувала свої дні, намагаючись бути максимально активною.
Але з часом зрозуміла, що протез натирає, інколи виникає дискомфорт, а погодні умови теж ускладнюють ходьбу. Знадобився час, щоб пристосуватися фізично та емоційно.
Сумнівів у своїх можливостях я не мала.
Мені дуже пощастило з реабілітологами — вони змушували мене виконувати вправи, які я навіть на двох ногах не робила. Завдяки наполегливій праці ми досягли того, що я ходжу й майже не думаю про це.
Я почала з двох милиць, потім перейшла на одну й деякий час користувалася палицею. Але одного дня зрозуміла, що можу йти без неї. Я часто згадую слова свого психолога: «Коли щось починає заважати, настав час від цього відмовитися».
Оточення було великою підтримкою. Але мотивацію я шукала. Коли я проходила стаціонарну реабілітацію, центр Unbroken ще не був відкритий. Я просто шукала в інтернеті людей, які ходять на протезі. Знайшла дівчинку та надихалась нею. Розуміючи: «Вона може і я зможу».
У відновленні дуже допомогло спеціалізоване харчування. Враховуючи кількість перенесених операцій, я дуже сильно схудла, відчувала нестачу енергії та приймала багато ліків. У певний період їжа стала одним із ключових чинників мого відновлення.
Danone Nutricia є виробником сучасних харчових продуктів для спеціальних медичних цілей. Продукція представлена брендами: «Nutrison», «Nutridrink», «Cubitan», «Infatrini», «Nutrini», «Lophlex», «Nutri», «Anamix», «KetoCal» та ін.
Спеціалізоване харчування Nutricia покликане підтримувати пацієнтів різного віку як упродовж перебігу хвороби, так і на етапі відновлення, сприяючи одужанню та покращенню якості життя.
Після травми я почала цінувати кожен день ще більше. Я усвідомила, що не можна відкладати життя на потім і важливо максимально використовувати кожну можливість. Я також знайшла спокій в усамітненні – це час для мене, для відновлення сил, натхнення та відпочинку. Зараз ці моменти для мене є дуже ресурсними та важливими для внутрішньої гармонії.
До мене прийшло усвідомлення, що, маючи за плечима такий пройдений шлях, я можу допомогти ще комусь. Менторство не про гроші, а про душу. Я навіть на відпочинку думала про хлопців, які проходять реабілітацію.
Хотілось, щоб вони були поруч і також відпочили, піймали цей момент. Пишаюсь та надихаюсь ними. Я як ніхто переживаю з ними разом перші кроки на протезі. Я як ніхто можу розділити їх з ними. Кожен з них — герой. Я пройшла складний шлях, але він жодним чином не зрівняється з їхнім.
Кожен новий крок був для мене перемогою. Вперше, коли я стала на протез, я розплакалася.
Але з часом зрозуміла, що протез натирає, інколи виникає дискомфорт, а погодні умови теж ускладнюють ходьбу. Знадобився час, щоб пристосуватися фізично та емоційно.
Сумнівів у своїх можливостях я не мала.
Виклик залишається: жити далі. Моє життя змінилося на 180 градусів. Але я поступово адаптуюсь і будую нову реальність, орієнтуючись не лише на протез, а й на свої ментальні установки й бажання.
Не здаватись. Життя не буде таким, як було. Але його можна пристосувати під свої потреби. Все реально.
Головне — заявити про себе, шукати себе, знаходити та цінувати кожен крок.
«Займаюся реабілітацією, виховую доньку та всіма можливими способами підтримую військовослужбовців, які проходять відновлення»
Колишній військовий з позивним «Лучик»
32 роки
Я мобілізувався, пройшов навчання на Львівщині та потрапив до батальйону OPFOR. Згодом почав брати участь у бойових діях у найгарячіших точках Донеччини. У березні мене відправили на передову, де я перебував до серпня.
7 серпня на околицях Бахмута під час окопних боїв стався скид з ворожого дрона. Як командир взводу та відділення, я намагався укритися, але не встиг. Дрон скинув гранату, яка опинилася між моїми ногами. У мене було лише кілька секунд, щоб її відкинути, але разом із нею здетонував мій боєкомплект. Ударною хвилею мені сильно пошкодило ноги: ліва була в критичному стані, а права менш уражена.
Я наклав собі турнікет на ліву ногу й попросив побратима допомогти накласти турнікети на іншу ногу та руку. Також зрозумів, що кінчик носа звисає. Мене евакуйовували з 6:30 вечора до третьої ночі під постійними обстрілами.
Першу допомогу надали в Костянтинівці. Після майже 12 годин лікарі діагностували турнікетний синдром. Переді мною постав вибір: зберегти ноги, але залишитися прикутим до крісла колісного, або ампутувати й мати можливість протезування. Я без вагань обрав другий варіант.
Мене перевезли до лікарні в Дружківці, а потім евакуювали в Дніпро, де я пробув три дні під наглядом лікарів. Далі мене направили до Київського госпіталю. Там виявили уламки в руці, які пошкодили нерви, через що два пальці були зігнуті. У Києві лікарі видалили один уламок. Пізніше мене перевезли до Львова в лікарню Святого Луки. Через сім днів мій стан критично погіршився, мене відправили до реанімації. Було багато ускладнень: значна втрата крові через ампутацію, мікротріщини в черепі, гемодіаліз, пневмонія.
Я пробув місяць у реанімації, переніс два переливання крові. Лікарі зробили все можливе, і мене вдалося стабілізувати. Після цього мене перевели до хірургічного відділення, де виявили ще один уламок у руці. Через пошкодження нерва знадобилася додаткова операція. Сьогодні рука повністю функціонує.
Перший момент – це усвідомлення після пробудження: відкриваю очі, бачу, що ніг немає, але руки й голова на місці. Живий. Другий – розуміння того, що я вижив не просто так.
Коли мене евакуювали, танк стріляв по мені й тричі промахнувся. Третій етап – це усвідомлення, що я маю не просто реабілітуватися, а виконати певну місію. Мені дали шанс, і я вірю, що моє завдання – поділитися своїм досвідом, донести до інших те, через що пройшов. Життя – це подарунок із призначенням, яке кожен має знайти.
«Я не вважаю себе іншим або обмеженим. Для мене чогось нестача, то є ціль, щоб щось перебороти. Це стимул до чогось більшого»
Після втрати ніг спочатку було важко пристосуватися до змін: рухи інші, фізична витривалість теж змінилася. Зараз я не бігаю, але можу віджиматися й підтягуватися. Відчуття фізичної слабкості чи меншої витривалості немає. Під час реабілітації мене неможливо було втримати на місці: лікарню об’їздив безліч разів. Тепер удома теж довго не засиджуюся – побув із родиною й вирушаю у справи.
Морально важко, коли тебе всі хочуть пожаліти, особливо рідні. Але я вважаю, що цього не варто робити. Людина може мати руки й ноги, але без розуму – це набагато гірше.
У процесі відновлення дуже важливо, щоб реабілітолог працював із тобою як із рівним, не шкодуючи. Це дає силу рухатися вперед і досягати більшого.
Медичні працівники стали ключовими людьми в моєму процесі реабілітації — це справжні друзі, які завжди були поруч. За три місяці я переніс 30 операцій, і всі лікарі та персонал лікарні невтомно працювали зі мною.
Їхня підтримка була безцінною, і я вдячний кожному. Під час реабілітації я повертався до хірургічного відділення для формування кукси правильної форми, щоб можна було зручно використовувати протези.
У квітні фонд Future for Ukraine швидко організував для мене протезування у США. Приїхавши зранку, я зробив знімок, а вже після обіду вдягнув перші протези.
7 червня я повернувся в Україну, де продовжив адаптацію. В Америці мені виготовили комфортні протези та пояснили основи їх використання: як вставати, ходити, рухатися. Але вже вдома мені потрібно було навчитись ходити самостійно. Процес реабілітації я продовжив у центрі «Незламні».
Втім, через грижу та ще одну операцію сталася місячна пауза. Після цього я повернувся до відновлення, зосередившись на навчанні самостійної ходьби. Я розумію, що через високу ампутацію милиці залишаться зі мною назавжди, і це стало частиною мого життя.
Ще одним важливим фактором у реабілітації було спеціалізоване харчування. Правильне й повноцінне харчування забезпечувало енергію для занять. Без нього просто неможливо бути функціональним під час інтенсивної фізичної терапії.
Комплексний підхід у реабілітації після травм включає не лише фізіотерапію, а й нутритивну підтримку, психологічну підтримку та соціальну адаптацію. Це дозволяє швидше відновити здоров’я, зміцнити імунітет та повернутися до повноцінного життя.
Саме тому Danone разом з партнерами запустили кампанію «Майбутнє є!», щоб підвищити обізнаність про важливість комплексної медичної реабілітації в Україні.
Були періоди, коли було дуже важко. Моя найбільша перемога під час реабілітації сталася, коли я, перебуваючи два місяці в ліжку, зумів самостійно пересісти в крісло колісне. Потім я сам поїхав на ньому.
Звісно, було багато падінь, та вони давали мені стимул вчитися на своїх помилках і шукати баланс. З часом я навчився краще триматися і не падати. Іншим досягненням стало подолання перешкод на кріслі колісному.
Найбільша мотивація для мене була побачити, як один з пацієнтів, Павло, підіймався сходами, поки я чекав ліфт. Його приклад надихнув мене.
Ще однією значною віхою в моєму відновленні було навчання ходьбі на протезах. Реабілітолог завжди був поруч, страхуючи мене під час занять, але з високою ампутацією це справді складно. Мені неодноразово говорили: «Коли ти йдеш на протезах, не дивись на свої ноги, бо підсвідомо ти будеш порівнювати це з тим, як ти ходив раніше». Важливо було переконати себе, що нічого не змінилось. З часом я почав спускатись на протезах під великими кутами та по різних поверхнях. Наприклад, на траві це абсолютно інша історія, і тоді я мусив замислюватися, як правильно встати і не втратити рівновагу.
Моє досягнення в тому, що я відчуваю впевненість у кожному своєму кроці. Я роблю це в першу чергу для себе, а не для того, щоб довести комусь свою силу чи витривалість. Якщо я відчуваю, що сьогодні не можу — не буду намагатися через силу. Я дозволяю собі відпочити та повернутися до цього завтра.
Головною мотивацією під час реабілітації було прагнення повернутися до того стану, в якому я був до травми — бути незалежним і забути про все, що сталося.
Після протезування я зрозумів, що мені потрібна допомога рідних або транспорт, тому я вирішив придбати машину, переробити її під свої потреби і почати знову їздити.
Життя завжди цікаве для мене: чи то філармонія, концерти або подорожі. І навіть після травми це не змінило мого світогляду. Для мене життя — це нескінченні можливості, кожного дня можна дізнаватися і вчитися чогось нового. Іноді мені стає незручно, коли всі намагаються мені допомогти. З часом мої близькі зрозуміли, що надмірна допомога може бути шкідливою. Я навчив їх ставитися до мене як до рівного. Всі вже знають, що не можна рухати моє крісло без моєї згоди.
Вірю, що ми — народ з непростою історією. І якщо людина не робить перший крок, вона обов’язково зробить другий.
Принцип «Все буде добре» не працює без віри в себе. Важливо навчитися бути незалежним і не залежати від інших.
