З Туреччини до Індії: як об’їхати країни Сходу з гітарою за плечима
Анвар Азізов, мандрівник, відеоблогер
Я давно мріяв про довготривалу подорож, а точніше про тревелівінг – можливість жити й працювати, подорожуючи. Майже 3 роки тому почав потроху планувати це, змінив роботу на таку, щоб можна було працювати віддалено, набирався досвіду, планував. І от нарешті влітку 2016 року відчув, що час прийшов, і я купив квиток в один кінець у Стамбул на 12 вересня. На момент купівлі квитка маршруту не було, а був лише невеликий набір країн, в яких хотілося б побувати – Індія, Іран, Узбекистан, Малайзія. У всіх трьох, окрім Ірану, я вже був, а в Узбекистані в мене живуть рідні, тож це була країна, обов’язкова для відвідування під час цієї подорожі.
Я вирішив проїхати від Туреччини до Казахстану по землі і полетіти з Алмати до Індії. Тож маршрут на перші 2 місяці виглядав так: Україна – Туреччина – Іран – Туркменістан – Узбекистан – Казахстан, і все це наземним транспортом. Більшість з цих країн безвізові, окрім Ірану та Туркменістану. Іранську візу можна отримати у аеропорту по прильоту, але я планував заїхати по землі, тож довелося робити візу в посольстві в Києві. З цим проблем не виникло: зробив візу за тиждень та 60 євро.
Туркменську транзитну візу я планував отримати в Ірані, подав всі документи, але за 10 днів отримав відмову. Довелося міняти план приїзду в Узбекистан і найшвидшим та найдешевшим варіантом був переліт Тегеран – Душанбе. Далі від Душанбе до міста Денау в Узбекистані, де живуть мої рідні – всього 100 кілометрів.
Я заздалегідь почав говорити про ідею такої подорожі, але ніхто це серйозно не сприймав. Коли вже купив квиток в один кінець, близькі зрозуміли, що я налаштований серйозно і почалися спроби відмовляння, бо вони хвилюються, що я їду так надовго, далеко та ще й сам. Був, наприклад, такий аргумент: в твоєму віці люди вже давно одружені і виховують дітей, а в тебе вітер в голові.
З самого початку виникнення ідеї про довготривалу подорож я надихався, дивлячись відеоблоги інших мандрівників. Наприклад, «Відвідати всі країни» та «Двоколісні хроніки». Тож подумав, чом би й собі не спробувати, тим паче, мені подобається знімати, розповідати історії та трохи вмію монтувати. Зняв перший випуск, другий і процес пішов. Зараз вже маю 12 випусків. Єдина проблема – інтернет. Файли досить важкі і в різних країнах виникають різні проблеми із завантаженням нових відео. Чи то ціна, чи заблокований YouTube чи дуже повільний інтернет.
На даний момент відвідав Туреччину, Іран, Таджикистан та Узбекистан. Найбільше вразив Іран. Це країна, про яку існує найбільше стереотипів у західному суспільстві і 99% з них хибні. Коли я опублікував на Facebook фото іранської візи, мене закидали коментарями: «там небезпечно», «там же терористи», «ти ж потім не зможеш поїхати у США та Ізраїль», «там же війна». Скажу, що Іран – це одна з найгостинніших та найцікавіших країн з найдобрішими людьми, на мою думку. Ніяких терористів, війни чи небезпеки. Там безпечніше, ніж у більшості європейських країн.
Далі за планом Індія та Малайзія. Вже маю квитки у обидві країни та індійську візу. У Малайзію віза українцям не потрібна. А після Малайзії ще не вирішив, куди поїду. Можливо зроблю віза-ран на один день і повернуся до Малайзії ще на місяць, бо хочу там заробити грошей вуличною музикою та співами.
Йоганес – мандрівник з Відня, який їде з Австрії до Австралії на своєму 950-кубовому мотоциклі KTM. Він єдиний тут в Ірані на такому потужному байку, бо місцевим громадянам заборонено мати щось потужніше за 250-кубиків. Ми познайомилися у Трабзоні в Туреччині, потім бачилися у Тегерані, Ісфагані, Ширазі та Язді. До Язду наш маршрут був практично однаковим, але тепер я повертаю на північний схід у бік Середньої Азіі, а Йоганес за кілька днів вирушає до Пакистану. Вже у кінці листопада ми маємо знову зустрітися в Індії, потім, можливо, в Малайзії. Тут мав би бути якийсь висновок, але не буде. Просто скажу, що кльово, коли ось так спонтанно перетинаються шляхи мандрівників не те, що в різних містах, а в різних країнах.
В Ірані повністю заборонено обіг та вживання алкоголю. Це там кримінальна справа. Через траву чи гашиш поліція може й не підійти до вас, а через пиво будуть проблеми. Ця заборона підсилює бажання людей випити і вони ризикуючи знаходять безліч способів для цього – женуть самогон, вино, купують за дурні гроші вірменський коньяк у пластикових пляшках і т.д. Кілька разів я спробував місцевий алкоголь, бо ж цікаво! Коктейль з вірменського коньяку та газованого лимонаду нагадував текілу, був м’яким та смачним, а от самогонка, змішана з місцевим аналогом несмачного безалкогольного пива – просто жах, і люди з незнання таке п’ють.
Підходить до мене чоловік. Щось говорить на фарсі і показує на моє тату. Я розумію лише слова “бародар” («брат») та “зіндан” (пригадую, що це наче «тюрма»). Вже стає підозріло, але він, такий усміхнений і добродушний, починає показувати фокус із камінцем, вправно жонглює ним. Щось кричить місцевій сім’ї. Вони підходять, слухають і перекладають мені, що чоловіка дуже зацікавило моє тату і він думає, може, я теж сидів. Потім він скидає піджак і показує свої тату. Бародар, значить.
Є одне цікаве явище у Ірані – старі величезні пікапи Nissan. Про них (точніше, про водіїв таких авто) говорять “divoone” – навіжені, шалені, дивні, бо якщо, наприклад, ти їдеш по прямій, а таке авто виїжджає на дорогу, краще його пропустити, бо воно тебе точно не пропустить. Найбільше аварій стається саме за участю цих “дівуне”. Мені пощастило зняти відео про такий Ніссан. Після того як ми, їдучи по прямій, не пропустили його – він гнався за нами деякий час.
Дівчинка розмахує прапором у такт музиці під час Ашури – останнього дня десятиденної церемонії Мухаррам. Всі в чорному, бо церемонія сумна. Так сталося, що я потрапив на всі 10 днів церемонії, присвяченої Хусейну – онуку пророка Мухамеда, якого підступно вбили 10 жовтня 680 року. Це одна з найважливіших дат для шиїтів, тобто для більшості іранців. Перші днів 5 я сприймав церемонію агресивно, але потім розслабився і зрозумів, що у людей просто така традиція і дана церемонія безпечніша за футбольний матч у 100 разів. Тут навіть поліції майже не було.
Перед приїздом в Іран завантажте якись VPN-клієнт на свій телефон та комп’ютер. Це така річ, яка дозволить користуватися всіма заблокованими сайтами, а таких в Ірані багато. Серед них Facebook, YouTube, Twitter, WhatsApp, Viber та інші. Місцеву сім-картку краще купити в місті, а не в аеропорту. Коштує вона 3-5 доларів.
Чоловіки печуть найпопулярніший іранський хліб – санґяк. Перед вживанням бажано повиймати з нього невеликі круглі камінці. Раніше це було улюбленим заняттям іранських дітей – у докомп’ютерну епоху, звісно.
Поділюся переживаннями та найголовнішою внутрішньою зміною, яка відбулася зі мною в Ірані за 25 днів. Я став дуже підозрілим до людських носів. Тепер, коли бачу будь-яку дівчину з гарним європейським носом, сумно думаю: “Ага, і в неї пластика!”. 90% іранських дівчат та жінок мають гарні рівненькі європейські носи. Єдиний мінус, що ці носи практично завжди однакові і майже завжди відчувається ця штучність. Такі операції роблять не лише для краси, а й для підкреслення статусу. Роблять не лише жінки, а й чоловіки.
Щодо гастрономічних вражень, можу говорити про 3 країни – Туреччину, Узбекистан та Іран. Перше місце у переліку займає Узбекистан – узбецький плов просто поза конкуренцією. Далі йде турецька кухня, яка теж дуже смачна та різноманітна. А от іранська трохи розчарувала. У Ірані є одна проблема – навала фаст-фуду і мінімум справжньої іранської їжі. Не знаю, звідки така любов до бургерів та багетів, начинених макаронами, коли існує така смачнюща кухня. Шкода, що ця кухня існує, в основному, вдома у людей, але на щастя, я до цих чудових людей потрапляю в гості.
Перший гонорар з тегеранських вулиць – 8000 туманів (2 долари 28 копійок). Не багато, але приємно. Коли я співаю перською, всі думають, що я місцевий, а потім я нещадно розвіюю ілюзії українськими піснями. На жаль, за кілька днів почалася десятиденна церемонія Мухаррам і я більше не зміг пограти на вулицях в Ірані, бо під час церемонії заборонені розваги та весілля.
Не подорожуйте автостопом в Туреччині під час мусульманського свята Курбан-Байрам. Я зробив саме так і всі мої спроби зупинити авто провалилися, бо кожна машина була забита людьми під зав’язку. Під час Курбан-Байраму у людей вихідні цілий тиждень, тому подорожують сім’ями і вам банально не знайдеться місця в машині.