Cпецпроекты

«Інстаграм дивився мені в очі»: інтерв’ю з Анною Ремарчук


1 3358 320
Анна Ремарчук – одна з двох українок, яка потрапила у блог Інстаграму. Як їй це вдалося, як отримати більше 200 тисяч підписників, чому важливо вести свій акаунт українською, чи є перспективи мобільної фотографії в нашій країні, і де брати натхнення у безвихідних ситуаціях – сьогодні на bit.ua.

Анна Ремарчук, фотограф

В липні 2011 року я придбала дзеркальний фотоапарат, але абсолютно не знала, що з ним робити. Тобто, перемкнути ON/OFF я могла, але коли вже направила об’єктив на дітей (на той час сину було 2 роки, а доньці – 5), то зрозуміла, що щось пішло не так. Хотілося красивих знімків, як у журналі, але нічого не виходило. Спочатку я намагалась знайти вирішення проблеми самостійно, шукати порад у мережі, але будучи абсолютним гуманітарієм, зіштовхнулася з браком знань. Згодом я натрапила на оголошення про набір студентів у школу фотографії Тараса Маляревича, де читати курс мав Сергій Сараханов. Роботи Сергія тоді не просто надихнули мене. Проглядаючи їх, я відчула неймовірне хвилювання і прийняла рішення іти в школу. За рік навчання фотографія стала моїм світом.

На той момент мало кого із моїх колег-студентів цікавила предметка. Я ж знайшла себе у ній: мені подобалось вирішувати завдання, як із начебто простих речей вибудувати цікавий кадр – це страшенно затягувало.

У 2012 році подруга помітила, що мене досі немає в Інстаграмі і запропонувала зареєструватись, жартуючи, що буде їй новий фолловер і додаткові лайки. Проходить ще півроку, коли я вже маю свій профіль, але нічого туди не викладаю. Тим не менше, слідкую за сторінками цікавих фотографів, мого вчителя Сергія Сараханова, і розумію, що цей додаток може бути не просто стоком селфі та знімків їжі, а чимось дійсно художнім.

Після цього я починаю шукати себе в Інстаграмі і викладаю туди різні, як це властиво початківцям, дурниці: ті ж селфі, знімки сонця, будинків, квіточок. Особливо запам’яталось фото бейсбольного м’ячика на траві, що у якомусь пабліку набрало тисячу лайків. Ви розумієте: у мене 20 підписників, а тут – тисяча лайків. І я не спала цілу ніч, рахувала їх! Після такої оказії я стала ще більш захоплено знімати оточуючий світ – дорогу, небо, поле.

Проходить трохи часу і моєму сину ставлять діагноз «аутизм». Це значить, що мені потрібно постійно бути біля нього, і це значить, що більше я не можу знімати м’ячики на траві, поля і природу навколо. Більше того, діагноз передбачає дієту, яка виключає ласощі на кшталт печива. У цей же час моя старша донька просто обожнює печиво і лишає його скрізь, а ми не можемо пояснити їй, чому це шкідливо для братика. Моя мама пропонує на деякий час забрати Олю до себе, поки ми звикнемо до нового способу життя, на чому і зупиняємось.

Двічі на місяць ми брали сина, сідали в машину і їхали на мою батьківщину відвідати доню і батьків. Якось дорогою до них я купила букетик підсніжників. Сестра відшукала вдома якісь старенькі, ще дідусеві, конверти і запропонувала щось із ними придумати. Я довго не могла зрозуміти, як це обіграти, доки не почала викладати різні речі для зйомки на підвіконні. Таким чином народилася моя серія знімків з конвертами і квітами. Після неї мене почали упевнено називати «предметником», хоча я просто дуже хотіла фотографувати. І якщо не було можливості виходити в люди на пошук цікавого кадру, я брала лампу, тарілку, вазонок, чашку і експериментувала з ними.

Школа, у якій я навчалася фотографії, зібрала людей дуже різних, але настільки зациклених на фотографії, що для них не існувало іншої мотивації. Багато починають знімати, приходячи у професію за грошима, корисними знайомствами, приємними бонусами. Там же зібралися люди, для яких можливість бачити і знімати уже була найвищою нагородою. Перебування разом з ними можна було б порівняти підключенням до мережі однодумців, колективна енергія яких і живить тебе, і проймає.

Тому особливою подією в моєму житті стало запрошення на інстаміт від Сергія Сараханова. Він обирав людей, так само закоханих у фотографію. Не просто тих, хто має багато підписників, а тих, хто точно зробить класні фотографії і протягом тижня викладатиме їх зі спеціальним хештегом, щоб усі інші могли отримати візуальне задоволення. Кожного разу учасників ззовні мав об’єднувати якийсь спільний елемент. Наприклад, на перший мій інстаміт усі мали прийти в зеленому. Якось пізніше ми збиралися, маючи на собі якусь супергеройську атрибутику.

Після зустрічі усі вирушали у якесь спеціально обране місце, де починали знімати, обмінюватись порадами, допомагати одне одному, якщо це було потрібно для класного кадру. Це займало до 40 хвилин, після чого усі розходились і публікували за тегом знімки. Ми не ходили кудись випивати чи спілкуватися потім – там були люди, які знали ціну часу і яким цікавіше було попрацювати разом.

Часто запитують, що саме дає мені Інстаграм. Мабуть, розраховують почути про еквівалент паперових асигнацій, але для мене це насамперед люди. Завдяки йому я познайомилась з одним із кращих своїх друзів, відомим львівським інстаграмером Леонідом Мартинчиком. Під впливом Льоні я зараз приходжу до нового для себе формату – побільше говорити на своїй сторінці, а не тільки показувати знімки. Багато років мене вчили основному закону фотографа: світлина повинна сама за себе говорити. Тепер ламаю свої ж стереотипи.

Мої знімки чомусь дуже люблять британці, багато відгуків отримую і зі Штатів. Українців та росіян мало, а скоро стане ще менше, бо вирішила робити пости українською. Читачів з-за кордону багато, а хочеться, щоб Інстаграм у нашому регіоні теж активно розвивався. Активно говорити наразі – це показати, що українське може мати продовження і заслуговує цього.

Інстаграм тричі обирав мій профіль як рекомендований іншим юзерам, а ще один раз – розповідав історію моєї серії квітів у конверті в себе на сторінці. Інстаграм має команди людей по всьому світу, які на основі власного ентузіазму відшуковують цікавих людей із незвичайними профілями у своєму регіоні. Раніше така людина могла отримати офіційний лист з повідомленням, що вона потрапила в список друзів Інстаграму – тих, на кого підписаний він сам. Крім того, протягом двох тижнів профіль людини разом іще з дев’ятьма кращими висів у спеціальному вікні додатку (зараз такої опції вже немає). Це було зроблено для тих юзерів, які тільки реєструвалися в Інстаграмі і ще не знали, на кого варто було б підписатися. Тобто, в один момент з усього світу на тебе починають підписуватися тисячі незрозумілих профілей, іноді навіть порожніх акаунтів.

Після цього був помічений один цікавий баг: чим більше сторінок ти проглядаєш і профілей/постів лайкаєш, тим частіше Інстаграм обирає тебе в цю десятку. Через це список часто складався з доволі посередніх акаунтів зі звичайними і далеко не ліпшими знімками. Чесно кажучи, я досі не можу зрозуміти, як потрапила в рекомендації: чи завдяки тому, що справді робила щось класне, чи тому, що просто багато лайкала і коментувала (правда, тоді я цієї схеми не знала). Кожні два тижні перебування в списку приносили мені десь по 20 тисяч підписників. Після того ж, як я потрапила у блог Інстаграму, кількість читачів збільшилась десь удвічі. Людям дуже зайшла ідея такого квіткового естетизму фотографії.

Найцікавіший досвід співпраці із закордонними брендами у мене стався з Marco Polo до Дня Валентина. Вони зв’язалися зі мною ще в жовтні, тому здивувало, скільки часу вони витрачають на підготовку і як ретельно підходять до ведення свого Інстаграм-профілю (на той момент у них було близько 1000 підписників). У нас виникли величезні проблеми з перерахуванням грошей, бо в Україні немає PayPal, а замовник із-за кордону не міг зрозуміти, як таке можливо. Тому це тяглося аж до самого лютого. Крім того, я спілкувалась з німецьким філіалом: вони не зовсім добре володіли англійською, як і я, тому наша переписка була доволі цікавою. В результаті вони замовили у мене 4 фотографії по 100 євро кожна.

Я часто думаю про те, що було б здорово мати в Україні свій офіс Інстаграму (наразі нас відносять до одного регіону з Росією). Смішно порівнювати, але це було б так само здорово, як мати у нас IKEA чи H&M.

Є тисячі профілей по всьому світу з дійсно чудовими художніми знімками, на які не звертають увагу. Не знаю чому, але Інстаграм «подивився мені в очі», помітив і я вдячна за це. Зараз в Україні дуже багато класних фотографів, які ведуть свій профіль абияк. Вони не хочуть заморочуватися ідеальним кадром, бо цього їм вистачає і на «роботі». А ні – якби більшість з професіоналів усвідомлювали перспективи, які відкриває їм Інстаграм, вони точно переосмислили б своє ставлення до нього. Хто горітиме цим, отримає чудові можливості в глобальному масштабі.

Фото: з профілю Анни Ремарчук

Написать комментарий

Такой e-mail уже зарегистрирован. Воспользуйтесь формой входа или введите другой.

Вы ввели некорректные логин или пароль

Извините, для комментирования необходимо войти.

1 комментарий

сначала новые
по рейтингу сначала новые по хронологии
1

Доброго ранку!Дякую, за чудову розповідь, мені хочетья перечитувати знов і знов...Маленький світ, який Ви показуєте на фото такий гарний і захоплює мене, а розповідь, як Ви до цього прийшли мене надихає.Дякую Вам за щірість та любов до всього, що Ви робите!

Сообщить об опечатке

Текст, который будет отправлен нашим редакторам: