Спецпроєкти

Мріяти — діяти: три виступи на TEDxLviv, що надихають


Нещодавно у Львові відбулася конференція TEDxLviv. 15 спікерів з абсолютно різними життєвими і професійними досвідами ділилися «ідеями, вартими поширення». bit.ua занотував три надихаючі виступи відомих львів'ян — спортсмена-паралімпійця Андрія Демчука, ресторатора Марка Зархіна та громадського активіста Аліма Алієва.

Андрій Демчук

Фехтувальник, науковець. Чемпіон літніх Паралімпійських ігор 2016 року. Кандидат технічних наук

Досягти неможливого

«Досягти неможливого»… Скажу чесно: не я вигадав цю тему. В це русло мене направили організатори. Моє життя почалось не надто оптимістично, навіть трохи сумно. При народженні виявили, що одна стопа набагато більша за іншу. Лікарі наполягали на оперативному втручанні, але батьки мене відстояли. Сказали: все буде гаразд. Так я собі й жив. Чи не єдина проблема – взуття. Влітку – тільки сандалі, взимку – лише черевики. Невеликий вибір, погодьтеся.

Я ходив у школу, на гуртковому рівні займався спортом. Але прийшов рік 1995-й. Чергове медичне обстеження – і ми поїхали в Москву на операцію. Все-таки зважились. Літо, червень. Мені тричі призначають операцію. І тричі у мене з’являється нежить. Зрозуміли, що це знак згори. Розвернулись, зібрали речі, поїхали додому.

Вже вдома дізнались, що бабуся кожного дня ходила до каплички на Високому замку. Звичайно, Бозя керувала: їдьте додому. У тринадцятирічному віці на стопі почали відкриватись рани. Одна за одною. Відтоді повноцінне життя припинилось. Різноманітні лікарні, консультації, чистки, операції… Мене найбільше пригнічувало те, що мучились мої батьки. Потім буде веселіше (усміхається).

Після операції була моя перша і остання сльоза. Сльоза, що стала переділом на життя «до» і життя «після».

Шалені проблеми почались в 17. Я міг ходити лише в тапочках. Два роки до ампутації пересувався, постукуючи правою ногою по підлозі. Лікування було марним… Як думаєте, чому стою перед вами такий задоволений? Все просто. Коли мені було 19 років, я прийшов в онкологічну лікарню Львова. І черговий лікар сказав одну річ: навіщо тобі ця нога? Викинь її, зробиш нормальний протез, купиш хороше взуття, будеш ходити, як всі.

Мама, звичайно, в сльозах. А я усміхаюсь! Нарешті хтось озвучив те, про що я не наважувався сказати досі. Я мало не обняв цього класного дядька. На другий день ми пішли в “Чорнобильську лікарню”, де познайомилися з крутим ортопедом. Обговорили проблему, він погодився на ампутацію. Каже, плануватимемо на наступний тиждень, щоб провести психологічну підготовку. “А можна завтра прооперувати?” – питаю. Він задумався, кивнув.

Після операції була моя перша і остання сльоза. Сльоза, що стала переділом на життя «до» і життя «після». Відгорнувши простиню,  побачив, скільки мені відрізали. Бо до того не було певності. На мить промайнула думка: все, кінець.

Але те, що було після операції, – це моє інше життя. Нове життя. Я доволі швидко почав ходити на протезі. Дізнався про види спорту для людей з інвалідністю.

Прийшов у львівське відділення інвалідного спорту. Кажу: я такий-то крутий чувак, хочу займатись баскетболом. А мені відповідають: ну, вже, розігнався. Для баскетболу потрібні гроші, зал, команда. Це все проблема. Маємо настільний теніс, стрільбу з лука і фехтування. Жоден з варіантів мені не сподобався, але окей, думаю, спробую фехтування. Бо для стрільби з лука потрібні міцні нерви, а я холерик.

Те, що я маю зараз, — це те, на що я заслужив вчора.

Прийшов на тренування. Дивлюсь, хлопці і дівчата фехтують на візках. Але я ж ходжу! Навіщо мені те сидяче фехтування? Тим більше такий стереотип є, мовляв, не сяду на візок – це ж знак якийсь. Ой, дурниці…

Але тут – о диво! – фехтувальники підводяться з візочків і йдуть. Так, щось я взагалі нічого не розумію… Підходжу до тренера, запитую, в чому фішка. Дивись, каже, в тебе нема однієї ноги, в когось – двох, ще у когось важка форма ДЦП. Тобто у всіх працює тільки верхня частина корпусу.

Я сів, спробував, втягнувся. Відтоді вигнати мене із залу було неможливо. Познайомився з чудовими людьми. Зустрів одного з найкращих друзів – Антона Дацка (спортсмен, фехтувальник на візку. – Прим. ред.), про якого ви, напевно, теж чули. Життя більшості з нас – людей з інвалідністю – здебільшого було здорове, а потім щось траплялося. Я не знаю достеменно, як це круто – бути здоровим, бо таким ніколи не був. Але зараз я максимально здоровий. І впевнений: те, що маю зараз, – це те, на що я заслужив вчора.

Ви, мабуть, чули про успіх нашої паралімпійської збірної в Ріо. 117 медалей, «згребли» все, що могли. Але де логіка? Економіка в катастрофічному стані, Крим, де розташовано основний паралімпійський центр, «віджали». Пояснюю це собі трьома факторами.

Ми повинні перестати жаліти людей з інвалідністю.

Перше – неймовірна сила духу. Для більшості моїх колег спорт є основною роботою. І вони намагаються виконувати її максимально якісно. Погодьтеся, у нашій країні не так багато можливостей реалізуватись, якщо у тебе щось не так зі здоров’ям. Друге важливе мені – ми не віддалялись від того, що відбувається в країні. Ми не відмежовувались від війни на сході, від Криму, який є нашим. Як би це пафосно не звучало, ми в Ріо за це теж боролись. Так, наш фронт маленький і зовсім інший. Але ми робили те, що вміємо найкраще. І третє. Структура паралімпійського комітету збудована вже після прийняття незалежності України. Вона більш сучасна, ніж олімпійська. Це теж важливий фактор.

Перемога перемогою, але що вона змінює? Що може змінити цей розголос після Ріо? Вважаю, що він може вирішити проблеми доступності, адаптації – хоча б навіть цього залу. Я надіюся, що багато людей зрозуміє: створюючи щось, варто подумати про людей з інвалідністю. Хоча це не обов’язково. Я завжди раджу тим, хто має вплив: думайте про своїх дружин з дитячими візочками і про своїх батьків з паличками. Коли виготовляєте автобуси, зводите будинки чи відкриваєте кафе – думайте насамперед про своїх людей. Повірте, нас набагато менше. Зробіть для себе.

Також ми повинні перестати жаліти людей з інвалідністю. Ми повинні ставитись до них, як до рівних. Доброта, бажання допомогти – цього часто забагато. Запевняю вас: кожна людина з інвалідністю прагне бути незалежною – в доступності, з фінансового боку. І більшість може це самостійно реалізувати.

Приклад з історії. У 2010 році ми приїхали на чемпіонат світу, що відбувався у центрі Парижа. Я запитав у своїх друзів: хто ще не був на Ейфелевій вежі? Більшість підняла руки. У нас півдня вільного – летс ґоу. Під’їхали ми до вежі. Багато людей на візочках, без черги – це я завжди підтримую (сміється).

На мою честь звучав гімн країни. Це були найнеймовірніші відчуття, які коли-небудь доводилось відчувати.

Подивилися на Париж, спустилися, зупинились подихати свіжим повітрям. Стоїмо, ділимось враженнями. Всі задоволені, звичайно. І тут повз нас пролітає на велосипеді француз і голосно лається. На жаль чи на щастя, французької ми не знаємо. Переглянулись, нічого не зрозумівши. А потім до мене дійшло: хлопці, ми ж стоїмо на велодоріжці!

Цей приклад, можливо, не ідеальний, але в ньому йдеться про рівність. Є мої права, а є твої права. І немає значення, що я на візочку.

Насамкінець хотів би повернутись до свого основного заняття – до спорту. Перемога або призове місце на Паралімпійських або Олімпійських іграх – це пік для спортсмена. Найбільше досягнення. Те, про що ти мрієш все життя. 97% відсотків спортсменів не досягають навіть участі у змаганнях. Тому перемога для мене стала знаковою.

Є у мене один великий фанат – мій дідусь, якому 86 років. Він благословляє мене на кожну поїздку. Я йому телефоную – і він тиждень хвилюється. Поки поїду, поки виступлю, поки повернуся…

Перед Паралімпіадою, в липні (змагання відбувалися у вересні) ми з дружиною поїхали на Прикарпаття трохи провітрити мізки. Перед чимось важливим треба розслабитися. В один із днів відпочинку дружина несподівано каже: “Ходімо на Говерлу!” “Ти серйозно?!” – кажу. Я ж на протезі. Говерла – це не забавки. А потім собі думаю: тю, хіба я не хлопець?

Я переміг у тих, в кого не перемагав ніколи.

Наступного ж ранку ми поїхали на Заросляк, із Заросляка – вгору. 35 градусів спеки. Засмагли, змучились. Повертаючись додому, заїхали до дідуся. Перекусили, розповідаю йому про наш похід. Він каже: ну, це вас, звичайно, занесло, але тепер є чого їхати в Ріо.

Я не взяв ці слова до уваги. Прилетівши в Ріо, не був серед фаворитів. Але в цей день зійшлися всі зорі. Я переміг у тих, в кого не перемагав ніколи. Вже потім зрозумів, що це були знаки. І ці знаки створили мою перемогу.

Я радий, що здійснив свою дитячу мрію – на мою честь звучав гімн країни. Повірте, це були найнеймовірніші відчуття, які мені коли-небудь доводилось відчувати. Я не міг повірити, що це стало можливим.

Багато людей після перемоги зав’язували зі спортом. Я відчуваю в собі сили і вірю, що Ріо було для мене тією Говерлою. Але також знаю, що є ще підніжжя Евересту. І є Еверест.

Марк Зархін

Ресторатор (Kumpel group, Fast Food Systems) і візіонер Львова

Креативне місто. Львів?

Вітаю всіх! Мене звати Марк і я – львовофіл. Львовофілія, себто закоханість у Львів, це така собі наркотична хвороба, але я її не лікую, а культивую. Як львів’янин, як львовофіл я не задоволений оцим знаком запитання, який поставили організатори у темі мого виступу. Впродовж наступних 10 хвилин я намагатимусь переконати вас, що цей знак запитання недоречний.

Вісім років тому у Львові почала діяти програма розвитку міста, стратегія конкурентоспроможності. Було обрано два кластери – ІТ і туристичний кластер. Вперше на моїй пам’яті – а я вже немолода людина, мені 53 роки – я побачив реальну співпрацю міського управління, бізнесу, громадських організацій. І результати важко не помітити – кількість туристів, кількість подій, розвиток ІТ-індустрії. Ринок працює.

Мене звати Марк і я - львовофіл.

Проте, як на мене, результати реалізації цієї стратегії швидше косметичні, ніж такі, що глибоко впливають на життя львів’ян і сповнюють їх впевненості в майбутньому. Гадаю, настав час знову думати про майбутнє Львова, думати про нову візію, якщо хочете, про нову мрію, яким буде наше місто за 10–15 років.

Місту потрібен позитивний прорив у майбутнє. І здійснити його може лише група людей, яка максимально впливає на всі ланки міського життя – на міське управління, медицину, освіту, соціальні стосунки, стосунки з навколишнім середовищем і так далі. Тобто йдеться про еліту міста. Я сам певною мірою належу до цієї еліти, довгий час живу і працюю в цій матриці. Знаю її негативні риси. І називаю цю еліту ПЛВП – поважні люди, які вирішують питання.

Хотів би познайомити вас із таким собі уособленим образом цих людей – паном Степаном. Пан Степан керує своєю конторою вже багато років. Йому чудово живеться при будь-якій владі. Конформізм. Його контора державна. Але він вважає, що вона – його. Якщо хтось із працівників пропонує зміни в конторі, у відповідь чує від пана Степана дві фрази: “Ти що, такий розумний?” або “Тобі що, потрібно більше за всіх?”

Пан Степан живе добре. У нього є дві хати і дві машини. Двоє синів навчаються на юридичному факультеті. Це значить, що будуть або митниками, або відкриватимуть «справи» на митників. І те, й інше – непогано.

Із правоохоронними органами пан Степан перебуває в чудових стосунках. Заїжджає до них раз на місяць – там є чимало його кумів. Вони живуть за принципом КУМ-КУМ. Іншим людям він не довіряє, бо вони рахують його гроші. Єдине, чого ще прагне пан Степан, – стати депутатом. Тоді його взагалі ніхто не потурбує. Він купить своїм хлопчикам ще по хаті і по машині. І вони будуть щасливі – такі, як він.

Скажіть, такий пан Степан – така еліта – може вести Львів на якийсь прорив заради світлого майбутнього? Боюсь, що ні.

У світі відбувається глобальна зміна еліт.

Але ми мусимо зрозуміти одну річ. Ці люди також думають про майбутнє своїх дітей, а тому повинні знайти в собі мужність, аби дати можливість новому поколінню львів’ян – так званій генерації Y (людям від 14 до 29 років) – жити за новими цінностями, сенсами, мотиваціями. Дати можливість створювати нове місто.

Дуже часто в історії людства стара еліта, її найбільш прогресивна частина, створювала умови для існування нової еліти, котра змінювала свої міста, країни, весь світ на краще. Зважаючи на те, що нам пропонують думати глобально, подивімося, що відбувається зараз у світі. На мій погляд, у світі відбувається глобальна зміна еліт.

На зміну еліті існуючій, що має найбільший вплив на економіку, людську культуру, політику, морально-етичні сторони життя – це неоліберальні капіталісти, білі комірці, професіонали різних рангів, політикум – приходить нова група людей, яка ще нещодавно перебувала на марґінесі. Ці колишні марґінали стають все численнішими і впливовішими. Американський економіст Річард Флорида назвав цю групу людей «креативним класом».

Про особливості креативного класу спробую розповісти на прикладі ще одного персонажа – такого собі Юрка. Він очолює ресторанну компанію. Крім того, Юрко є громадським діячем, блогером і ще багато ким. Він перебуває в постійному пошуку нових знань і практик, які не просто поглинає, а переробляє і втілює у своїх проектах, викристалізовує в нові ідеї, нові знання. Зацікавлення Юрка надзвичайно різноманітні.

Юрко відпочиває і працює завжди. Може працювати на відпочинку, відпочивати на роботі – він не є рабом зарплати і робочого дня. Живе у квартирі, оформленій у фабрично-лофтовій естетиці. В такому ж дизайні він створює свої ресторани. Це типовий дизайн для креативного класу.

Юрка оточують люди, яким він довіряє. Йому байдуже, якої ці люди статі, які у них колір шкіри, національність, сексуальна орієнтація. Йому важливе те, як вони думають і які результати їхньої діяльності. Юрко живе за принципом WIN-WIN.

Юрко не переймається брендами. Йому не потрібні дорогі машини. Я не впевнений, чи у нього взагалі є дорога машина. У цьому залі є хтось з Франківська? Филюк (Юрій Филюк, підприємець, керівник компанії «23 ресторани», співзасновник проекту «Тепле місто». – Прим. ред.) має машину, не знаєте?

Юрка не цікавлять гроші як самоціль — він хоче змінити світ.

Юрко не дає хабарів, не є депутатом, але попри це є одним з найвпливовіших у своєму місті. Його не цікавлять гроші як самоціль. Його хвилює інше: він хоче змінити світ. І це типове прагнення для креативного класу.

Пригадуєте, як в одному з фільмів Стів Джобс запитує у Стіва Возняка: чим ти займешся? Я створюю суперкомп’ютер, відповідає той. А ти чим? – запитує вже Возняк. А я, каже Джобс, змінюю світ. І це абсолютна правда: креативний клас змінює світ.

Наведу кілька банальних прикладів. Booking.com за декілька років став найбільшим туристичним оператором світу, не маючи жодної туристичної агенції. Apple. Стів Джобс, ухвалюючи сумнівне на той час рішення випускати смартфони, поховав всю телефонію: як дротову, так і мобільну. Tesla. Ілон Маск за декілька років досконало змінив уявлення про світову автомобільну промисловість і ракетобудування, не будучи фахівцем у жодній з цих галузей. Facebook. Соціальна мережа, що стала ще й найбільшою рекламною агенцією світу. Сьогодні ця соцмережа змінює і мапу світу.

Креативний клас розвивається надзвичайно швидко. Якщо ще недавно цих людей було доволі небагато, то сьогодні, за твердженням Річарда Флориди, відсоток креативного класу в США вже переважає над робітничим. Тобто йдеться про мільйони людей.

Відсоток креативного класу у США вже переважає над робітничим.

Креативний клас концентрується там, де йому зручно жити і працювати. Такі анклави вже виросли навколо затоки Сан-Франциско, міст Дублін, Единбург, Сіетл, Остін, Тель-Авів, Осака, Токіо. Там висока концентрація креативного класу. Створюються глобальні компанії. Економіка стрімко і невпинно зростає.

Ще одна особливість креативного класу – він стає елітою своїх міст. Бо забезпечує їх життя – і економічне, і соціально-культурне. Як наслідок, цінності, поведінка, зацікавлення креативного класу стають загальноприйнятими для всього населення. Умовно кажучи, тусовка Юрка змінює систему цінностей у мешканців всього міста.

Скажіть, хіба це не мета Львова? Хіба не варто нам заскочити в потяг, який їде в майбутнє, а не чекати того потяга, в якому вже курсують наші північні сусіди? Хіба Львів, у якому вже багато років працює «Дзиґа» і Музей ідей, в якому два основні кластери – ІТ-індустрія і туристичний – створені саме креативним класом, в якому кожен шостий є студентом, в якому Український католицький університет став центром креативної освіти, в якому будуються такі креативні хаби, як FESTrepublic, «Фабрика повидла» і багато інших, хіба такий Львів ще не є креативним містом?

Останнє. Креативність не передається спадково, вона виховується. І нам треба над цим працювати. Нам потрібно ухвалити програму – нову стратегію Львова, яка міститиме і фінансові, і адміністративні питання. Від виховання креативності у дітей до створення концентрації креативного класу у Львові. Стратегія, яка зробить Львів цікавим і комфортним для креативного класу. І тоді цей знак запитання, про який я згадував раніше, зникне.

Саме над цим зараз працює візійна група, створена невеликим колом людей, у якому я теж маю честь бути. Запрошуємо вас до співучасті. Найближчим часом з’являться Facebook-сторінка і сайт. Але це робити не нам – не маленькій групі людей. Ви є лідерами цього процесу. Впевнений, що Львів-2025 – це ваше місто. Отож беріться за роботу. Львів неодмінно стане містом щасливих людей.

Алім Алієв

Журналіст, аналітик, громадський діяч. Співзасновник громадської організації «Крим SOS»

Від мрії до arzu

Доброго дня, друзі! Мене звати Алім Алієв. І я хотів би попросити вас заплющити очі. Спробуймо уявити, як пахне ваш дім. Конкретно ваш дім. Як звучить ваш дім. Яка картинка, який візуальний образ у вас асоціюється з вашим домом. Який він на дотик. А який – на смак. Уявили, так? Дякую!

Мій дім приблизно уявляють так, як ви бачите на цьому слайді: море, радянський сервіс, пахлава, купальники/плавки і так далі. Але моє відчуття дому – це ранкова кава, приготована мамою. Аромат наповнює весь простір будинку. Мій дім – це шум моря. Це Ханський палац з мінаретами. Мій дім – це шершава цеглина ракушняк, якою на початку 90-х більшість кримських татар будували своє житло. На смак мій дім схожий на терпку айву, що росте на нашому подвір’ї. Айва схожа на маракуйю, але набагато смачніша (усміхається).

Я не був у своєму домі 1150 днів. Бо такі, як я, в окупованому Криму вважаються екстремістами.

18 травня 1944 року о третій ночі в двері дому моєї бабусі постукали солдати і дали 15 хвилин на збори. Тоді всю мою родину депортували в Середню Азію, в Узбекистан. У перші роки депортації половина моєї родини загинула. Мої бабуся і дідусь, познайомившись на чужині, як і кожен кримський татарин, не втомлювались повторювати одну річ: «Ми повернемось», «Ми повернемось», «Ми повернемось». І як би радянська влада не лякала, через 45 років ми дійсно повернулись.

Моє відчуття дому - це ранкова кава, приготована мамою.

Моя родина повернулась на батьківщину однією з перших. Це був 1989 рік. Тоді нам не дозволили будуватись у Сімферополі, тому батьки купили будиночок в селі, розташованому неподалік міста. І там, власне, почали нове життя. У 1990-ті більшість кримських татар були безробітними, бо їх не приймали на роботу через так звану «п’яту графу» – графу національності.

Хтось починав власний бізнес на городі. Вирощував помідори, редиску, огірки. Хтось щось продавав. Моя родина теж так працювала. Батьки мені завжди казали: ти мусиш здобути хорошу освіту, щоб не мучитись так, як ми. Я це добре розумів.

В університетські роки я бачив таку картинку свого майбутнього: можливо, я житиму в комфортній Європі або ж в прогресивних США. Я навіть думав про Нову Зеландію, бо вона така гарна. Розвиватимусь, дбатиму про свою кар’єру. Не матиму жодних матеріальних проблем. І любитиму свою батьківщину десь там, здалека.

Але ця картинка в 2013 році змінилась на абсолютно іншу (на слайді – палаючий Майдан. – Прим. ред.).

Батьки завжди казали: ти мусиш здобути хорошу освіту.

29 листопада, у ніч розгону студентів на Майдані, я теж був там. За півгодини до розгону пішов спати до друзів. А коли прокинувся, побачив на своєму телефоні неймовірну кількість пропущених дзвінків і повідомлень. Коли прочитав новини, стало зрозуміло: щось в цій країні пішло тотально не так. У той день я став волонтером. Я пішов волонтерити на Громадське телебачення, яке тільки-но з’явилось. А вночі з друзями приїжджав на Майдан.

А потім сталось 27 лютого 2014 року. Вранці мені телефонує близька подруга Севгіль Мусаєва і каже: “Алім, ти бачив, що відбувається в Криму?” І тоді я дізнаюсь, що так звані «зелені чоловічки» починають захоплювати адміністративні будівлі в Сімферополі. Ми сконтактувались зі ще однією нашою подругою Тамілою Ташевою. Створюємо сторінку на Facebook, починаємо реагувати на події, що відбуваються на півострові. Ми публікуємо новини, починаємо допомагати армії, яку заблокували у військових частинах. Допомагаємо виїжджати першим переселенцям з Криму.

Я не був у своєму домі 1150 днів.

Наші волонтерські офіси у Львові, Києві і на території Криму працюють в режимі нон-стоп, 24 години на добу. Я був впевнений, що ситуація вирішиться через кілька місяців, бо таке з Кримом вже було. Але потім натрапив на новину про те, що на відрізку Севастополь – Інкерман – Бахчисарай почав курсувати потяг «российских железных дорог».

І відразу спрацювала історична пам’ять, цей флешбек, коли схожими потягами в 1944 році депортували всю мою родину.

Якось у Києві я викликав таксі. Це був похмурий, дощовий ранок. Таксист приїхав дуже роздратований. У нього невдало почався день. Периферичним зором я помітив у його «бардачку» саме ту айву. Я сказав: о, айва! Так, сухо відповів водій, це мені з Криму передали. Виявилось, що він кримський татарин, родом з Євпаторії, виїхав після окупації. Цей чоловік сказав  мені одну фразу, яка міцно засіла як в голові, так і в серці.

Периферичним зором я помітив у його «бардачку» саме ту айву.

Ти знаєш, каже він, коли ми повертались з місць депортації до Криму, то залишали все, що там заробили, набудували. Повернулись до Криму – почали все з чистого аркуша. Тепер я знову залишив усе в Криму, переїхав до Києва, починаю з нуля. Скоро нам і тут прийдеться залишати набуте та повертатись додому. Таке життя.

І я зрозумів: так, ми завжди повертатимемось додому, на нашу батьківщину. Як на початку 90-х мої батьки будували з цегли ракушняка свій будинок, так і ми зараз, перебуваючи поза межами дому, повинні будувати інституції. Це місія мого покоління.

Тому ми почали розвивати кримськотатарську культуру і кримськотатарську мову. Наприклад, на «Ніч поезії і музики нон-стоп» (одна з головних подій Форуму видавців. – Прим. ред.) приїхало багато кримськотатарських поетів і письменників. Читали вірші українською і кримськотатарською. Таким чином ми поширювали не тільки кримськотатарську культуру серед самих кримських татар, а й серед різних людей, з різними бекґраундами.

Ми повинні будувати інституції. Це місія мого покоління.

Свої знання в комунікаціях я почав застосовувати у дослідженні ситуації з правами людини в Криму. Ми створили інтерактивну мапу, яка демонструє, скільки людей були вбиті, катовані, скільки перебуває у в’язницях. Ми почали спілкуватись і співпрацювати з міжнародною спільнотою. Для того аби твій дім якомога швидше став вільним, ти починаєш говорити з дипломатами і політиками. З людьми, які ухвалюють рішення чи впливають на громадську думку. Наприклад, одна з останніх зустрічей відбулася із Самантою Пауер, яка тоді була представницею США при ООН. Ми говорили про те, яким чином можемо послабити тиск на політв’язнів у Криму.

Знаєте, зовсім недавно я прокидаюсь, відчиняю двері своєї хати, а на зовнішній ручці дверей висить габаритний пакет. А в ньому – ця картина.

Arzu — не лише розвиватись самому, а розвивати ті середовища, в яких живемо.

Її намалював мій близький друг, який ніколи в житті не малював. Зараз він навчається в Празі. На картині зображено Гурзуф. Також у пакеті був лист, уривок з якого хочу прочитати: «Я нередко вспоминаю наши несколько поездок в Гурзуф и помню, что мы собирались поехать на море еще. Съездим обязательно. А пока вот тебе этот кусочек Гурзуфа…».

Ми мріємо повернутись додому. І ми обов’язково повернемось.

Мрія кримськотатарською звучить як arzu. Arzu – не тікати і не шукати кращого життя по інших світах, а бути хазяїном своєї землі. Arzu – не лише розвиватись самому, а розвивати ті середовища, в яких живемо. Arzu – це не тільки говорити про трагедії свого народу, а творити його перемоги.

Мріймо – і наше arzu збудеться!

Фото: Іра Роговик, спеціально для bit.ua

#bit.ua
Читайте нас у
Telegram