Cпецпроекты

Особистий досвід: як це — пройти 860 кілометрів пішки до океану


0 2133 123
Яніна Березняцька пройшла пішки шлях Ель Каміно де Сантьяґо довжиною 860 кілометрів за 33 дні і розповіла нам, як це було.

У вогнищі на березі Атлантичного океану горіли старі сорочки і діряві шкарпетки. Навколо сиділи люди, одні фотографували вогняні язики, другі тихенько розмовляли, інші пили вино з пластикових стаканів. Я теж сиділа серед цих людей із засмаглими обличчями, живими іскрами в очах, трохи стомлених, але щасливих. Ми всі були різні: національність, вік, життєвий досвід, рівень достатку, мрії і плани на майбутнє, але всіх нас поєднала дорога. В голові роїлися спогади, з пам’яті виринали обличчя тих, хто підтримав словом, посмішкою, і тих, хто не зміг пройти свій шлях до кінця.

Моя дорога розпочалась за 33 дні до того вечора на березі океану. Маленьке французьке селище Сен-Жан-Пье-де-Пор на кордоні з Іспанією, початок дороги Ель Каміно де Сантьяґо — шлях пілігримів і паломників. Метою всіх, хто опинився на шляху, є місто Сатьяго-де-Компостела, де по легенді знаходяться мощі святого Якова.

01/4

В першу ніч, в альберго (його ще називають хостел або притулок), я познайомилась із нідерладкою Петрою, ми зайняли нижні полиці на двох’ярусних ліжках. Нашими сусідами були два німці, їм дісталися верхні койки. Вночі вони голосно хропіли, досвіду спання з берушами не було, вони заважали, всю ніч снилися кошмари, що ліжко не витримає 150-кілограмового німця і він впаде
на сусіда знизу, тобто на мене.

Прокинулась я не в гуморі, але попереду був перехід через Піренейський перевал. Швидко зібрала речі і вирушила в дорогу. З кожним кроком вгору холодне повітря наполегливо пробиралось під одяг, до самісіньких кісток, вітер зривав з гілля дерев крижинки льоду і жбурляв прямісінько в обличчя. Досягнувши вершини, почала спускатися, але тут підстерігала багнюка, ноги ковзали, проте
крок за кроком йдеш далі. Коли опиняєшся на дорозі, не має іншого виходу, як йти. Двадцять сім кілометрів пройдені за сім годин, набір висоти до тисячі ста метрів над рівнем моря — виконано. Океан пошепки розповідав вітрові про свої пригоди, а пам’ять продовжувала перегортати дні і спогади, наче сторінки старого фотоальбому. Зупинилась на одній, роздивляючись деталі, і той день знову ожив.

Містечко Логроньо. Восьмий день пішохідної подорожі. На годиннику дванадцята година
дня. Електричний стовп, на ньому гніздо і двоє лелек. Дощ, який йшов останні години, закінчився, вийшло сонце. Мені захотілось заночувати в цьому місті. Ввечері піти гуляти вулицями, зазирнути в сувенірні крамниці, випити вина з місцевої виноробні, послухати історії тутешніх мешканців. Стукала в двері альберго: перші, другі, треті — вільних ліжок немає. Розумію, що інші грають не за правилами і зробили резервацію заздалегідь. Загально прийнята традиція на шляху «хто перший прийшов, у того й ліжко» перестає працювати. З кожним роком кількість тих, хто йде по шляху Ель Каміно де Сантьяго, зростає в геометричній прогресії, і місць на всіх не вистачає.

Наступне місце для ночівлі за 13 кілометрів, стає моторошно від однієї думки про те, що й там може не бути вільних ліжок. Опановую себе, шукаю жовті стрілки — вказівники дороги, але їх не відразу вдається знайти, блукаю вулицями, поволі починає стискувати в обіймах втома. Нарешті виходжу з міста, по дорозі зустрічаю мексиканця. Він намагається зав’язати розмову, але не маю бажання та сил говорити — втома та невизначеність найближчого майбуття повністю захопили думки. А цей чоловік років п’ятдесяти все продовжує говорити, ми почали йти разом. Я вмію слухати. Він розповідає про своє дитинство в злиднях, про часи, проведені в армії, лікарню, яку він створив і в яку вдихнув життя, щоб вона почала працювати, дружину, яка пішла до іншого чоловіка, двох синів-підлітків, про його життя без відпочинку протягом багатьох років, про порожній будинок та собаку, яка чекає на його повернення. Історія одного життя довжиною в тринадцять кілометрів. Три останні вільні ліжка знайшлися в містечку Наваретте.

По дорозі до нас приєднався китаєць. Повітря наповнилось запахом горілої гуми, то хтось кинув стоптані дорогою черевики. А пам’ять продовжує гортати сторінки далі. Мій погляд затримався на одній фотографії: біля каміну наполовину сліпий чоловік грає на гітарі, поряд сидять пілігрими і слухають музику. Це було селище Граньон. Церква. Заходиш зі сторони подвір’я, знімаєш взуття, піднімаєшся по кам’яних сходах. Невеличка зала, камін у кутку, крихітна кухня, а на горищі в ряд лежать спортивні мати. Буду ночувати тут. На шляху є альберго, які працюють за пожертву, це одне з них. Вільні мати — місця швидко заповнюються людьми, близько тридцяти чоловік. Час готувати вечерю. Одні ріжуть овочі на салат, другі готують макарони, треті накривають на стіл. Інші сидять біля каміну, говорять про буденне життя пілігримів: про біль у спині, мозолі, про сусідів по кімнаті, про кількість пройдених кілометрів, про мотиви, які їх привели на шлях.

Поставили столи один до одного та сіли тісно. По колу передають листок паперу з
надрукованими словами на різних мовах про шлях Ель Каміно де Сантьяго. Кожний представник мови зачитує написане, читаю українською. Після вечері частина залишається прибирати, інші піднімаються на другий поверх церкви, з якого видно вівтар. Сідаємо на дерев’яні стільці. Скрізь темрява, і тільки вогник від свічки невпевнено тремтить у руках. Працівники альберго, дві жінки середнього віку, читають молитву іспанською.

Пам’ять, вона така нетерпляча, ось вже перестрибнула в чотирнадцятий день подорожі, 300 кілометрів пройдено. Місто Бургос. Тут зустріла Петру, це та дівчина, з якою познайомилась в першу ніч.Вона почувалася хворою і втомленою. На шляху вона зустріла Яна, він також нідерландець, вони йшли по 30 кілометрів щодня, така відстань виснажує. За професією Ян фізіотерапевт, але він тримав це в таємниці, бо в іншому випадку йому б не дали спокою інші пілігрими зі своїми проблемами: болем спини, ніг та плечей. У Бургосі також зустріла Валеру, раніше ми йшли разом частину дороги. Він народився в Кишиневі, Молдова, батьки росіяни, вчився в Харкові, дружина з Одеси, і остані 15 років він з сім’єю живе в Німеччині. На питання, ким себе вважає за національностю, відповідає, що німець.

Ми всі разом пішли до собору Богоматері. Це справжня скарбниця, іспанці за часів реконкісти назбирали стільки золота, картин та інших предметів антикваріату, що все це ледве поміщається в каплицях собору. Петра не дійшла з нами до кінця екскурсії, чекала на вулиці, її трясла лихоманка. Вона планувала залишитись ще на один день, щоб відпочити. Ми пообідали всі разом, і я пішла далі. Пізніше дізналася, що вона була у лікаря і він порадив припинити подорож. Прислухалась і купила квиток додому. Не все, що хочеш, вдається.

Дні полетіли в буденних пілігримських турботах. Змінювались краєвиди, міста і селища залишались позаду. Пам’ять перегорнула останню фотографію в альбомі, на ній був океан. Мене захопила хвиля спогадів і перенесла в той день. Ми з ним ніколи раніше не бачились. Дуже хотілось прийти до нього на побачення з гарною зачіскою, легким макіяжем, в рожевій сукні, але наша зустріч виявилась не дуже романтичною. На мені тренінгове взуття, брудна сорочка, на плечах 10-кілограмовий рюкзак, і втомлений вигляд. Але ці речі виявились не важливими, бо це було кохання, ось так просто, з першого погляду.

860 кілометрів пройдено пішки за 33 дні для того, щоб в перший раз побачити океан.

Безумство? Можливо.
Мрія? Так.
Чи воно того варте? Так.

Фото: Яніна Березняцька

Если вы нашли ошибку, пожалуйста, выделите фрагмент текста и нажмите Ctrl+Enter.

Написать комментарий

Такой e-mail уже зарегистрирован. Воспользуйтесь формой входа или введите другой.

Вы ввели некорректные логин или пароль

Извините, для комментирования необходимо войти.
Рекомендуемое

Сообщить об опечатке

Текст, который будет отправлен нашим редакторам: