Cпецпроекты

Team style: медіапроект Ukraїner


0 1716 275
У рубриці Team style bit.ua знайомиться із цікавими київськими колективами. На цьому тижні розповідаємо, як працює команда відомого медіапроекту Ukraїner.

Ukraїner — це суспільно-культурне мультимедійне видання про Україну та її людей. Усі матеріали, які можна знайти на сайті проекту, готуються протягом експедицій історичними землями — від Закарпаття до Бесарабії.

Насправді зібрати повну команду проекту нам не вдалося, адже вона розкидана по всій Україні і разом із волонтерами налічує близько 170 осіб. Неймовірна кількість людей, як на некомерційний проект, тим паче в українських реаліях. Але за словами учасників команди, у цьому і полягає успіх Ukraїner — усе тут робиться на абсолютній щирості і любові.

Богдан Логвиненко, автор проекту Ukraїner

На сьогоднішній день основна команда – це близько 20 людей, але частина з них наразі відсутня. Наприклад, зараз з нами немає Марічки Погорілко, координатора волонтерів, Євгенії Гринь, редактора, Траяна Мустяце, координатора соціальних мереж, Сергія Коровайного та Тараса Ковальчука, фотографів. А ще майже 150 людей були волонтерами проекту протягом року! Щодо бажання працювати разом нам пишуть щодня. Здебільшого, всі хочуть їхати в експедицію, але це неможливо навіть фізично. Окрім того, більша частина із нас працює поза експедицією, а не у ній. Але принцип відбору людей в команду дуже простий: людина повинна у кількох реченнях сформулювати, чим вона може бути корисна Ukraїner’у і чим він надихає її особисто. Ми беремо мрійників, бо це проект мрійників.

Багато з нас подорожували світом і бачили, як може виглядати такий контент про якусь країну. І ми ж не займаємося чимось унікальним, а розповідаємо звичайні історії — просто їдемо туди, звідкіля ці історії не приходять. Якщо говорити глобальніше, то у нас не працюють усі рівні журналістики: коли взаємодіють регіональна, обласна та всеукраїнська ланки. Більшість подій, які освітлюють медіа, відбуваються в Києві. Має статися щось дуже незвичайне, щоб журналіст із київського офісу поїхав кудись у відрядження — просто так, у пошуку цікавої історії ніхто вже не їздить. Тому в цьому наш пріоритет і водночас перевага.

Нещодавно наша команда з усієї України з’їжджалася на стратегічну сесію, де разом думали про майбутнє проекту. Скоріше за все, з наступного року ми будемо виходити в друкованому форматі. Справа в тому, що експедиції можуть бути нескінченними, а теми — невичерпними. Вже зараз, повертаючись із чергових мандрів, ми маємо вдвічі більше контактів героїв, аніж було до початку. Також готуємося до виходу телевізійного продукту і починаємо знімати відео у форматі 360 градусів. Ще плануємо додати кілька мов на сайт, бо зараз, скажімо, є грузинська, але немає французької. До речі, найбільше сайт читають українською та польською, а найменше — російською.

Найбільше мені подобається ділитися з іншими своїми відкриттями, і Ukraїner дає таку можливість. Дуже часто ми отримуємо листи зі словами, що проект змінив життя багатьох людей — і не тільки наших героїв! Наприклад, був лист від жінки з Полтавщини, де йшла мова про те, що, мовляв, ми збираємося туди в експедицію, а вона за свій вік ще не зробила нічого, вартого історії, тому вирішила почати негайно. Це дуже надихає.

Микола Носок, режисер

Експедиція — це те, що не можна відрежисерувати чи написати сценарій до неї. Ми просто створюємо формат, який би хотіли бачити у фіналі. Але наші відеоісторії — живі, і вони формуються лише після того, як команда вже побувала в мандрах.

У команді є кілька монтажерів. Я переглядаю увесь відзнятий матеріал кілька разів, після чого пишу орієнтовний сценарій, і ми починаємо монтаж. Проблема полягає в тому, що класного матеріалу дуже багато і хочеться показати усе. Але в цьому ховається і найприємніше: коли їдеш на локацію з дещо заниженими очікуваннями, а натомість повертаєшся настільки натхненним від того, як люди роблять свою роботу, що усвідомлюєш: це може бути найголовніша історія з регіону.

У мене в проекті дві улюблені історії. Одна — про Мішеля Якобі, німецького еколога, який приїхав на Закарпаття і врятував там цілу породу буйволів. Це історія про те, наскільки людина любить свою справу і у наскільки нестандартному світі вона живе. Жителі села, де мешкає Мішель, вважають його несповна розуму: як можна було залишити Німеччину, щоб переїхати на полонину? Такі приклади вражають. Друга історія — про Якова Федірка, хранителя маяка на Приазов’ї. Це було його роботою близько 70 років: там працював його батько, а тепер працює донька. Але не так давно обладнання на маяку зробили повністю автоматичним, і тепер робота цього чоловіка, яка була такою потрібною, стає менш помітною. Мені здається, ця історія зараз дуже на часі — вона про нашу сучасність і професії, які поступово зникають.

Наталка Панченко, продюсер

Я прийшла в проект у жовтні минулого року. В Ukraїner займаюся організаційною роботою (як в експедиціях, так і поза ними), а ще побудовою структури, поділом обов’язків. Словом, намагаюся зробити так, щоб усі наші відділи максимально комунікували і співпрацювали між собою. Загалом була у 3 експедиціях, і з кожної у мене є улюблена історія. З Полтавщини — це сюжет про пасічника, який живе на хуторі, де залишилося всього 16 людей. Із цим чоловіком було складно вийти на контакт — коли я телефонувала йому, він думав, що це якийсь робот із банку, і кидав трубку, не дослуховуючи мене до кінця. Коли ж ми таки домовилися за зйомку і приїхали до нього, виявилось, що це людина величезної душі, яка живе в ідилії зі своїми бджолами (а їх у нього на 140 вуликів!). У кінці він просто не хотів нас відпускати, подарував мед, кликав приїжджати ще. Його історія і доброта дуже вразили мене.

На Поліссі ми відвідували Чорнобильську зону, а саме самоселів. Там мені дуже запам’яталася бабуся Ганя — їй за 80, але у ході розмови було враження, що спілкуєшся з однолітком. Її позитив просто захоплює. Вона живе дуже бідно, на самоті (найближча хата — за кілька десятків кілометрів), поруч немає ні магазину, ні звичних нам умов комфорту. Але при цьому вона щаслива і закликала нас, молодих, шукати в житті хороше. Дивлячись на таких людей, ти розумієш, що не маєш права жалітися на те, що у тебе погане життя.

На Сіверщині вразили історії музикантки із Славутича і Мішеля Терещенка із Глухова. Вони обоє живуть своєю справою і тому багатьом можуть здаватися дивними. Наприклад, коли Мішель, який був бізнесменом у Франції, розповідає, як він вирішив покинути все і приїхати у Глухів вирощувати льон, бо бачить у цьому майбутнє, то місцеві не до кінця йому вірять і шукають якийсь обман. А насправді видно, що людина просто цим живе і їй нічого більше не треба. Або ж органістка — вона опанувала інструмент досить пізно, але це не заважає їй грати і захоплюватися музикою на повну. Більше того, завдяки її перемозі в одному із проектів у місті з’явився орган та органний зал, де вона тепер дає концерти щомісяця. Ось ця впертість людей, які люблять свою справу, дуже надихає.

Кожна людина в проекті — це надзвичайна глибина, і після таких історій ти ставиш собі планку, якої важко, але важливо досягнути — показати героя саме таким, як ти його відчув. Думаю, поки нам це вдається.

Люда Кучер, контент-менеджер

Я працюю з веб-сайтом, наповненням його статтями та їх формуванням. Прийшла в проект цієї зими — почула, що в команду шукають людину, яка могла б займатися сайтом, а я знаюся на цьому. Тривалий час мені дуже хотілося допомогти проекту, але не було чим, а тут трапилася така нагода — і ось я в команді.

Найкраще в моїй роботі — коли люди діляться своїми емоціями від проекту і розповідають, як він змінив їхні життя. Це дуже мотивує. А складність для мене полягає в тому, щоб зрозуміти, чим ще я можу бути корисна проекту. Адже попри те, що ми всі тут волонтери і майже у кожного з нас є звичайна робота, яка займає 8 годин на день, хочеться ще більше допомагати Ukraїner розвиватись. Це об’єднує учасників проекту — ми наче одна сім’я.

Одна з моїх найулюбленіших історій в проекті — про чайовню «Сурія» на Закарпатті. Люди, котрі опікуються нею, настільки натхненні, що просто світяться, мов сонце. Такі історії дуже мотивують читачів. Хтось вирушає в мандрівку, щоб побачити згадані місця на власні очі, хтось отримує стимул для розвитку власної справи, а хтось вирішує приєднатися до команди волонтерів і робити Ukraїner разом із нами.

Павло Пашко, відеограф

Я в проекті з 2-ї експедиції, Приазов’я. Потрапив сюди випадково — напередодні поїздки в команді захворів оператор і шукали йому заміну. Зазвичай, експедиція триває від 2 до 3 тижнів. Влітку знімати легше — і світовий день довший, що краще для зйомок, і погода більше сприяє. Загалом ми прокидаємося о 05:00 ранку, а лягаємо часто за північ. Перший тиждень такий ритм витримувати нормально, але чим ближче до кінця, тим буває складніше. Водночас ти розумієш, що просто не можеш дозволити собі не зняти світанок — інакше змоги зробити такі кадри більше не буде. Тому хоч іноді буває важко фізично (ми спимо мало, їздимо багато, а знімаємо ще більше), але моральне задоволення усе компенсує.

Мені подобається спостерігати за людьми, і завжди притягувала справжня документалістика. Тому в цьому проекті для мене все зійшлося — відкривати нові місця і людей. Ти зустрічаєш героїв, які тебе дуже надихають — після спілкування з ними хочеться і переїжджати в село, і міняти щось у власному житті. Неймовірно розширюється кругозір, постійно відкриваєш щось неочікуване. Навіть починаєш більше розуміти себе самого.

Одна з моїх улюблених історій в проекті — про архітектора з Полісся, який зводить екобудинки. Коли я зайшов у його помешкання, то зрозумів, що хочу таке саме і собі. По стародавнім технологіям він будує просто унікальні як для Україні хатини. Коли ти потрапляєш до середини, до почуваєшся дуже спокійно та комфортно.

Ольга Шор, координатор експедицій

Я прийшла в Ukraїner у березні. Моя робота полягає у зборах команди експедиції, апаратури, пошуку героїв, плануванні маршрутів та в інших організаторських обов’язках. Попри те, що у нас є план та структура поїздки, самим учасникам часто доводиться орієнтуватися вже на місцях, куди краще вирушити, якого героя відвідати, а яку локацію наразі оминути через непогоду, наприклад. Але такі випадки не можна назвати надзвичайними — це просто робочий процес.

Домовлятися з героями зйомок зазвичай легко — буквально з перших речень про наш проект вони одразу ідуть на контакт. Досить часто буває так, що людина, яка кілька десятиліть займається якимось ремеслом, є майстром у ньому і яку рекомендує увесь регіон, у скромності недооцінює себе — не розуміє, чому її хочуть знімати, розповідати про неї іншим. Такі моменти дуже зворушують.

Мабуть, найбільше з героїв проекту мені запам’яталася жінка із Сваловичів — маленького селища, де мешкає до 20 людей, яким за 75 років. Команда була просто в захваті після розмови з нею! Через два тижні після експедиції ми відправляли їй мед, бо вона його дуже любить, а там його складно дістати, а також фото з нею у рамці. А у відповідь отримали лист із подякою від її онуки — та писала, що радості бабусі не було меж і вона скликала усе село, щоб показати їм ту посилку.

У наших історіях немає цензури — ще на етапі переговорів щодо сюжету ми одразу попереджаємо героїв, що покажемо усе так, як бачимо. А погодитися вже чи ні — залежить від них. Ukraїner для мене — це робота, яка стала стилем життя. І вона мене дуже надихає. Мабуть, єдина складність полягає в тому, що будучи на відстані, я не завжди розумію, в якому стані зараз команда експедиції. Вони можуть бути в дорозі, втомлені, невиспані через треті підряд ранкові зйомки, а я намагатимусь на позитиві якось підбадьорювати їх по телефону. Але ми працюємо над цим — постійно підтримуємо зв’язок і максимально розповідаємо одне одному про все, що трапляється на місцях.

Єлизавета Литвиненко, режисер монтажу

Я вирішили спробувати себе в проекті, бо мене захопила сама його ідея — розповідати українцям про Україну. Не так про землі, як про людей, про одне одного. Мені здається, це дуже зближує нас як народ. Думаю, проект тому і став резонансним — бо він робиться не заради якоїсь корисливої мети, а заради ідеї показати країну справжньою. Окрім того, Ukraїner — це про щирість, адже майже все робиться на волонтерських основах.

Наші відео зняті красиво, з душею — люди бачать це, тому їм цікаво дивитися сюжети не лише про свій регіон, а й про інші. Монтаж однієї історії займає близько тижня, але оскільки майже всі з нас мають ще основну роботу, то процес відбувається десь у 3 рази довше. Моя робота нагадує складання пазлу, результатом якого має стати гарна картина.

Спочатку ми переглядаємо історію, а потім починаємо радитися командою, як краще її показати. Але наразі усі працюють віддалено, тому часу на обговорення і узгодження витрачається набагато більше, аніж при особистому спілкуванні. У цьому полягає головна складність. Але у нас із режисером Колею бачення майже завжди співпадає, що значно полегшує роботу. Я би дуже хотіла змонтувати сюжет про свій регіон, Наддніпрянщину — там багато цікавих людей, вартих того, щоб розповісти про них історію.

Фото: Василь Чуріков

Локація: ресторан RAY, ТЦ Gulliver, пл. Спортивна, 1

Если вы нашли ошибку, пожалуйста, выделите фрагмент текста и нажмите Ctrl+Enter.

Написать комментарий

Такой e-mail уже зарегистрирован. Воспользуйтесь формой входа или введите другой.

Вы ввели некорректные логин или пароль

Извините, для комментирования необходимо войти.
Рекомендуемое
 

Сообщить об опечатке

Текст, который будет отправлен нашим редакторам: