Спецпроєкти

«У 17 я вирішив писати вірші, в яких багато сексу, наркотиків і матюків». Інтерв’ю з Андрієм Любкою


1

Наступний герой проекту Української академії лідерства та bit.ua «Найкращі шукають найкращих» – поет, перекладач, есеїст і колумніст Андрій Любка. За свої 30 років він устиг здобути членство Українського центру міжнародного літературного PEN-клубу, стати фіналістом конкурсу «Книга року BBC 2015» і престижної в центральній Європі літературної премії ANGELUS 2017 за роман «Карбід».

Ми поговорили з Андрієм про бунтарську юність, консервативне Закарпаття і поразки, які надихають. 

Добре памятаю момент, коли дізнався, що мені «пощастило» мати ваду серця. Я мріяв про кар’єру військового, навчався у військовому училищі і збирався вступати до військового інституту. Але лікарі виявили, що в мене хворе серце, тому довелося терміново вирішувати, в якому напрямку рухатися далі.

Я пишу з чотирьох років. В останній день прийому документів в Ужгородський університет я вступив на філологію і почав думати про карєру письменника, якого читають. Все відбувалося дуже природно, без жодної стратегії. Спочатку я писав вірші. Але поезією на життя не заробиш. Я міркував про діяльність викладача, а потім трохи займався журналістикою. Однак розумів, що це не моє, тому що не завжди виходило написати те, що від мене вимагали.

За півроку до виходу своєї першої прозової книги «Кілер» я написав роман «Рідність», який нікому не показував і ніде не друкував. Тоді я захотів перевірити, чи вийде в мене сконструювати текст на 400 сторінок. Коли виявилося, що це мені під силу, то вже нічим іншим, крім письменництва, я вирішив не займатися. Іноді треба багато чого спробувати, щоб зрозуміти, що тобі дійсно підходить.

У другому класі я почав прогулювати уроки. Не вчився взагалі, але читати любив. Пам’ятаю, як на уроці мене публічно присоромила вчителька, і це справді було неприємно. А потім було читання на швидкість, і виявилося, що я, такий “дурний і безперспективний”, читаю швидше за всіх. Це була мить тріумфу. Тому я точно знаю, що поразки, так само, як і перемоги, можуть мобілізувати і надихати.

В університеті нас звинувачували у збоченні, деградації моралі й ставили у приклад Тичину.

Я був поганим студентом, навіть бунтарем. Єдиний раз закінчив семестр на відмінно на першому курсі. А потім почалась Помаранчева революція, мітинги, страйкові комітети. Я почав займатися громадською діяльністю і з кожним роком усе менше ходив на пари.

Навчання для мене було нецікавим, до того ж від нього віяло «совком». Тому ми з друзями організували НЛО «Ротонда» (НЛО – неформальне літературне об’єднання) й почали видавати газету «Апокриф». Через неї ми вступили у конфронтацію з керівництвом факультету: нас звинувачували у збоченні, деградації моралі, ставили у приклад Тичину. А ми у відповідь влаштували провокаційний флешмоб: на великій перерві повісили на кафедру української літератури табличку «Кафедра радянської літератури».

У 17 років мені хотілося бути брутальним, когось вражати, все заперечувати, носити сережку у вусі й фарбувати волосся. Я жив у провінційному закарпатському місті Ужгород, де поширені патріархальні традиції, а Симоненка вважають найкращим поетом. Тому я вирішив писати неримовані вірші, в яких багато сексу, наркотиків і матюків. Тоді я був переконаний, що треба провокувати, наповнювати біографію, шукати пригоди й поспішати жити, бо поети зазвичай помирають молодими.

Часом я можу тиждень не виходити з дому.

У 19 я поїхав на вибори президента Білорусі, щоб підтримати демократію. Мене затримали на мітингу, і я провів два тижні за ґратами. Думаю, я поїхав туди спеціально, щоб сісти у в’язницю, тому що хотілося екшену. Це була така форма самовираження. Зараз я заспокоївся і знайшов свій шлях, тому в подібних заходах участі не беру. Часом взагалі можу тиждень не виходити з дому, бо майже весь свій час присвячую текстам.

Моїм найкращим рішенням було все кинути. До 2012 року я жив у Києві, працював у Верховній Раді помічником народного депутата й заробляв у шість разів більше, ніж в Ужгороді. Але тоді я майже нічого не писав, тому що дуже втомлювався від сотень подій і можливостей, які начебто дає велике місто. Але в якусь мить я зупинився, все кинув і поїхав навчатися до Варшави. То був прекрасний час: два роки я читав книжки і вивчав сербську мову. Там я зрозумів, що хочу повернутися до Ужгорода, щоб писати.

Успіх – це коли після тебе щось залишається. Бути популярним за життя, а потім стати забутим — означає, що ти нічого не досяг. Якщо доведеться обирати – стати доларовим мільйонером чи щоб після смерті тебе читали, я оберу останнє.

Я працював у Верховній Раді помічником народного депутата й заробляв у шість разів більше, ніж в Ужгороді.

Українська академія лідерства — це 10-місячна освітня програма особистісного розвитку для випускників середніх шкіл, заснована на цінностях. Заняття курсу розраховані на вдосконалення у трьох напрямках: фізичному, емоційному й інтелектуальному. Мета академії  сформувати молодих лідерів, які матимуть вплив на українське суспільство.

Українська академія лідерства діє у Києві, Львові, Миколаєві, Полтаві та Харкові. Випускники академії вступають у провідні заклади України і світу (Лондонський університет мистецтв, Варшавську школу економіки, Український католицький університет і Києво-Могилянську академію), створюють власні соціальні проекти, досягають вершин у спорті.

Додатковий набір студентів 1920 років триватиме на сайті ual.org.ua за спеціальним промокодом #ual20182019bit. Або пишіть у приватні повідомлення на сторінці Української академії лідерства в Facebook.

#bit.ua
Читайте нас у
Telegram
Ми в Телеграмі
підписуйтесь