Cпецпроекты

«Ми використовуємо «зомбоящик» для «роззомбування» людей». Засновниця Дикого театру Ярослава Кравченко


0 798 323

Театральна менеджерка, телеведуча і засновниця Дикого театру Ярослава Кравченко про повітряні кулі, енергію та провокацію на сцені, проблеми українського театру і Майкла Щура.

Життя до Дикого театру

До створення Дикого театру чим я тільки не займалася. Переїхавши до Києва у 2000 році, я навчалась, шукала себе й змінювала місця роботи, працюючи в багатьох сферах. За освітою я театральний критик і, скоріше, як виняток із загальної статистики, чимало працювала в театрі – спочатку в Молодому, а потім у Театрі ім. Франка. Крім цього, я була журналісткою, пишучи театральні й кінематографічні огляди для кількох видань. Потім мене ненадовго занесло на телебачення, звідки я знову втекла до театру.

Також довелося попрацювали в компанії, що займалася польотами на повітряних кулях.
Якось ми ставили рекорд по кількості піднятих людей у повітря. У Київ тоді привезли найбільшу кулю в Європі, яка вмістила 36 людей і собаку. Я організовувала журналістський пул і мала летіти сама, але в останню мить поступилася своїм місцем. І от я проводжаю кулю з землі, вона підіймається все вище і вище, а потім так плавно врізається в березовий гай. Поки куля трощила гілки дерев, пілот розпорядився, щоб усі пасажири лягли на підлогу. Це тривало кілька секунд, але мені їх вистачило, щоб пережити неймовірний шок. Потім куля піднялась вище і без проблем вилетіла. Ви б бачили щастя на обличчі журналістів, коли вони приземлилися. Думаю, це була одна з найкращих митей їхнього життя. І рекорд ми таки поставили.

Повітроплавання дає неймовірні враження – рекомендую всім, хто хоче перезавантажити свої думки. Це не надто екстремально, зате в цьому виді спорту є якась магія. Саме повітроплавання дало мені змогу зрозуміти, що враження – це найскладніший і найбажаніший продукт, який можна виробляти.

Про принципи і команду Дикого театру

Мені дуже хотілося ходити в той театр, який би думав і говорив про мене, розділяв мої погляди і мав схожі цінності.  Який би не розказував мені, як жити, не читав нотації. Я довго такий шукала, але марно. Тож довелося створити власний театр – Дикий.

У Дикому театрі ми хочемо, щоб люди отримували порцію свободи. Адже в нашій країні так багато обмежень: подивіться лише, скільки навколо парканів, правил, законів.

У нас немає поняття «дрес-коду – у Дикий можна прийти в зручному для вас одязі. Також ми не можемо ігнорувати залежність від гаджетів глядачів, які вважають «не сфоткав – значить не був». Тому ми дозволяємо фотографувати, знімати відео й робити стріми. На наші вистави можна заходити до зали з келихом вина – це ж твій вечір, ти прийшов відпочити. Роби те, що принесе тобі задоволення.

Більшість членів команди Дикого театру – це люди 18-35 років. Я нічого не маю проти милих бабусь-білетерш, які, до речі, не завжди милі, але в нас вони не працюють.

Про провокацію і відносини з глядачем

У Дикому є система лояльності, якої немає в інших театрах. Це і «френдлі» квитки, і «розпродажі», і бронювання через усі можливі месенджери. Якщо людина спізнилась на виставу, ми її не пустимо до зали, але за своїм квитком вона зможе прийти на наступний показ.

Відсутність стіни між акторами і глядачами – головна особливість Дикого театру. Хоча наші вистави можуть обурювати, травмувати і не рекомендовані людям з хиткою психікою – ми про це завжди попереджаємо перед показами.

У Дикому театрі всі вистави яскраві й ексцентричні: одні апелюють до особистого, інші – до суспільного. Класика й одна з наших найбільш «диких» вистав – це «Вій 2.0». А в «Кицюні», яку можна навіть порівнювати з фільмами Тарантіно, сконцентровані провокація, жорстокість і цинізм. Дуже відверті й особисті історії ми розповідаємо у виставах «Віталік», «Бути знизу» та «Гей-парад».

Іноді ми намагаємося «взяти» глядачів не екшеном, а виходом з особистої зони комфорту, як, приміром, в «О два». Або ж взагалі виводимо театр з театру, як у виставі «Галка Моталко», дійство якої відбувається у справжньому спорт-інтернаті. Якби не Дикий театр, то, можливо, глядачі б ніколи в житті туди і не потрапили. Нам цікаво відкривати глядачам інші сфери життя, розширювати їхній світогляд.

Про теперішнє і майбутнє українського театру

Одна з проблем українських театрів – це відсутність довгострокової стратегії розвитку. Як на рівні дирекції окремого театру, так і на рівні Міністерства культури. На жаль, чиновники не можуть визначити пріоритетний напрям розвитку, адже не знають нагальних проблем театру. У цьому проглядається і відсутність плану комунікацій з глядачем, тому багато театрів ведуться на «легку здобич», ставлячи примітивні вистави й не намагаючись підняти свою планку культурної спроможності.

Цікаво, що навіть у Дикому театрі є проблема з підняттям планки. Дещо іншого характеру, щоправда: після резонансної прем’єри «Кицюні» нам потрібно стрибати вище того рівня, який ми самі поставили.

Ще одна проблема українського театру – це відсутність тісного зв’язку з європейським театральним простором. Фактично найпоширенішим проявом європейського театру в Україні є «Британський театр в кіно». Дуже прикро, що українській спільноті немає можливості бачити більше якісних зарубіжних вистав. На гастролі до нас не їдуть, а деякі театрали просто сидять у своєму «маленькому світі» і орієнтуються тільки на себе.

Наприклад, імерсивний театр (театр із зануренням),  який в Америці і Європі вже має купу піджанрів, видів і напрямків, лише почав у нас зароджуватися. Нам треба переймати досвід колег, наздоганяти їх, перевіряючи усе на власній практиці. Можливо, те, що показують, наприклад, у Британії, не підійде для українського глядача, але це не привід не спробувати.

Я за те, щоб конкуренція підігрівала театральне ком’юніті, підіймаючи планку якості вистав. І хоч зараз такої гарячої конкуренції в Україні немає, я вірю, що настане час, коли в театрах будуть виходити настільки круті вистави, що глядачі будуть розриватися, куди все ж таки піти.

Грати-песик-дужка-гривня-знак питання-долар-нуль

Після нетривалого досвіду роботи на ТБ я заріклася ніколи більше туди не повертатись. Але рік тому мені на Facebook приходить повідомлення від Євгена Самойленка – креативного продюсера «Телебачення Торонто», з яким я колись вже працювала. Він запитав: «Ясю, не хочеш попрацювати у телепрограмі?» Я одразу відмовилась. Але, коли він сказав, що це роль співведучої Майкла Щура, я змінила свою думку. Тепер ми разом з Майклом використовуємо «зомбоящик» для «роззомбування» людей.

До речі, те, що робить «Телебачення Торонто», дуже корелюється з діяльністю «Дикого театру»: гостросоціальні теми, які порушує передача #@)₴?$0, дають мені ідеї сюжетів для вистав, а театр – нові образи для програми. Ми тримаємо руку на пульсі, осмислюємо і показуємо те, що відбувається в країні.

У цілому, наша програма – це місце, де я можу бути собою. Я просто роблю з крутими людьми те, що мені подобається. І в нас є своя зона свободи, де кожен може запропонувати свої ідеї.

Ми часто ходимо по краю леза, тому що, як останні романтики, відстоюємо своє право говорити те, що вважаємо за потрібне в країні, де роблять вигляд, що цензури немає.

«Жуй сраку» фраза, яка стала одним із найбільш популярних мемів програми #@)₴?$0. З’явилася вона так: десь о четвертій годині ранку наш сценарист, втомившись і може навіть у стані творчої імпотенції, написав цю фразу. Читаю вранці сценарій, думаю: «Що це взагалі таке?» Я не впевнена, що хтось із нас зможе пояснити, але вона відкрила абсолютно неймовірний простір для фантазії. Тепер я знаю, що побажати, коли в мене беруть автограф на вулиці.

Текст: Павло Левицький

Фото: Олексій Товпига, Ліза Щепіна, Оксана Красюк та з особистого архіву Ярослави Кравченко

 

Подписывайтесь на нас в Facebook

Написать комментарий

Такой e-mail уже зарегистрирован. Воспользуйтесь формой входа или введите другой.

Вы ввели некорректные логин или пароль

Извините, для комментирования необходимо войти.
Рекомендуемое
 

Сообщить об опечатке

Текст, который будет отправлен нашим редакторам: